Радник міністра внутрішніх справ: Рівень злочинності в Україні надзвичайно впав після 24 лютого G

– Скажіть, будь ласка, ще до війни ви співпрацювали з найвищими чиновниками України, ви знали заздалегідь про наступ росіян, готувалися до цього?

– Ризик нападу був досить високим, і ми готувалися до цього. Зокрема в тому ж таки МВС, я знаю, проводили навчання щодо ймовірного захоплення об'єктів у Чорнобильській зоні, АЕС. Не можу сказати, що ми знали напевно, але ми готувалися. Суб'єктивно, володіючи певними даними, і я готувався, але, зізнатися, не думав, що війна буде такою серйозною. Зрозуміло було, що можлива якась ескалація агресії РФ, але припустити, що проти цивільних будуть настільки огидні дії, що стрілятимуть по мирних містах ракетами, залучатимуть до обстрілів житлових районів авіацію, я не міг. До такого неможливо підготуватися.

– Як ви зустріли 24 лютого?

– Прокинувся, як і всі того ранку, — під вибухи, які було чутно в Києві. Я вирішив вивезти дружину й сина. Часу було дуже мало. Одразу ж повіз їх до батьків у Західну Україну, точніше, попросив брата виїхати назустріч і забрати їх у Рівному, а сам терміново повернувся до столиці.

– Чому вирішили вивезти дружину й сина?

– Я розумів, що на нас чекає попереду, що мені буде так спокійніше, оскільки мої близькі будуть у безпечному місці і я зможу віддатися роботі 24/7. Моя дружина родом із Донецька, вона з власного досвіду 2014 року знає, що таке обстріли, що таке тікати від війни. Я не хотів її наражати на небезпеку вдруге. Бачив, наскільки вона переживає та боїться. Щоб я міг спокійно працювати, вивіз їх і не жалкую про це. Зараз моя сім'я вже зі мною у Києві. Тому що я довіряю нашим військовим і силам ППО і, впевнений, у столиці абсолютно безпечно, Києва не захоплять, ми точно вистоїмо перед будь-якими випробуваннями.

– Що ви робили, коли повернулися до столиці 24 лютого?

– Того дня для розв'язання різноманітних нагальних питань було створено інформаційний штаб, до якого також увійшли я, Віктор Андрусів та Вадим Денисенко. Це був крутий штаб. Ми працювали нон-стоп, у перші дні практично там і жили, спали на карематах, зведення МВС знімали та випускали в ефір із телефона. Уже потім подумали, що потрібен штатив.

До речі, першим нашим проєктом був "Шукай своїх" із деморалізації російської армії. Це Telegram-канал із мільйоном підписників, де викладали дані вбитих росіян, полонених, робили з ними інтерв'ю, аудіоперехоплення. Нашим завданням було донести інформацію, що є полонені та вбиті, адже у перші дні Москва відмовлялася, переконувала, що не зазнає втрат.

Тоді ж потрібно було розв'язувати багато гуманітарних питань. Антон Геращенко згадав, що у нього був благодійний фонд "Лазар", який кілька років не функціонував, але настав час відновити його роботу. Зараз у цьому фонді ми куруємо багато важливих справ.

Наприклад, є проєкт "Зв'язок надії". Коли звільнили міста у Київській та Чернігівській областях, люди скаржилися, що росіяни забрали у них мобільні телефони і немає можливості зв'язатися з близькими. Тоді разом з "Укрпоштою" ми оголосили акцію. Українці надсилали нам свої старі робочі телефони – сенсорні чи кнопкові. Багато людей просто купували нові. Якось нам надіслали коробку, а в ній 50 нових телефонів. Так хтось допоміг. Загалом за цей час ми роздали понад 2 тис. телефонів у Київській та Чернігівській областях.

Є проєкти із забезпечення потреб армії. Доправляємо нашим бійцям тепловізори, далекоміри, приціли, бронежилети, каски. Разом із Мінцифри закупили понад 500 генераторів і передаємо їх разом зі Starlink, щоб українські військові були на зв'язку. Також є гуманітарний блок, через який передавали їжу, медикаменти й усе, що потрібно.

У межах проєкту "Машини для армії" передали понад 300 автомобілів військовим на передову й у МВС, а також спеціальний транспорт – машини швидкої допомоги, пожежні і квадроцикли.

Проєкт, який я вважаю особливо важливим, – "Надія для наших героїв". Допомагатимемо воїнам, які втратили кінцівки, придбати протези. Ми вже зібрали дані щодо Національної гвардії, зробили запит на інформацію від Міноборони. Домовилися з передовими клініками, які готові безплатно лікувати, оперувати, а також здійснювати пластичну хірургію для наших воїнів, які мають надзвичайно сильні ушкодження.

– Чим займаються ваші "Добробати"?

– Ми розпочали цей проєкт із колегою по інформштабу при МВС Андрусівим, коли зрозуміли масштаби руйнувань після звільнення Київської області. Було очевидно, що час займатися відновленням. Над назвою особливо не думали. Так з'явився "Добробат". У цих батальйонах збираються волонтери, які відновлюють пошкоджені будинки, школи, будівлі.

Спочатку ми працювали із ДСНС. У Бородянці знадобилися добровольці для розбирання завалів. Ми оголосили збір і за перші три дні отримали понад 10 тис. заявок. Виявилося, суть цього проєкту набагато глибша, ніж ми пропонували. ДСНС може розбирати завали, а ми хотіли не просто наводити лад, а допомагати людям відновлювати житло.

Наразі "Добробат" співпрацює з ДСНС, Мінінфраструктури, Мінрегіоном. Мінрегіон виділив нам ціле село Ягідне у Чернігівській області. Фахівці оцінили збитки, нам надали матеріали, а наші добровольці виконають роботу абсолютно безплатно.

Смірнов: Хочемо зробити так, щоб будь-яка компанія могла взяти якийсь об'єкт під своє крило. Фото: Ростислав Смірнов / Facebook

– Скільки волонтерів залучено до цього проєкту?

– Уже приблизно 30 тис. людей. Сформовано три батальйони – Київський, Чернігівський, Сумський. Формується Харківський.

– Що саме зараз роблять добровольці?

– Розчищають завали, прибирають сміття і беруть на себе функцію первинної відбудови. Що це означає? Коли будівлю повністю зруйновано, ми не можемо її відновити. На таке будівництво немає ні сил, ні коштів. Якщо ж будівля встояла, але немає, скажімо, вікон або дірка в даху, пошкоджено стіну тощо, тоді ми виконуємо роботи. Тобто якщо після ремонту в будинку люди зможуть жити, за такий ремонт ми беремося.

Наприклад, у Чернігівській області, в районі Бобровиці – це на північній околиці Чернігова – багато пошкоджених, але не зруйнованих будівель. Там наші люди працюють щодня, включно з вихідними.

Маємо намір піти ще далі. Умовно, "Добробат. Відродження" – запустимо сайт із картою пошкоджених будівель, із картками об'єктів, кошторисами, фотографіями. Для чого? До нас почали звертатися будівельні компанії й інші комерційні структури, які хочуть допомагати. Ось один успішний кейс – компанія взяла школу і дитсадок, які мають пошкодження, у селі Загальці біля Бородянки. Там пошкоджена покрівля, немає вікон, потребує відновлення дах. Будівельники порахували, що потрібно, компанія надасть матеріали, а ми виконаємо ремонт. Будуть знімки до, після і табличка "реконструйовано за допомогою компанії такої-то". Хочемо зробити так, щоб будь-яка компанія могла взяти якийсь об'єкт під своє крило.

Ще один успішний кейс: наші знайомі взяли постраждалу п'ятиповерхівку в Ірпені, закинули інформацію родичам в Італії, ті почали постити інформацію в італійських пабліках і зібрали за три дні €200 тис. Тому ми хочемо зробити сайт для європейців, де вони на карті зможуть побачити різні об'єкти, вибрати будь-який і переказати кошти, хто скільки може. Основне завдання – збирати гроші на забезпечення добровольців інструментами та матеріалами. Один з українських банків пообіцяв виділити 5 млн грн на це. Наразі ми погоджуємо об'єкти.

– Які люди зібралися у добробатах?

– Абсолютно всі, хто хоче допомогти, різного віку та спеціальностей. Просто небайдужі громадяни. Проєкт має, по суті, два складники: один – практична допомога, а другий – на мою думку, набагато важливіший, – символічний – він у тому, що ми обов'язково прийдемо на допомогу одне одному і разом відбудуємо наші міста й села, повернемо до них життя. Такий вияв солідарності є надзвичайно важливим. Рівень солідарності та підтримки в українському суспільстві зараз просто небачених обсягів. Людей, чиє помешкання зруйновано, приймають сусіди, допомагають відбудовувати будинки. Люди хочуть бути причетними. Не всі можуть воювати, але вони бачать біль співгромадян і хочуть допомогти.

Смірнов: Люди роблять хто що може, і це надзвичайно надихає. Фото: Ростислав Смірнов / Facebook

Той самий проєкт "Машини для армії" – адже це не тільки збір коштів. Це сотні людей, які щодня їздять за кордоном і шукають автомобілі, водії, які переганяють ці автомобілі, зокрема Україною і навіть у найгарячіші точки. У нас є кейси, коли водії доправили машини в Попасну, а звідти вибратися вже зовсім не просто – війна повним ходом і нічого не працює. Ми домовилися з місцевими військово-цивільними адміністраціями, щоб цих водіїв доправили хоч до якоїсь цивілізації, звідки вони могли б повернутися до Києва. Це також СТО, майстри, які ремонтують машини, тощо. Люди роблять хто що може, і це надзвичайно надихає.

– Ви як радник міністра внутрішніх справ можете сказати, як багато мародерів спіймали за останні три місяці?

– Випадки були. Нам вони відомі, але такі дії відразу намагалися припиняти. Наприклад, коли щойно звільнили Ірпінь, були хвилі мародерства – сусіди в сусідів щось забирали. МВС і тероборона закрили місто, під час виїзду перевіряли всі автомобілі, разом із дружинниками організували патрулювання – люди ходили і стежили, щоб сусідів ніхто не обікрав. Випадки були, але це радше поодинокі ситуації, а не система.

– А що зараз із криміналом в Україні?

– Рівень злочинів надзвичайно знизився після 24 лютого. Днями розмовляв з одним із прокурорів зі Львівської області, запитав, що у них щодо криміналу. Той відповів, що роботи майже немає. Якщо раніше було одна – дві крадіжки на день, то зараз якщо одна на два тижні, то це вже багато. Війна, мабуть, і в таких людях пробудила сумління. Хоча варто зазначити, як багато залучено силових структур для підтримання порядку, запроваджено комендантську годину ночами, перевірка документів та автомобілів мало не на кожному кроці. Тобто ще й величезний контроль, який змусив усіх боятися порушувати закон.

– Як багато стало випадків шахрайства із привласненням грошей та гуманітарної допомоги?

– Було й таке, всі випадки одразу передають у роботу. Наприклад, людина збирала кошти на машини, їй переказали гроші, а вона зникла. Не можу одразу сказати про успішність розслідувань. Але таких випадків не пропускають – це серйозно, адже тут не просто крадіжка. За цим стоять життя людей і забезпеченість армії у воєнний час.

Мене люблять запитувати про негатив. Так, справді, є проблеми. Але водночас я бачу черги у військкомати й випадки, коли мені телефонували і просили допомогти обійти ці черги. Так, є зрадники у Херсоні, але водночас є сотні тисяч херсонців, які виходили проти окупантів із прапорами й не боялися. Волонтерів у Тернопільській області зловили на привласненні гуманітарки. Так, певен, таких чимало. Але на тлі сотень тисяч людей, які самовіддано працюють щодня й абсолютно безкорисливо допомагають іншим, це просто крапля у морі.

Я одночасно є засновником проєкту "Прихисток". Це сайт, де люди надають житло тим, хто вимушено покинув свій будинок. За два місяці на сайті побувало понад 2 млн громадян. Шалена кількість пропозицій житла за кордоном. Рівень солідарності є неймовірним. Мій знайомий із батьками, собакою та двома котами через сайт знайшов притулок. Він не знав, що я брав участь у розробленні цього порталу, і сам виїхав із Київської області, де тривали бої. Потім зателефонував і розповів: "Знайшов такий крутий сайт. Місяць жили у людей, і з нас ні копійки не взяли. Ми так потоваришували, що й далі спілкуємося". Приємно одержувати такі відгуки.

– "Притулок" і далі працює чи такої великої потреби вже немає?

– Зараз ми орієнтуємося на певні регіони. Наприклад, ми знаємо, що відбувається евакуація з Маріуполя до Запоріжжя, і ми по Запоріжжю запускаємо рекламу, щоб люди могли там знаходити житло.

Війна триває. Навіть ті, хто залишався перечекати вдома, вже не витримують і виїжджають із районів, де поблизу точаться бої. Звісно, немає таких масштабів, як у перші дні, але активність на сайті залишається значною. Навіть більше, він уже живе своїм життям – ми дізналися, що на дошці оголошень люди розміщують прохання про допомогу і знаходять підтримку.

А коли ми його тільки-но створили, там не було нічого – просто дошка оголошень. Коли я вивозив сім'ю, мені зателефонував Андрусів і сказав, що з'явиться величезна кількість людей, яким ніде буде жити, треба швидко робити сайт. Оскільки я займався ІТ-проєктами, у мене є крута команда програмістів. За той час, який я їхав від Києва до Рівного, ми і зробили початкову версію сайта. Потім його допрацьовували, додали розбивку по регіонах, фільтрацію, можливість керувати оголошеннями, чат підтримки, команду тощо.

Щоб надати можливість компенсації комуналки для громадян, які приймають переселенців, стали співпрацювати з Мінрегіоном. Кожен робив усе, що міг, і в підсумку ми одержали добрі інструменти для підтримки людей у такий складний період. Тож без прагнення самих українців до єднання та взаємодопомоги ми нічого не змогли б зробити.