Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

П'ятиразовий номінант на "Греммі" Де Брянський: В Україні депутати – суперзірки! Але в реальності й уряд, і парламент – мафія із недоторканністю

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" американський гітарист українського походження, п'ятиразовий номінант на "Греммі" Влад Де Брянський розповів, як намагався відкрити в Києві музичну академію і чому через рік її закрив, як ставиться до політики і чому вважає недостатній інтерес до культури з боку глави держави згубним для України.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Де Брянський: Суспільство без культури не суспільство
Де Брянський: Суспільство без культури – не суспільство
Фото: Vlad De Briansky / Facebook
Олена ПОСКАННА

Влад Де Брянський народився і виріс у Калуші Івано-Франківської області. Із дитинства займався музикою. За наполяганням батька вступив до політехнічного інституту у Львові, але все одно не покинув свого захоплення. Практично відразу талант гітариста оцінили в Європі, а потім й у США. Де Брянського запросили на навчання в знаменитий Berklee College of Music у Бостоні.

Із 1992 року гітарист живе і працює в Америці. Він є автором унікальної техніки гри на електричній та акустичній гітарі. Де Брянський створив понад 150 творів, записав п'ять альбомів. Його композиції можна почути в голлівудських фільмах і серіалах. Його п'ять разів номінували на престижну музичну премію "Греммі".

У 2014 році Де Брянський відкрив у Києві American Music Academy. Запрошував як викладачів відомих американських продюсерів і музикантів. Учнів ставало все більше, але через рік академію довелося закрити – орендодавці вимагали більше грошей і забирали дорогу навчальну апаратуру, а поліція не надавала належного захисту. Щоб не позбавляти молодих українських музикантів можливості здобути освіту західного зразка, навчальний процес вирішили перевести в онлайн.

Зараз гітарист часто виступає в Європі, тому що через зміни в міграційній політиці США його дружині – українці Олені не вдається одержати американську візу. Про це Де Брянський повідомив в інтерв'ю виданню "ГОРДОН". Також музикант розповів, як живуть творчі люди у США, чим музична індустрія Заходу відрізняється від шоу-бізнесу України, чому перші особи держави мають взятися за розвиток культури і як це допоможе в залученні іноземних інвестицій.

Моя дружина не може їхати за гостьовою візою у США. Доведеться чекати 2,5 року, коли їй призначать співбесіду в посольстві

– Раніше ви переважно виступали у США, а зараз даєте багато концертів у Європі та Україні, чому так перемкнулися?

– Причина проста – моїй дружині вже тричі відмовилися давати візу у США. Тому я постійно розриваюся між Америкою та Європою. Ми навіть думали переїхати до Мексики. Тоді я зміг би спокійно їздити по Штатах і частіше приїжджати до дружини.

– Чим пояснює відмову американської влади?

– Я думаю, це сталося через президента Дональда Трампа і його міграційну політику. Не так давно замінили весь персонал консульства в Україні. І нові люди чомусь не вірять, що ми просто хочемо поїхати додому.


Фото: Olena Debriansky / Facebook
Влад Де Брянський зі своєю дружиною Оленою. Фото: Olena Debriansky / Facebook


З Оленою я познайомився восени 2015 року, коли ми з моїм американським товаришем побували в Ужгороді і через Львів поверталися до Києва. У львівському кафе друг познайомився із двома дівчатами. Однією з них була Олена. Виявилося, вона теж музикант – піаніст, диригент класичного хору. Вона народилася і виросла в Сєвєродонецьку. До того часу вже закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, жила в Києві, працювала вчителем музики. Відтоді ми разом. Одружилися 2016 року і зібралися їхати на Новий рік до мене додому в Лос-Анджелес.

Прийшли до посольства, я зробив запит для Олени на гостьову візу, оформив запрошення. Але одержав відмову. У відповідь на запитання про причини порадили звернутися в міграційну службу. А там пояснили, що відбулися зміни, моя дружина не може їхати за гостьовою візою у США, треба подавати документи на імміграційну візу. Доведеться чекати 2,5 року, коли Олені призначать співбесіду в посольстві.

У підсумку нам довелося поміняти свій спосіб життя. Я їжджу до США тільки на концерти й одразу повертаюся – що мені робити вдома самому? Тому даю так багато концертів у Європі. Організаційними питаннями займається Олена. Нещодавно одержав цікаву пропозицію на концертне турне разом з оркестром і співаками по Україні. Тож, можливо, навесні ми на кілька місяців повернемося на батьківщину.

– Минулого року в межах концертного туру ви виступили в Сєвєродонецьку – майже на лінії розмежування. Що найбільше запам'яталося із цієї поїздки?

– Я вперше побував у цьому місті. У Львові, Києві завжди відбувається обговорення, хто має рацію, хто ні. А на сході тільки біле і чорне – або сепаратист, або українець. Або ти стоїш на своєму боці й відстоюєш свій дім, або на тому боці, де ти, по суті, терорист. Немає дебатів. У них немає такого, як в інших регіонах: "Ой, не знаю, куди все йде, що буде в Україні". І молодь, і старше покоління патріотичні й налаштовані позитивно.

Моя музика не комерційна, за українськими мірками, але в Сєвєродонецьку був аншлаг. Прийшли інтелігентні, ерудовані люди, щирі та душевні. В Україні музичної індустрії як такої немає. Її тут називають шоу-бізнес. Усі дивляться шоу, музику практично ніхто не слухає. А я працюю в іншій сфері, де треба слухати музику і виконавця. Зізнаюся, я хвилювався і був дуже здивований бачити в залі таку велику кількість жінок. Моя аудиторія в Америці – переважно чоловіки. Потім я поспілкувався і зрозумів, що музичну освіту в Україні здобували переважно жінки. Ось вони і виявляють більший інтерес. У США все інакше: музичну освіту здобувають здебільшого чоловіки.

– Це вже наслідки нашої економічної ситуації, коли в чоловіка завдання заробляти...

– Можливо, так. Я ж виріс у СРСР. Тоді в нас у школі запитували: ким ви хочете стати? І мої перші мрії – космонавт, потім пілот, увесь час хотів літати. Але музика взяла гору.

Ми неодноразово зверталися до поліції, що в нас забирають техніку. Ті лише розводили руками: нічого не можемо зробити

– У 2014 році ви відкрили в Києві American Music Academy, а за рік закрили. Що пішло не так?

– Своє рішення я ухвалював винятково з патріотичних почуттів і вклав у цю справу багато особистих сил і грошей.

Коли я тільки збирався відкривати академію, пішов у американське посольство по консультацію. Посол Джон Теффт попередив: “Владе, ти дуже ризиковано робиш. У тебе є "дах"?" Я здивувався такому запитанню. Він пояснив, що тут потрібен "дах" – депутат якийсь, чи хтось із СБУ, або ще хто відомий, хто тебе прикриє, і з ним треба ділитися – 80%. Так за дві хвилини він прояснив тутешні порядки. Я йому не повірив. А даремно. Це все виявилося абсолютною правдою.

Ще 2010 року президент музичного коледжу Берклі Роджер Браун запропонував мені стати послом навчального закладу у Східній Європі. Вони хотіли в Санкт-Петербурзі зробити свій філіал. У 2013 році ми поїхали в Пітер, і я побачив усю ту мафію. Якийсь російський олігарх підійшов і каже: "Ми даємо $2 млн, побудуємо все тут, тому що моя молода дружина хоче співати". Я зрозумів, що нічого спільного з освітою це не має, і відмовився від участі в проекті.


Фото: Vlad De Briansky / Facebook
Де Брянський: Проблеми виникли в київському офісі. Прийшов до нас дрібний аферист, співвласник приміщення: "Платіть за ремонт, який хочу зробити, або все обладнання заберу". Фото: Vlad De Briansky / Facebook


Восени, коли почався Євромайдан, я побував у Києві. Руслана запрошувала на Майдан. Потім було дуже складно сидіти у своєму будинку в Лос-Анджелесі, де прекрасна погода, океан і все добре та спокійно. А ти прилип до інтернету і не можеш відірватися. Ти розумієш, що на Майдані б'ють студентів, стріляють у людей, що Росія напала на Україну, і ти не можеш повірити в це. Я тоді не міг ні спати, ні працювати. І я вирішив їхати в Україну і щось робити. Я не знав, чи є в Україні музична сучасна освіта, але вирішив просувати цей напрям.

Моїм партнером став Арман Татарян. Ми орендували велике приміщення, зробили ремонт, почали навчання. Нас якось одразу не дуже радо сприйняли. На відкриття я привіз своїх друзів, відомих американських продюсерів, щоб привернути увагу. Приїхав мій друг Те Ротрок – дуже відомий американський продюсер, музикант, композитор і володар премій "Греммі" та "Оскар". Він із нуля створив таких виконавців, як Moby, Foo Fighters, Nirvana. Якщо він дає майстер-клас, це коштує $25 тис. В Україну він прилетів безкоштовно. Просто хотів допомогти, як і я. Пам'ятаю, на відкритті до мене підійшов якийсь журналіст і запитав: “Чому ви розводите українців, говорите, що буде Те Ротрок? Не буде нікого". Я сторопів, біля мене сидить Том у цей час, відповідаю: "Ось же він, ставте свої запитання". А журналіст навіть не знав, як поводитися в цей момент.

І пізніше до мене приїжджали професори з Берклі, які мають багато "Греммі", майстер-класи давали американські музиканти (Gerry Brown, Antonia Bennett, Bernd Bergdorf та інші). Це було дороге задоволення. Але ми почали розвиватися. Ми взяли навчальну музичну програму коледжу Берклі. А за якийсь час до нас почали приходити. Першими були наші орендодавці: “Платіть більше грошей. Давайте ще 100 тис. грн за оренду. Не хочете? Ми вас виганяємо". Тоді ми переїхали. Ситуація повторилася. Потім надійшла пропозиція зі Львова. Вирішили, можливо там буде спокійніше, тим паче, що нам обіцяли сприяння. Ми помилилися. Нам дали приміщення у підвалі, де нас заливало водою регулярно, нічим не допомагали, а тільки вимагали грошей. Закінчилося все тим, що в нас відібрали апаратуру.


Фото: Ruslana Lyzhychko / Facebook
Де Брянський: Ми вирішили закрити офіс. Продовжуємо навчання онлайн трьома мовами – англійською, українською та російською. Фото: Ruslana Lyzhychko / Facebook


Аналогічні проблеми виникли в київському офісі. Прийшов до нас дрібний аферист, співвласник приміщення: "Платіть за ремонт, який хочу зробити, або все обладнання заберу". Тоді я не витримав і зателефонував на телеканал "1+1", розповів, що відбувається. Тут же зі мною зв'язалися, сказали: "Не треба жодних журналістів, усе вирішимо". Прийшли якісь вишибали і почали між собою розбиратися. Один із них підійшов до мене і сказав: "Усе нормально, до вас запитань немає, працюйте".

Але спокійніше не стало. Ми неодноразово зверталися до поліції, що в нас забирають техніку. Ті лише розводили руками: нічого не можемо зробити. У підсумку ми вирішили закрити офіс. Продовжуємо навчання онлайн трьома мовами – англійською, українською та російською. Нещодавно надійшла пропозиція знову відкрити академію, чиновники обіцяли приміщення і захист від усякого тиску. Я погодився за умови чесної підтримки. Але не впевнений, що це чимось закінчиться.

Повернутися в Україну я зміг тільки після Помаранчевої революції. Хоча першу спробу зробив ще 2003 року. Але мене не пустили – депортували з аеропорту Бориспіль

– Як ви опинилися у США?

– Після закінчення школи в Калуші я вступив до політехнічного інституту у Львові. Не тому, що мене це приваблювало. Мій батько сказав: треба бути інженером. Хоча він сам був сурмачем. Тоді саме почалося відродження української музики. У Львові відкрили перший продюсерський центр. Атмосфера тоді була творчою. Увесь час навчання у виші я займався музикою.

Коли розпався Радянський Союз, мене як музиканта запросили до Берліна, де ми разом з оперною співачкою Анжелікою Коршинською зробили програму – я грав джаз на гітарі, а вона співала опери. Ми виконали цю програму на фестивалі. Тоді газета New York Times написала про нас статтю. Особливо відзначили, як я цікаво граю на гітарі. Після цього мені запропонували офіційну роботу в M-Studios у Берліні, я почав працювати на МTV Studios, робив джингли. Мої здібності оцінили американці, запропонували записати касету і переслати її в Berklee College of Music у Бостоні. І я одержав запрошення на прослуховування в Афіни, а потім і запрошення на навчання. Мені оплатили все, крім дороги.

Так 1992 року я потрапив у США. Повернутися в Україну зміг тільки після Помаранчевої революції. Хоча першу спробу зробив ще 2003 року. Але мене не пустили – депортували з аеропорту Бориспіль у Сан-Франциско.


Влад Де Брянский и Руслана Лыжичко. Фото: Vlad De Briansky / Facebook
Влад Де Брянський і Руслана Лижичко. Фото: Vlad De Briansky / Facebook


– Чому не пустили?

– У 1996 році я хотів виїхати зі США до Німеччини, тому що мені запропонували роботу. У мене ще був радянський паспорт. Звернувся до німецького консульства по візу і дізнався, що країна, де я народився, більше не визнає цього паспорта. Нікуди з Америки я виїхати не можу. Тоді пішов в українське консульство. Там сказали: треба чекати дев'ять місяців, хочеш – дамо тобі довідку і через два роки ти зможеш одержати паспорт, або зараз заплатити гроші. Я відмовився і застряг у Нью-Йорку.

Потім, коли мені дали Green card і видали так званий білий паспорт (для осіб без громадянства), я зміг виїжджати зі США. Знову пішов в українське консульство, пояснив, що хочу з'їздити в Україну до батьків. Мене потішили: жодної візи не треба. Я полетів. Однак мене затримали в Борисполі на 24 години. Потім прийшов лейтенант і каже: "Давай $500, а я дам тобі візу на 24 години". Ні, кажу. "Тоді $1500, і я дам візу на два дні". Я почав кричати на нього, мене зв'язали і силоміць посадили в найближчий літак до Сан-Франциско. Хочу сказати, що в житті не бачив таких страшних людей, як тоді на кордоні в Україні.

Після Помаранчевої революції я знову наважився поїхати додому. До того часу в мене вже був американський паспорт. Досвід, сповнений хвилювання після першої невдалої спроби. Я летів через Амстердам українськими авіалініями. Стюардеси у формі із жовто-блакитними хустинками на шиї говорили українською, і я всю дорогу плакав – настільки було приємно чути цю мову. Прилетів до Борисполя. Аеропорт не впізнав. Усе змінилося. Жовто-блакитні прапори, портрет президента Віктора Ющенка, дівчата-співробітниці української прикордонної служби у формі з нашивками у вигляді прапора та написом "Україна", усі говорили українською. Я тоді нарешті побачив батьків, дізнався, як тут живеться, що тут відбувається.

Коли я приїхав до Бостона, мене ніхто не знав, я навіть англійською погано говорив. Люди цікавилися, що я вмію. Ніхто не запитував: "Хто ти такий?"

– Ви поїхали ще на початку 1990-х років, повернулися у 2005-му, якою побачили Україну?

– У мене в голові збереглася романтична ідея з дитинства. Тоді вона вперше зустрілася з реальністю і стався конфлікт. В Україні після революції почалися зміни, але мене розчарували люди. Вони стали меркантильнішими. Виникло враження, що вони шукають не щастя, а гроші.

У США далеко не все вимірюється доларами, а радше тим, що ти вмієш. Там легше себе зробити: я граю на гітарі, створюю композиції, і результат цього – гроші. Ідея в тому, щоб написати найкращу музику. Є велика конкуренція, але є й інвестори. А не навпаки: хочу грошей, але не знаю, чим зайнятися. Мої однокласники тоді здебільшого міркували, як заробити, а не як створити свою цікаву справу.

– А зараз у нас як?

– Усе залишилося, як і раніше. Коли моя дружина Олена влаштовувала концерти в Україні, зіткнулася із завданням: що в рекламі вказати – гарний гітарист? Вирішили написати "Номінант на "Греммі". Цікаво, що дружина одержувала листи, у яких її запитували: хто такий цей Де Брянський, навіщо він сюди приїхав? Мене це шокувало. У США та Європі все інакше.

Коли я приїхав до Бостона, мене ніхто не знав, я навіть англійською погано говорив. Ніхто не запитував: "Хто ти такий?" Цікавилися, а що в тебе ще є? Тоді до мене підійшов дуже відомий менеджер Кен Грінграсс (потім він познайомив мене з Лайзою Мінеллі, гітаристом Полом Саймоном та іншими відомими людьми, знайшов адвоката, який залагодив мої паспортні справи) і сказав: "У тебе є потенціал, талант, я хочу бути твоїм менеджером". Потім пішли запрошення від Sony Music, Blue Note, GRP Records тощо.

Знамениті компанії пропонували мені контракти не тому, що я був відомим, а якраз тому, що я був невідомим. Це чистий бізнес. Вони хочуть знайти новий продукт, який ніхто не чув, щоб першими його продавати. Американці націлені на створення нового продукту, нового бренда. А в Україні ти маєш бути Мадонною, щоб продавали твої концерти.


Фото: Vlad De Briansky / Facebook
Де Брянський: Люди в Україні не звикли створювати своє, звикли купувати чуже. Фото: Vlad De Briansky / Facebook


Ще приклад. У Німеччині мене запросили на джем-сейшн у джазовий клуб. Я зіграв пісню. Після цього підійшли люди, почали цікавитися, де можна послухати мою музику, і відразу запропонували концерт. Вони нічого не знали про мене, не заглядали в моє резюме, навіть не знали, як мене звуть.

Ось різниця між пролетаріатом і вільними людьми. Вільні люди виробляють продукт, націлені на створення чогось гарного, а пролетаріату все дай. Люди в Україні не звикли створювати своє, звикли купувати чуже. Це як барига на базарі: є кросівки Nike, їх можна продати.

Із 2009 року я часто буваю в Україні. Скільки змін відбувається в країні! А люди, на жаль, змінюються до гіршого: практично не мріють, не думають про ерудицію і здобування знань, не соромляться говорити: "Я нічого не знаю і не хочу знати". Ба більше, вони похвастаються, що нічого не знають, і ще додадуть: "Їдь туди, звідки приїхав!"

Культурна еліта, яка має давати приклад, практично зникла, повилазили меркантильні "шарікови". Вони нібито мають владу, гроші, медіа і все інше, але можуть тільки перепродувати. Скажи такому: "Я хочу грати на гітарі". Він же сміятиметься. І не дасть для культури інвестицій. А суспільство без культури – не суспільство. Тут депутати суперзірки! Усі про них говорять. Але в реальності й уряд, і парламент – така собі мафія з недоторканністю.

– Слідкуєте за українською політикою?

– Через мою дружину мені стало цікаво все, що відбувається в Україні, я зацікавився політикою. Більшість партій, які тут є, – це гурток однієї людини. Партія – це насамперед цінності й філософія. А тут як у банановій республіці: усе роблять для однієї людини, а не для суспільства. Якщо в партії одна цінність – гроші, таку треба гнати в шию.


Фото: Olena Debriansky / Facebook
Влад Де Брянський на концерті у Львові. Фото: Olena Debriansky / Facebook


Шкодую, що Святослав Вакарчук не пішов на вибори. Це було б добре і для нього, і для країни. Порошенко зробив дві фундаментальні речі – томос і безвіз. Але нічого не зробив для культури! Пора підніматися на рівень вище. Я не бачу взагалі жодної партії, яка б мала таку цінність, як розвиток культури. Щоб країна процвітала, треба створювати умови для вираження кожної людини. Цей творчий потенціал стане основою багатства країни. Його можна продавати.

Америка не заважає мріям. Найбільший експорт економіки США – культура. І за нею йдуть інвестори. Якби США не давали своїй культурі нічого, ніхто не їхав би у Штати, не робив би інвестиції. В Америці я став собою, мені не заважали. Що більше я ставав собою, то більше мені допомагали. І я вже не можу зупинитися у своєму творчому розвитку.

Я не бачу нічого такого в Україні. Тут гарні музиканти в депресії, тому що нікому не потрібні. Тут багато талановитих, інтелігентних людей живуть, наче в ГУЛАГу. Вони ховаються, переховуються у своєму невеликому культурному гетто. Так не можна. Якщо творчі люди не створюють національного культурного продукту, у країни немає майбутнього. І вже неважливо, хто на цій землі буде – Путін чи Євросоюз. Україна загине.

Усі скаржаться, що не приходять іноземні інвестиції. Вони і не прийдуть у таких умовах. Треба знімати фільми, писати книги і музику, створювати візуальне мистецтво і показувати світові, хто такі українці, які цінності вони несуть. Ініціатива розвитку цієї сфери має виходити від еліти. Президент зобов'язаний усім подавати приклад.

Культурну еліту треба повертати в Україну з-за кордону, надаючи сприятливі умови для розвитку, або вирощувати нову. А для цього треба і час, і кошти, й особливі умови для життя та роботи.

МУЛЬТИМЕДІА
Відео: Vlad De Briansky / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації