Репер Серьога: У Німеччині в мене була брудна робота, я відмивав яйцесортувальні комплекси від бруду G

– Сергію, добрий вечір.

– Добрий вечір, Дмитре Іллічу.

– У житті ви Сергій Пархоменко. За професією, за сценічним ім'ям – Серьога. Як вас краще називати?

– Як вам тепліше.

– Мені "Сергій" нормально.

– Можете мене Сергій і на "ти"...

– Можна Петром (Сміється).

– ...тому що я лише втричі молодший за вас.

– Та ви що? З огляду на бороду, я думав, ми з вами ровесники. Але нормально однаково. Отже, тоді домовляємося так. Я вас називаю Сергієм. Ви мене називаєте Дімою. І ми переходимо на "ти".

– Переходимо.

– Добре. Ти народився в Гомелі й саме там провів дитинство. Ось що за місто було Гомель за часів твого дитинства?

– За "Вікіпедією" підемо.

– За "Вікіпедією".

– Це було радянське місто з усіма принадами повітового радянського міста в Білорусі.

– Затишне?

– Дуже затишне. І як я зараз розумію, дуже маленьке. Я ходив у звичайну школу. Мої батьки були інженерами. А ваші, як я розумію, теж.

– Ми на "ти" вже. Так, мої теж.

– Ось. Звичайне, стандартне дитинство. Піонерські табори, у суботи й неділі звук килимів, які вибивають у дворі. Ігри з хлопцями: футбол, "пекар", ножики... Мама, ідучи на роботу, підкреслювала олівчиком чи ручкою програми телепередач, які потрібно було подивитися.

– Святе.

– Автомати з газованою водою по три копійки.

– По одній ти не пив?

– За великої жаги пив і по одній. А на деяких автоматах були такі місця, куди можна було впливати певними зусиллями, – і вони видавали воду безоплатно. Принаймні без газу й без сиропу.

Навчався у школі. Навчався із задоволенням. Особливо подобалася література, мова іноземна. Вивчив німецьку добре. У другому класі потрапив до спецшколи з поглибленим вивченням німецької мови. І викладач мій – Вайтішкін Леонід Пилипович, дуже правильний єврейський чоловік – помітив талант у мені до мови – і максимально його форсував. Я вигравав олімпіади. Правду кажучи, мені подобалося знати німецьку мову. Так вийшло, що після школи за деякий час, провчившись рік чи півтора в університеті, я поїхав до Німеччини, і там знання мови стало в пригоді.

– В університеті імені Франтішека Скорини.

– Абсолютно правильно.

– Який факультет?

– Германістика.

– Ось так.

– Так.

– Скажи, у Гомель тягне зараз? Чи все, що ти там міг, усе, що там хотів, уже позаду?

– Для мене це частина якогось життя: того ще, минулого – просто зовсім минулого. Це зовсім далеко від мене. Майже всі мої близькі родичі там не живуть. Хто де: хто в Америці, хто в Криму...

– Це інше місто зараз?

– Це дуже гарне місто зараз.

– Краще, ніж було?

– Тоді воно було затишним по-радянськи, а зараз по-сучасному. Тобто міські начальники облагородили. Це дуже гарне, затишне, тихе місто, у якому багато порядку, багато миру, багато смачних, цікавих, різноманітних місць, де можна поїсти, відпочити й погуляти.

– Ти сказав, що після двох років навчання в університеті виїхав до Німеччини. Чому?

– Це були 90-ті роки. І шукали, де заробити грошей.

– У Гомелі не виходило?

– Дещо вдавалося й у Гомелі. Але тоді була тема з машинами. Ганяли машини. Знання мови допомагало, плюс вдалося – знову ж, завдяки знанню мови – закріпитися там і вступити до університету. Тобто вчилися і працювали.

– Скільки вдавалося заробити завдяки тому, що ти ганяв машини, на місяць?

– Кілька тисяч іноді вдавалося заробити.

– Доларів?

– Так. Євро, доларів. Марки тоді були.

– Ну непогано для 90-х.

– Солідна сума була, так, для хлопчиська в 19 років.

– І тобі здавалося цього замало.

– Ні. Мені здавалося, це дуже навіть пристойно.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Коли ти їздив до Німеччини по машини, тобі там сподобалося?

– Якби мені сподобалося жити в Німеччині, я б там залишився. Але я дуже швидко відчув, що це не моя країна. Зараз я можу чітко сформулювати, що саме мені не сподобалося. Тобто вже тоді там була відчутною атомізація суспільства певна. На це хворіє зараз уся Європа. Тоді я це там відчув. Звикнувши до такої, високої досить, температури спілкування, як колишня радянська людина, людина, яка на цих, на слов'янських, територіях росла і спілкувалася з людьми, я там потрапив у такий вакуум емоційний. Я відразу відчув, що це не моє. Від місцевих віяло холодом. Я побачив нещирість, закритість якусь. Побачив, що кожен сам за себе. Людина – істота соціальна. Я впевнений у цьому. Людина – соціальна істота. І мені – людині, котра вийшла з тієї системи цінностей, про яку ми починали говорити, – дуже бракувало цієї теплоти у спілкуванні. Тому я досить швидко вже зрозумів, що поїду звідти. Це було тільки питанням часу.

– А скільки ти пожив там?

– Я жив там приблизно п'ять років.

– Ну, чимало.

– Так.

– І чим займався?

– Я навчався в університеті, працював.

– Вдавалося заробити?

– Було дуже непросто. Але я знайшов там можливість підробляти. Це була досить брудна робота, низькокваліфікована.

– А саме?

– Це була фабрика з ремонту яйцесортувальних комплексів. Я займався тим, що відмивав ці яйцесортувальні комплекси від бруду.

– "Відмивав" – мені вже подобається це слово.

– Так. Тоді я почав відмивати вперше.

– Коли ти вирішив займатися музикою? До того, як почав відмивати, чи після?

– Я зараз пригадую, що на мені був такий комбінезон синього кольору. Щось типу того, які носять авіатехніки. І в кожній кишеньці в мене був огризок олівця й аркуш паперу. Я час від часу, користуючись тим, що мив ці яйцесортувальні комплекси, перебуваючи у хмарі пари від пароочисних машин, був непомітним у цій хмарі пари, і майстер не міг стежити, чим я там займаюся, – я час від часу діставав олівчик і на папері щось собі писав. Тобто ідеї музичні в мене народжувалися постійно. Але природи походження цього всього я тоді не розумів і не міг собі пояснити.

– Поставлю зараз дурне запитання. Як виник псевдонім "Серьога"?

– Євгеній Калмаков – один із важливих людей для "Ляписа Трубецкого", для Сергія Міхалка – одного разу, просто не подумавши про наслідки, під час того, як фотографії, які зробили на одному з музичних фестивалів, де я теж брав участь разом із гуртом "ТТ-34", а Женя Калмаков цією групою теж займався... Потрібно було якось підписати. І ось там була одна з фотографій, де я в кепці й у червоній спортивній майстерці з написом "СССР". І Калмаков забув мій сценічний псевдонім – тоді це був "Дієз" – і сказав: "Серьогою, здається, звуть". І так і підписали: "Серьога". І я побачив цю фотографію згодом десь на сайті. І розлютився на Женю: "Ну який "Серьога"? Що це за ім'я таке – "Серьога"?" А потім думаю: "Та нехай буде Серьога". Так і залишилося.

– Перший музичний успіх який у тебе був? Пам'ятаєш?

– "Загубили лялю". Це, напевно, 2001-й чи 2002-й.

– Заспівай трошки, щоб струснути глядачів.

– Не хочу, щоб відписалося від мене зараз кілька десятків людей у TikTok. Був такий Коля Мещеряков на "MTV – Россия" у програмі "Центр рифмы". Він займався тим, що продюсував цю передачу, яка показувала реп-новинки того часу, і паралельно вкладав, наскільки я пам'ятаю, у робототехніку. І ось Коля говорив: "У шоу-бізнесі потрібно не тільки вміти пафосно розмахуватися, а потім кидати кульку – потрібно вміти формувати кульку. Тому що кулька покотиться, а кубик не покотиться".

– Тобто головне в шоу-бізнесі – "кулька"?

– Так. Головне в шоу-бізнесі – форма кулі. Головне – створювати "кульки". Але потім, забігаючи наперед...

– Дійдемо й до "кубиків".

– "Кубики" ж завжди поруч із "кульками" в нормальному, вагомому шоу-бізнесі. Я просто говорю до того, що Коля Мещеряков сказав тоді фразу, яка врізалася мені в пам'ять. Тобто це була формула, яка вкарбувалася мені в пам'ять, і я відтоді завжди намагався зробити цю саму "кульку".

Ти запитав про перші успіхи. Помітивши пісню "Загубили лялю" і зробивши так, що кліп, знятий за одну пляшку горілки на гомельському телебаченні чудовою людиною – моїм другом і режисером Павлом Пунтусом...

– Дорого у вас там.

– Такі тоді були кошториси. Потрапив на MTV і пролунав в ефірі. І я повірив у те, що мій талант справді чогось вартий. І згодом легко написав пісню "Черный бумер", яка, власне кажучи, і привела мене сюди.

– Ми зараз дійдемо до "Черного бумера". А чому "Загубили лялю"?

– Таку пісня мала назву.

– Я розумію. А чому її загубили?

– Її згубила любов. Вона довірилася не тій людині, як це часто буває. І стала жертвою своїх почуттів.

– І довірливості.

– Так. І того часу – жорстокого.

– А жорстокий час – 90-ті – був?

– Дмитре, я так розумію, що це риторичне запитання.

– Ну ось їх "лихими" називають. Я вважаю... Для мене вони були чудовими, наприклад.

– Вони були різними. Але жорстокості вистачало в той час. Її вистачає й зараз. Можу сказати, що вони були тривожними. І вони були тривожними радше для покоління, яке було старшим, ніж моє. Тому що їм було дуже складно перемикнутися, переорієнтуватися, знайти себе в новій системі координат. Для мене вони були просто тривожними. Просто я бачив, що дуже часто ховають людей, молодих людей. Практично щодня в нашому дворі чи в сусідньому дворі були похорони.

– Гомель таке, спокійне, місто було. І однаково...

– Він став таким. Ми говоримо зараз про 90-ті. Тобто середина 90-х. Після того, як президентом став Олександр Григорович Лукашенко, там усе стало заспокоюватися відразу. І протягом кількох років буквально все заспокоїлося.

– Ти став відомим після свого хіта "Черный бумер". Чому ти написав цю пісню?

– Я багато разів уже в інтерв'ю говорив, як усе вийшло. Тобто я написав її, коли побився об заклад. Я просто бачив, у мене було видіння, – що мала бути така пісня, у неї мала бути така назва...

– Кіно ще не було?

– Уже було. Уже практично пів року шуміло-гриміло кіно.

– Вибач. Подобається тобі це кіно?

– Так. Дуже гарне кіно. Я вважаю, що геніальне кіно.

– Так. Гриміло.

– Але пісні не було. А фільм просто потребував гарного саундтреку. Не в образу Шнурову буде сказано. І я бачив, що якщо зробити зараз таку пісню, то вона просто підірве. Навпроти мене сидів якось бек-вокаліст і дуже гарна людина, талановитий музикант Станіслав Сацура – теж гомельська людина – і я йому сказав: "Стасе, зараз, б'ємося об заклад, я зроблю таку пісню – і вона просто підірве? "Не пам'ятаю, на що ми заклалися. Здається, просто на принцип. У підсумку так і вийшло.

– Довго ти її писав?

– Ні. Такі пісні швидко створюються. Я її дуже легко написав. Тобто все, що роблять граючи, напівжартома, дуже часто буває успішним.

– Я дуже люблю фільм "День виборів", у якому лунає твоя пісня "Воровская".

– Це не зовсім моя пісня. Її написав Кортнєв.

– Але ти виконуєш.

– Так.

– Подобається "День виборів"?

– У якій країні?

– Я маю на увазі кіно "День виборів".

– Це смішне кіно.

– По-моєму, супер.

– Це смішне кіно, так. Цього року у США було ще смішніше кіно. Мені цікаво: хтось зніме колись фільм про американський день виборів?

– А скажи: пісня "Воровская" – її написали спеціально для цього фільму чи ні?

– Кортнєв усі пісні, які лунали в цьому фільмі, написав спеціально. Тобто він просто був композитором до цього фільму.

– Талановита людина. Так?

– Дуже.

– І прикольна.

– Ви не брали в нього інтерв'ю?

– Так.

– Ну, у вас ще все попереду.

– Ти змінився трошки впродовж останніх років?

– Так. Борода посивіла.

– Посивіла. А у творчості?

– Я досить довго мовчав. Тобто я досить довго накопичував.

Тобто, звісно, реп, який ми робили наприкінці 90-х – на початку 2000-х, і реп, який ми робимо зараз, – це два різні жанри. Реп зараз – він став дуже масовим. Тобто він, правду кажучи, популярніший, ніж найпопулярніша музика. Підходи, звісно, до музичного продукту – назвемо це так – дуже змінилися. В одній із пісень у мене є таке формулювання: "Рэп – это больше не музыка. Это маркетинг". Зараз люди практично не слухають текст. Зараз головне – щоб це звучало, щоб гойдало, щоб дотримувалися якихось технологічних трендів. Тому, звісно, це інше. Але я в кожен свій реп – і в той, і в новий, який зараз роблю й робитиму, – закладаю завжди сенс. Він там завжди є. Тобто той, хто шукає сенс, там знайде його.

– Ти кажеш "зараз – щоб гойдало і звучало". А ось у дитинстві, у юності, у гомельському дитинстві що ти слухав?

– Висоцького. Коли мені було п'ять років, це була моя улюблена платівка. Чи кілька платівок.

– По телевізору ти дивився "Пісню року", фестивалі тощо? Чи це тебе взагалі не цікавило – радянська пісня?

– Я майже не дивився телевізор. Я був дуже далекий від пісенного репертуару того часу. Тобто слухав винятково те, що мені подобалося. Мені подобалися барди – Окуджава, Висоцький, Візбор.

– Розенбаум?

– Теж.

– Що це за проєкт "Поліграф Шарикoff"?

– Я дуже люблю співати, дуже люблю застільні пісні. Це, напевно, від батьків у мене. Тому що батьки – музичні люди. Папа грає на баяні, на гітарі, пише вірші, складає пісні. І я з дитинства брав участь і був свідком музичних вечорів сімейних. І коли гості до нас приходили... Тоді дуже часто люди ходили одне до одного в гості. Це були дуже теплі часи. Я із задоволенням їх згадую. І пісня супроводжувала завжди нас. Тому застільна пісня – у доброму сенсі цього слова – вона десь усередині мене якоюсь нездійсненою пристрастю існувала, жила. І час від часу я давав вихід цій пристрасті, відвідуючи караоке. Із цього все почалося. Років із 18 чи, можливо, трохи раніше. Я вже тоді співав "Мурку". І за деякий час я почав писати пісні в цьому стилі – у стилі міського романсу, у стилі шансону. Слава богу, було натхнення. У моєму житті з'явилася дівчина – жінка, яка відіграла неймовірну роль у долі Поліграфа Шарикoff. Тому що вона фактично була його музою.

– Хто це, ми назвемо?

– На кожному диску Поліграфа є посвята цій жінці й ініціали: Т.О. Її Танечкою звуть. Звали.

– Чому "звали"?

– Ми не спілкуємося. Так вийшло, що в нас із нею не склалося. Це, до речі, єдина жінка, якій я освідчився. Вона мені відмовила. Це була дуже трепетна подія для мене.

– Коли відмовила? Чи коли освідчився?

– Коли я освідчувався. Це в Москві сталося, просто на концерті Лободи. Світлана зупинила концерт і викликала мене на сцену. Я з величезним букетом квітів вийшов туди, прочитав вірші Тані. І весь зал кричав: "Виходь за нього, виходь за нього!"

– І вона вийшла на сцену?

– Так. І вона сказала: "Я подумаю". Дипломатично. Але в той момент вона точно знала, що не вийде. І все закінчилося не так, як зазвичай закінчується в гарних фільмах, де головний герой чи той, хто вірить у себе і свою мрію, здобуває те, на що заслуговує, те, чого хоче. Я на неї не заслуговував. Однак вона стала музою для Поліграфа Шарикoff. І з мене вискакували, просто вилітали ці пісні – і згодом ставали хітами. Так, пісні було написано від великого-великого болю. Тому вони такі веселі. Тому що коли тобі сумно й погано, ти пишеш сумні пісні, а коли тобі дуже сумно й дуже погано – і дуже боляче – ти пишеш дуже веселі.

– Де Тетяна зараз?

– Я сподіваюся, що вона щаслива. Мені здається, що вона заміжня й у неї є діти. Мені здається, що вона щаслива. Вона заслуговує на те, щоб бути щасливою. Я їй шалено вдячний за те, що вона була в моєму житті. Це дійсно так. І я розумію, чому вона відмовила мені.

– Чому?

– Їй було б дуже неспокійно зі мною. Дуже неспокійно.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти неспокійний?

– Їй було б неспокійно зі мною. Не те що я неспокійний... Те, що я неспокійний, – це зрозуміло. Ми всі, творчі люди, ну, не зовсім... Не тиха гавань. Кожен із нас. І ти це знаєш, напевно, не гірше. Із кожним із нас може бути тільки особлива жінка. Жінка, яка розуміє це і яка готова терпіти це все, страждати навіть трохи. Її бачення, її бажання бачити поруч із собою іншу людину, котра була б надійнішою в усіх сенсах цього слова, я поділяю і розумію.

– Чим відрізняються один від одного Сергій Пархоменко, Серьога та Поліграф Шарикoff?

– Це різні настрої, це різні грані якогось, там, напівдорогоцінного...

– "Напів"?

– Через скромність назвемо "напів".

– Хто популярніший: Серьога чи Поліграф Шарикoff?

– Річ у тім, що, як я розумію, майже всі ті, кому це питання можна поставити, не роблять особливої різниці. Тобто для них однаково це одна і та сама людина. Багато хто навіть не розуміє, чому я пишу пісні то в одному стилі, то в іншому. А для мене це абсолютно різні фільми.

– Скільки найбільше глядачів збиралося на концерті, де ти співав?

– Де я співав... Я виступав перед полем, на якому стояло кілька сотень тисяч людей. Було й таке.

– Кілька сотень тисяч людей. Де це було?

– Це було в Ізраїлі. Це був один із концертів "Русская весна", чи, там, "Русские дни", чи "Русские вечера". Це фестиваль, куди з'їжджалися десятки артистів. Я знаю, що таке виступати перед великою кількістю людей. Якщо ми говоримо про сольні концерти, то тисячі й десятки тисяч я бачив перед собою. Бачив і далі бачу невеликі аудиторії. Невеликі, але дуже вдячні.

– Зіркова хвороба тебе колись відвідувала?

– Звісно.

– У чому це виражалося?

– Дуже складно зрозуміти, як тебе роз'їдає ця іржа. Але вона стосується кожного, хто одного разу стає відомим.

– Ну що з тобою було?

– Я побачив світ по-іншому. Тобто я розумів, що все назавжди змінилося. Мені було складно бути собою. Я розумів, що раптом за помахом чарівної палички мої котирування зросли. І всі раптом від мене хочуть уваги, часу...

– Ласки.

– Мого тіла, розуму – всього. Але так не може бути. Я та сама людина, якою я був тиждень тому, місяць тому. Як так може бути? Тільки через одну пісню чи через кілька пісень? Я вважаю, що це дуже серйозно надламало мою психіку. Дуже серйозно. І минуло багато років –  не один рік – перш ніж я, як я розумію, заспокоївся і знову знайшов себе, знову навчився бути собою. Хоча той, ким я навчився бути, однаково не був тим самим.

– Під впливом зіркової хвороби ти робив колись учинки, за які тобі сьогодні, із плином років, соромно?

– Ні, напевно. Знаєш чому? Я ніколи не діставав великого задоволення від того, що мене впізнають, від того, що до мене тягнуться саме тому, що я відома людина. Я з дитинства не любив фотографуватися. Я був радше дуже тихим і сором'язливим, скромним. І тому багато років я мучив себе. Тому що я мав грати роль артиста, тобто мав іти на зустріч до людей, а мені хотілося сховатися від усіх. Тому...

Я пам'ятаю, був момент, коли я вирішив скористатися своєю нібито популярністю – і спробував вирішити якесь питання: зайти в ресторан, який у цей момент не обслуговував. А зі мною була якась дівчина, і я просто вирішив: "Ні. Ну я ж Серьога. Він мене зараз пустить. Дай-но я зараз усе вирішу". А там мене не впізнали. І не впустили раптом. Це було дуже прикро і соромно навіть трохи. Але це однаково не той вчинок, про який я шкодую.

– Хто з реперів найбільше тобі подобається?

– Вони мені всі не подобаються.

– Але Серьога подобається?

– Теж не подобається. Мені дуже складно слухати свої пісні. Я можу сказати про декого, що вони дійсно талановиті композитори й автори.

– Хто?

– Вони всі на вустах. Один із найкращих авторів – це Гуф, Олексій Долматов. Один із найкращих авторів – це Слава Гнойний, він же Слава КПРС. Один із найкращих авторів – це Вася Вакуленко, він же Баста, він же Ноггано. Це топ.

– Oxxxymiron?

– Він дуже технічний і він дуже потужний як людина, як особистість, але я не вважаю, що він автор сильних пісень, наприклад. А ось Хаскі – так.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– На чиї концерти ти пішов би сьогодні як глядач?

– На Майкла Джексона я б дуже хотів сходити. Але вже не встигну.

– Дитячі спогади? Перші відеокасети...

– Там радше був (нерозбірливо). Але Джексон – це саме та легенда космічна, недосяжна.

– Великий він?

– Так. Він великий. Я завжди його захищав, якщо десь обговорювали його минуле, його нібито провину. Я завжди його захищав. Для мене це один із тих, хто має бути недоторканним. Я впевнений, що його кар'єру зруйнували після того, як він написав "Пісню Землі". Це була відповідь глобалістам. Простому музиканту, який став раптом дуже впливовим і дуже відомим, дуже великим, щоб не кортіло писати такі пісні.

– Ти брав участь у "Танцях з зірками". Як це було?

– Моя концертна директорка Соня Золота Ручка просто туди запхала мене, у це шоу. Заради цифри – рейтингу, концертів. У нас і були концерти після цього. Ми поїхали в тур – 40 із гаком міст. Але я хотів якнайшвидше звідти піти. І тому я вередував, випендрювався там, ставив організаторам якісь нестерпні, нездійсненні умови. Попросив мені знайти якусь запаморочливу мулатку. І вони знайшли мені.

– Збила з ніг?

– Так. І я не знав, як зробити так, щоб це все якнайшвидше закінчилося. У підсумку я придумав номер із труною – і він спрацював: бабусі злякалися цього шоу – і проголосували проти.

– Ти ж вів певний спосіб життя – і раптом "Танці з зірками". Це означає, що постійні тренування чи не щодня, змінюється режим дня, змінюється робота тіла... Усе змінилося?

– Ну, це непростий досвід, звісно. Це можна порівняти з тренуваннями олімпійських спортсменів. Тобто я став поважати танцюристів після цього.

– Але важко було фізично?

– Так. Важко, тому що ми всі діставали травми, але не всі про це розповідали.

– Що летіло?

– Зв'язки, дрібні якісь групи м'язів. Травму можна було дістати просто від того, що ти не розім'явся, наприклад, чи просто тому, що не виспався. Тобто під час підтримок. Я вважаю, це найнебезпечніше. Тобто дівчинка, яка важить, там, 50 кілограмів, – коли ти її тримаєш нагорі, на витягнутих руках, і вона за задумом хореографів падає вниз, і ти її там ловиш – вона вже там важить 100.

– Для того, щоб добре танцювати, роман із партнеркою необхідний?

– У мене ніколи не було романів із тими дівчатами, із якими я працював. Тому мені складно про це судити. Мені здається, що якщо це обопільно, це природно, якщо це гармонійно, то чому б ні? Зараз теж таке буває.

– То ти й не спробував, яка вона – мулатка.

– У мене в житті вистачало мулаток. А Аделіна – дуже гарна дівчинка, дуже працьовита, дуже працелюбна, дуже талановита. Я, напевно, маю у неї попросити вибачення.

– За...

– За те, що зробив усе, щоб мене вигнали якомога раніше із цього шоу.

– Ти судив "X-Фактор". Тобі там сподобалося?

– Це було дуже трепетне шоу. Дійсно, був момент, коли робили гарні цифри, це було свіжо.

– Рейтинг високий був.

– Так. Це було свіжо, це було конфліктно. Ми справді відчували, що пускаємо свіжу кров у шоу-бізнес, відкриваємо таланти. Ми в це вірили. Тобто ми реально сперечалися, лаялися. Це були реальні сварки, конфлікти. І тому, напевно, були такі гарні цифри у нас. І люди, які вийшли з першого сезону, – багато хто домігся висот, досягнув результатів. Приклад – це Дмитро Монатік. Він звідти.

– Діма Монатік талановитий?

– Геніальний.

– Геніальний? Ого.

– Так. І дуже впертий. Те, чого він досяг, – це безпрецедентний приклад, виняток із правил.

– Будучи танцюристом, так.

– Виняток із правил, який підтверджує правило. Людина, яка дійсно не мала якихось яскравих вокальних даних, але писала пісні і вірила в себе.

– Ти знаєш, почути з уст конкурента слово "геніальний" – це дорогого коштує. У нього велике майбутнє попереду?

– У нього непросте майбутнє. Але він дуже сильний. І талант просто так не минає. Він буде шукати нові форми, він сяятиме.

– Громадянин якої країни ти сьогодні?

– У мене білоруський паспорт. І є посвідка – дозвіл на постійне місце проживання в Україні, але без політичних прав.

– Не можеш голосувати.

– І не можу бути президентом.

– Біда.

– Поки.

– Поки... Ти приїхав в Україну якого року?

– 2004-го.

– Чому?

– А це якраз був час, коли гриміла пісня "Черный бумер". І мій перший директор концертний Михайло Шаян був із Києва. І він організував на каналі М1... Тоді ще на ньому працював Женя Огір, нині покійний. І була така передача: "Твій формат". І він організував мені там ефір. І виступивши там із групою, зігравши там концерт, я наступного дня прокинувся відомим. Тобто почалося все з України. Успіх Серьоги як артиста пов'язаний з Україною.

– 2004 рік. Я розумію, що в той час, напевно, простіше було розкручуватися з Москви. Правда?

– Вони не побачили в цьому потенціалу. Я оббивав пороги лейблів.

– Не побачили?

– Так, так. Я оббивав пороги лейблів, їздив до потенційних гравців шоу-бізнесу.

– Великих?

– Так, досить великих.

– Ну наприклад.

– CD Land, Monolit... Це все пірати з "Горбушки". І вони говорили: "Так, цікаво, але незрозумілий формат якийсь. Треба почекати ще".

– Лікті обкусали потім вони?

– Деякі пошкодували. Для них же артист зі своїм репертуаром – це розмінна монета. Сьогодні один, а завтра інший. Тобто вони беруть кількістю. Так, пошкодували, звісно. Коли "Черный бумер" став великим хітом.

– Коли ти зрозумів, що ти хочеш жити в Києві?

– Київ – це одне з тих міст, де я буваю. Я не можу сказати, що я хочу тут жити.

– У тебе немає квартири?

– Ні. У мене немає своєї нерухомості.

– Ти винаймаєш у Києві?

– І в Києві, і в Харкові. Скрізь, де я живу. У мене була нерухомість, але я дуже швидко звикаю і починаю тужити, нудьгувати. Тобто я така людина, яка має жити в готелі. Мені це подобається.

– Але в Києві ти багато часу проводиш?

– Я проводжу досить багато часу, звісно.

– В орендованій квартирі?

– У готелі.

– Гарному?

– Я не люблю сусідів, не люблю ліфту брудного, не люблю під'їздів. Я люблю жити в готелі.

– Ну готель гарний?

– Гарний. Дуже.

– Але жити в готелі – це ж набагато дорожче, ніж якби...

– Я згоден. Але не все в житті міряють прагматично. Щось і для душі.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Коли 2014 року почали відбуватися події, які тривають досі, як, наприклад, ти оцінив анексію Криму? Що ти подумав у цей момент?

– Дімо, я не хочу торкатися політики. Не хочу, щоб ми посварилися з тобою.

– А посваримося?

– Мені здається, що так.

– Давай посваримося.

– Я не хочу з тобою сваритися.

– Ми ж не поб'ємося.

– Ти мені симпатичний.

– Ти мені теж.

– Я можу сказати тобі про політику таке. Університет, у якому я навчався, – там у нас був такий предмет "наука про політику". Таку назву він мав. Але ось одного разу професор поставив нам запитання: "Що таке політика?" І ми навперебій формулювали свої визначення, свої дефініції. І в підсумку правильним визначенням, на думку цього чудового викладача, було таке. Я з німецької на російську перекладу: "Політика – це те, що ти вважаєш політикою, перебуваючи в позиції, яка дає змогу тобі виконувати політику". Ні ти, ні я не є політиками. Тому немає сенсу говорити.

– Я тобі відповім. Один із колишніх президентів України розповів мені якось анекдот, що таке політика. Він каже: "Ти член у комара бачив? То політика – це ще тонше".

– Це ще тонше, так.

– Я не проти посваритися. Ми ж не поб'ємося. Але істина ж десь буде напевно?

– Дімо, я після подій, які відбулися в листопаді у Сполучених Штатах Америки... Я спостерігав за перебігом подій. Вважаю, що потрібно припинити говорити про політику. Якщо так ось чесними бути.

– Тобі не сподобалися ці події?

– Я просто побачив, що політика наразі – будь-яка – це те, що цифрові гіганти вважають політикою. Так само, як і свобода слова, наприклад.

– Добре. Я відійду від шаблонів. Скажи, будь ласка: коли ти приїхав в Україну – у Київ, Харків, – тобі сподобалося тут?

– Мені дуже сподобалося тут, звісно.

– Країна для життя?

– Країна для життя, країна для любові, країна для творчості. Вона і зараз є для мене такою самою.

– Тобі не шкода Україну з огляду на те, що з нею сталося?

– Мені шкода людей, які населяють Україну і суміжні території. Людей, які є заручниками інших – сильніших, жорстких, рафінованих, безпринципних, жорстоких, – які мають можливість задіяти важелі певні, на відміну від простих людей. Мені шкода простих людей, які є жертвами.

– А ти справедлива людина взагалі у житті?

– Дімо, я намагаюся бути справедливим. Але я розумію: щоразу, коли я вважаю щось справедливим, це моя суб'єктивна справедливість. І на думку іншої людини це може бути дуже навіть несправедливим. Я намагаюся чинити так, як підказує серце. Серце для мене і його сподівання – це певне мірило моєї справедливості.

– Ну коли Росія сюди влізла – це справедливо? Забирати чуже – справедливо?

– Дімо, ми закрили це питання.

– Ти не хочеш на цю тему говорити?

– Ні.

– Проїхали. Коли ти востаннє був у Росії?

– Кілька тижнів тому чи місяць.

– Як там зараз?

– Що саме тебе цікавить?

– Ну взагалі ситуація. Я коли приїжджаю в якусь країну, я люблю поїхати машиною подивитися.

– Дивися: є Москва, а є Росія. Для того, щоб говорити про Росію, потрібно об'їздити Росію. Я можу тобі сказати, що Росія дуже різна. Я переважно можу судити тільки за Москвою про Росію.

– Москва розкішна сьогодні?

– Так.

– Москва краща від багатьох західних столиць?

– Я вважаю, що Москва дуже гідна в усіх сенсах цього слова столиця. Там дійсно провели роботу очільники міста для того, щоб там усе мало гідний вигляд.

– І її видно.

– Її видно, так.

– У Москві ті, хто знає, що ти живеш в Україні, як до цього ставляться?

– У мене ніколи не було проблем ні в Росії, ні в Україні, ні в Білорусі у зв'язку з тим, що я з білоруським паспортом та українським дозволом на проживання живу то в Україні, то в Росії, то іноді в Білорусі.

– Події в Білорусі, які сколихнули взагалі весь світ, – небачене за своєю жорстокістю придушення протестів – болем у тобі відгукуються?

– У мені відгукуються болем не лише білоруські трагедії, а й російські та українські трагедії. Ми прості люди, ми не політики. Нам дуже складно розібратися в ситуації. І ті, хто керує подіями, хто створює ці події, роблять усе для того, щоб ми плуталися, ми сварилися, сперечалися. Для того, щоб ми не могли знайти точки дотику, точки примирення. Ті, хто це робить, досягли успіху в цьому. Тому що мистецтво розділяти і володарювати, мистецтво воювати чужими руками нараховує сотні років. Тому мені боляче, коли із простими, недосвідченими людьми таке відбувається.

Але я сподіваюся, що й українські, і російські, і білоруські люди – добрі, гарні, конструктивні – знайдуть шлях для того, щоб подолати той виклик, який нам усім кинув час, нам усім абсолютно, кожному на планеті – у 2019–2020 роках. Багато з нас не розуміє, що таке економічний форум у Давосі, наприклад, хто такий Клаус Шваб, що написано в його книжках. Не думає про це. Багато хто не розуміє, що речі, які відбувалися з нами і реально змінили життя в кожній країні на цій планеті без винятку, можливо, були невипадковими. Немає часу про це думати. Люди виживають, люди думають про те, щоб прогодувати своїх дітей, щоб погасити кредити.

– З Олександром Лукашенком ти знайомий?

– Особисто – ні.

– Що ти про нього думаєш?

– Охоронець балансу. Ми не можемо, не знаючи того, що знає він, не маючи тієї інформації, яку має він, об'єктивно судити про його дії. Це я можу вам сказати точно. Але я б не хотів хоча б день походити в його мокасинах. Хоча б день. Для мене влада – це велика відповідальність і велике прокляття. Цей хрест, який людина на себе взяла, вона нестиме до самого кінця. І це не завжди вдячний, а часто дуже невдячний хрест.

– Олександр Лукашенко – безумовно, людина з великим життєвим досвідом. І, безумовно, у нього є багато заслуг перед Білоруссю. Але ми ж не можемо не погодитися з тим, що він програв ці вибори. Просто програв. І коли білоруси масово вийшли, чого з ними не було, по-моєму, ніколи – на вулиці міст, він просто почав придушувати ці протести за допомогою побиття і тортур аж до засовування кийків у задній прохід чоловікам. Як громадянин Білорусі як ти до цього ставишся?

– Я вважаю, що ти, Дімо, просто повторюєш зараз наратив, але не факти й аргументи. Тобто те, що ти зараз говориш, – це всього лише інформація. Це така сама інформація, яку, наприклад, поширюють у ліберальних ЗМІ і щодо мене та моєї сім'ї.

– А що пишуть?

– Пишуть схоже. Можливо, не так жорстко. Я не хочу обговорювати.

– Але сотні тисяч людей протестують, ми бачили. Це ж не наративи.

– Були мільйони тих, які, можливо, були згодні й підтримали.

– Вони ж не вийшли. Ми їх не бачили.

– Вони ніколи не виходять. Так уже функціонують протести. Дуже легко заплутатися в цифрах, у картинках, які не ми монтуємо і не ми знімаємо. Тому я не вірю у значну частину того, що ти мені зараз озвучив.

– Ось бачиш, яка чудова у нас програма і який я молодець справедливий... У мене одна точка зору, у тебе – інша. Ми цивілізовано сидимо і спілкуємося, і люди будуть це бачити і теж порівнювати. Хтось скаже, що я не маю рації. Хтось скаже, що ти. Це і є демократія. Правда?

– Стосовно демократії... Я б дуже хотів, щоб ті з нас, хто має здоровий глузд, повернулися на кілька місяців назад і ще раз глянули на події, які відбувалися на батьківщині демократії – у найвільнішій і найдемократичнішій країні світу. Після того як Дональду Трампу просто заблокували всі соцмережі, видалили його Twitter, де у нього було 88 млн підписників, про яку демократію, про яку свободу слова, про які взагалі принципи можна говорити? Люди гинуть усюди.

– Тобто світ глобально несправедливий?

– Він тривожно несправедливий. І він тривожно незрозумілий. Що ще тривожніше.

– Добре сказав: "Тривожно несправедливий, тривожно незрозумілий, що ще тривожніше". Чудове формулювання. Красиво.

– Так, звичайно. Ми як рибки в акваріумі, Дімо. Але за стінами акваріуму є океан. І десь там – за кілька сотень кілометрів від того місця, де ми сидимо в цьому акваріумі затишному, – вибухнуло цунамі або хтось спровокував цунамі. І хвилі обов'язково дійдуть до нас. Але є рибки, які не думають про те, що поза стінами акваріуму є океан. Але ми ж із тобою точно знаємо.

Я дуже хочу, щоб в Україні, Росії та Білорусі якомога довше гинуло якомога менше людей. Ось таке формулювання. Я дуже не хочу, щоб люди, які раніше ходили одне до одного в гості, телефонували одне одному, їздили одне до одного на концерт, робили бізнес спільний, дружили просто, ріднилися одне з одним, – щоб вони були ворогами. Я не хочу тут війни. Я думаю, ти теж не хочеш.

– Звичайно. Скажи, будь ласка, як громадянин Білорусі, який провів своє дитинство і юність там: у тебе серце болить за те, що відбувається на твоїй Батьківщині зараз?

– А що відбувається на моїй Батьківщині зараз? Я був кілька тижнів тому в Білорусі.

– Так...

– Чисто, спокійно, інфраструктура, яка працює, дуже багато людей зі щасливими обличчями. Там панує мир, лад, баланс.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Що буде з Білоруссю далі, на твій погляд?

– Дімо, я думаю, що ми маємо мислити глобальнішими територіями: що буде зі світом далі. Білорусь – це не...

– Не центр світу.

– Не центр світу – раз. Це не країна, яка є серйозним, глобальним гравцем на шахівниці геополітичній. Потрібно думати і стежити за тим, що буде у США, що буде в Китаї, що буде в Росії, який вигляд матиме "Нова Ялта"...

– А вона буде?

– Вона має бути. Після виступу Путіна на Давоському форумі...

– А його хтось помітив?

– Я дивився, наприклад, цікавився.

– "Ялта" передбачає наявність рівноцінних гравців. А Росія вже давно не гравець. До того ж рівноцінний.

– Почекаймо. Почекаймо, хто буде на цій зустрічі.

– Ну твій прогноз: хто буде? Байден, Путін?..

– У мене запитання тільки одне: чи буде там Борис Джонсон?

– Логічне запитання. Чому ні?

– Сі Цзіньпін буде.

– Так, він буде точно. Добре.

– Перша твоя дружина – пише "Вікіпедія" – кубинська модель Даямі Моралес. Як і де ви познайомилися?

– Я ніколи не був одруженим. Не варто довіряти всьому, що написано у "Вікіпедії". Це дійсно так, ми зустрічалися. Ми познайомилися на Кубі. Був час, коли я хотів залишитися там, я там був щасливим. Мені тоді було 27 чи 28 років.

– Добре там?

– Дуже. Дуже добре.

– Свобода?

– Це просто відчуття, яке дарує територія. Воно суб'єктивне. Я пам'ятаю, що ходив зі сльозами щастя на очах. І мені писалося, мені писалося. Я був там дуже щасливим. У Поліграфа буде зараз такий мініальбом... Але не на правах реклами. Я назвав його "Куба снежная". Такий ностальгійний. Там я обіграю цю всю тематику спогадів своїх.

– Скільки ви разом були?

– Ми жили кілька років разом. Але у нас не було дітей, не вийшло у нас.

– Жили на Кубі чи тут?

– Жили на Кубі й жили тут. А потім розійшлися.

– Туги немає за нею?

– Є туга за Кубою. Тобто є туга за відчуттями, які я там пережив.

– Друга твоя – хотів сказати "дружина", але тепер не кажу "дружина", – дівчина, з якою ви жили, – Поліна Ололо. Це прізвище: Ололо – чи псевдонім?

– Так, у неї таке прізвище.

– Хто вона за національністю?

– Українка.

– Від неї двоє синів: Марк і Платон. Зараз ви судитеся з Поліною. Чому?

– Діти живуть зі мною майже два роки вже. Ми іноді не розуміємо одне одного з матір'ю моїх дітей. І тоді вона передає мені "привіти" у ЗМІ, а я намагаюся це якось урегулювати. Тобто станом на сьогодні я намагаюся законно закріпити місце проживання моїх дітей зі мною.

– Але погодься: коли діти живуть із батьком, напевно, це менш звично і менш правильно, можливо, ніж якщо діти живуть із матір'ю.

– Я згоден, що це дивовижна ситуація. До того ж у моєму випадку, де йдеться про людину з шоу-бізнесу. Ми асоціюємося з якимось перекатиполем. Як я вже в середині інтерв'ю сказав, ми найменше відповідаємо критеріям стабільності. Бувають винятки з правил.

– Поліна звинуватила тебе у викраденні синів. Що означає "викрадення синів"?

– Дімо, ці фільми жахів на ніч я не раджу нікому дивитися. Звинувачень дуже багато. Але є громадський паркан, на якому можна щось написати і потім прокоментувати, а є галузь права, є документи, аргументи, факти. Якщо ми будемо йти правовим шляхом, то станом на сьогодні є висновок дитячої комісії міста Харкова, яка рекомендує дітям проживати з батьком. Є апеляційний суд, який конфліктна сторона програла.

– І є причини, чому вони рекомендують дітям жити з батьком.

– Так, є причини, але я не хотів би говорити про них в ефірі. Тому що є життя для всіх після суду.

– Ти теж не даєш бачитися дружині з дітьми, чи ні?

– Ні, це не так.

– Тобто вона може бачитися з дітьми? Це нормальна історія?

– Звичайно. Вона може бачитися з дітьми, але, звичайно, її велике бажання – це зробити так, щоб вона бачила їх щодня у себе вдома.

– Я цитую Поліну. Вона сказала, що ти виходиш у тверезий світ тільки завдяки крапельницям. І звинуватила тебе в багаторічній алкогольній залежності. Ти алкоголік?

– Ні. Але я знаю, що це таке.

– Як це?

– Я раніше був алкоголіком.

– Був?

– Я вважаю, що так. Були моменти, коли я, за тією самою "Вікіпедією" якщо йти, фіксував у себе три або чотири ознаки алкоголізму. Так, було таке. Я тому і припинив.

– Ти знаєш, жоден алкоголік, наскільки я знаю, ніколи не скаже про себе, що він алкоголік. Тобто якщо ти говориш про себе, що ти колишній алкоголік, то або ти особлива людина, або ти не був алкоголіком. Одне з двох.

– Є люди, яким не можна пити. Один із таких людей я. Тобто мені це точно не потрібно.

– Ти багато випивав раніше?

– Я не випивав багато, але це було системно.

– Щодня?

– Як Черчилль: "Усе, що мені потрібно для щастя, – це вірменський коньяк, холодне шампанське, гаряча ванна і буженина".

– То от чому ти став міркувати, як Черчилль, про глобальну політику...

– Я нормально ставлюся до людей, які в міру вживають алкоголь. Це частина культури. Але я для себе поставив крапку кілька років тому. Для мене це перебутий етап.

– Ти багато міг одноразово перехилити чарок?

– Дуже любив вино.

– Червоне?

– Так. Мені подобалося вино. Я міг випити кілька пляшок вина. Мені не вистачає іноді. Коли я бачу гарне, дороге, якісне вино, я заздрісно...

– У тебе очі загорілися зараз.

– Так. Заздрісно проводжаю його поглядом.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Я звернув увагу на те, що у тебе протягом нашої розмови був трішки згаслий погляд. Щойно ми заговорили про вино – очі загорілися.

– Ні. Мені здається, просто схема світла змінилася. У тебе, до речі, теж очі зараз горять.

– Я загорівся від того, що ти загорівся.

– Радість.

– Так. Наркотики ти вживав колись?

– Що ти вважаєш наркотиками?

– Ну, я не великий фахівець у цій справі. Я не знаю: гашиш, марихуана, героїн, таблетки, курильні суміші, клей...

– Можу тобі сказати, що найбільший наркотик – і найшкідливіший, і найпоширеніший – це цукор.

– Цукор – наркотик. Я згоден. На нього весь час тягне.

– Так, і він загальнодоступний.

– Тобто якщо говорити про інші наркотики, ти їх вживав? Не про цукор.

– Ти ж знаєш, що я маю розповісти тобі правду. Я промовчу.

– Поліна каже, що під час запоїв ти її бив "до напівсмерті, до непритомності".

– Ми повертаємося до відповіді на кілька запитань раніше. Тобто є галузь права, де є докази, а є казки на ніч.

– Тобто цього не було?

– Захопливі, страшні, цікаві, але казки.

– Цього не було?

– Ти можеш запитати мене по-іншому: чи має право чоловік ударити жінку?

– Гарне запитання.

– Якби я тобі це запитання поставив, як би ти відповів?

– Ні, звичайно. Однозначно.

– А я вважаю, що має. І навіть мусить. Знаєш коли?

– Коли?

– У ситуації, коли це єдиний спосіб урятувати їй життя або врятувати життя іншій людині.

– Наступне запитання. Твоя сестра теж поскаржилася на побиття і приниження із твого боку.

– Я не бачив ніколи цього допису. Я думаю, що це або не вона написала, або акаунт зламали. Моя сестра не могла такого написати. У нас дуже гарні стосунки. Ми завжди були дуже близькими.

– А виховувати двох хлопчиків самому без дружини складно чи ні?

– Це дуже складно. Річ навіть не в тім, із ким ти виховуєш – із дружиною чи без дружини. Виховання – це велика відповідальність. І це не порожнє слово: "відповідальність". Тобі потрібно неймовірно багато часу і сил, уваги і нервів витрачати на маленьких людей, які будь-якого моменту, кожної секунди хочуть чогось навчитися, хочуть твоєї уваги. Це все, чого вони хочуть. І мені – особливо спочатку – складно це давалося, бо я така людина... Я за творчістю маю заглиблюватися в себе. Тобто навіть якщо ми сидимо поруч в одній кімнаті...

– Ти можеш бути відсутнім.

– Так. У цей момент я щось складаю, пишу, а дитина підходить із запитанням. У цей момент ти маєш знайти в собі сили, щоб правильно відреагувати, приділити їй увагу. Тому що в цей момент це найважливіше запитання в її всесвіті. Це дуже непросто.

– Ти любиш їх?

– Я думаю, що це риторичне запитання, безглузде. Як можна не любити своїх дітей?

– Прикладів таких хоч греблю гати.

– Але вони – це я. Це плоть і кров моя. Це поліпшена версія мене – талановитіша й прокачаніша.

– Чим вони захоплюються?

– Музику люблять, спорт люблять, люблять читати. Старший цікавиться космосом. Молодший – екстремальними видами спорту. Вони полюбили літературу, вірші полюбили. Я намагаюся привчати до цього. Зараз дистанційне навчання. Вони навчаються в дистанційній школі. І це звільняє нам у якомусь сенсі руки. Тому що вони можуть швидше, більше вчитися, робити більше завдань: більше, ніж від них вимагають. Вони мають добру репутацію у школі, у них гарні характеристики. Плюс додатково я їх теж навантажую. Вони займаються з репетиторами, вчать англійську мову. І найголовніше навчання – це спілкування. Тому що часто ставлять несподівані запитання. І дістають на ці запитання комплексні відповіді. Тобто ми можемо говорити про...

– Комплексні обіди.

– І обіди теж, під час комплексних відповідей.

– Вони живуть із тобою разом у готелі?

– Вони живуть зі мною частково іноді в готелі, але у них є постійне місце проживання. Вони живуть у Харкові, куди я переїхав із ними два роки тому. Іноді я подорожую разом із ними – тоді вони живуть зі мною.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Харків кращий за Київ для тебе?

– Із погляду логістики, зручності він вигідніший для мене. Тобто він комфортніший.

– А з погляду міста самого?

– Мені дуже подобається це місто: яким вона стало за Геннадія Адольфовича [Кернеса]. Я думаю, що Харків подобається не тільки мені.

– Мені теж дуже подобається Харків.

– Він – одне з найкрасивіших, найдоглянутіших міст України.

– Поліна після розриву стосунків із тобою народила ще доньку. Ти коли про це дізнався, засмутився?

– Ні. Я побажав їй щастя. Я дуже хотів і хочу, щоб вона була щасливою. Я навіть не втручався в цю історію. Просто хотів, щоб усе було добре. Але, як я розумію, там не склалося у них теж.

– У "Вікіпедії" пишуть, що третя дружина... Але словом "дружина" вже не назвемо. Так? Марія Матвєєва...

– Я навіть не знаю, хто це.

– Приголомшливо.

– Давайте після цього інтерв'ю виправимо "Вікіпедію". Зробимо щось добре.

– Звичайно. Буде текстова версія на сайті "ГОРДОН". Це привід уже виправити у "Вікіпедії". Ти довго займався проєктом біонічної їжі. Що це?

– Це їжа, яку, з огляду на все, їси ти, Дімо. Тому що ти маєш такий гарний вигляд і молодий.

– Може, я і їм, але я не знаю, що вона біонічна.

– Яка оживляє, продовжує твоє активне довголіття. Це їжа дуже проста, яка не зазнала промислового оброблення, максимально натуральна, максимально рослинна. Це якщо коротко. Ще яка не містить цукру, жирів, термофільних дріжджів, червоного м'яса...

– Усе це я їм. І термофільні дріжджі, і червоне м'ясо...

– Або домашню курку, рибу промислового виробництва, підсилювачі смаків і будь-яку іншу хімію.

– То ми ж усе це лайно їмо.

– Але не всі ми. І не всі з тих, хто їсть це, дістають від цього задоволення.

– Як ти харчуєшся?

– Я їм дуже просту їжу. Каші на воді, відварені яйця, багато овочів, мало фруктів, ніколи цукор. Мед здебільшого. Вода.

– Скільки літрів води ти випиваєш на день?

– Я намагаюся кілька літрів випивати.

– Але в ресторани ж ходиш?

– Тільки на зустрічі.

– І там їси все, що дають?

 – Ні, не все, що дають. Я замовляю завжди вівсянку на воді або просто салат.

– Навіть у гарних ресторанах?

– Так.

– Кілька років тому, кажуть, ти вступив до Харківського авіаційного інституту на факультет літакобудування. Навіщо?

– Мені цікава ця тема. Люблю небо. Мені подобається літати, подобається пізнавати щось нове. Я в повітрі розслабляюся, приходять творчі думки в голову, осяяння. Я дуже люблю літати.

– Після закінчення ХАІ... Він уже не ХАІ, а ХАУ має назву. Раніше ХАІ був. Після закінчення факультету літакобудування чим ти займатимешся?

– І далі пісні писатиму.

– Так. А літати?

– Дуже високо в чартах.

– Ти хотів би керувати літаком?

– Так.

– Маленьким, великим?

– Маленьким. Ти більше відчуваєш швидкість, більше відчуваєш маневр, більше можливостей для екстриму. Але вертоліт – це ще крутіше. Це абсолютна свобода.

– До речі, про екстрим... Ти нещодавно підкорив Кіліманджаро. Це найвища точка Африки.

– Так. Але я не підкорив. Не можна так говорити. Гору не можна підкорити.

– Ти зійшов.

– Гора дає можливість, пускає тебе. Так правильніше говорити. Це найвища точка Африки, найвища гора, що стоїть окремо, на планеті. Четвертий за висотою вулкан, стратовулкан.

– Яка це країна?

– Це Танзанія.

– Тобто ти прилетів до Танзанії...

– Так.

– І став підніматися...

– Так. Потрібно було дістатися спочатку до заповідника, до межі заповідника.

– Прилетів у Дар-ес-Салам. Так?

– Я на Занзібар прилетів.

– Так... Теж непогано.

– Прямий рейс на Занзібар. Потім ще два місцеві дуже короткі рейси до Кіліманджаро, в аеропорт. Потім десь годину до готелю, у якому відбуваються останні приготування для тих, хто збирається здійснити сходження. Потім годину до заповідника. Підписуєш документ певний...

– Що якщо з тобою щось трапиться...

– Платиш збори. Вони там досить високі. І все: і заходиш у джунглі. І далі п'ять днів угору.

– П'ять днів угору?

– Так, п'ять діб і один день униз. Тобто шість днів це тривало у нас. Маршрут мав назву "Мачаме". Це маршрут середньої складності.

– А чому один день униз?

– Є шлях, який дає змогу спуститися швидко. Це серйозне навантаження на організм, на суглоби. Але вгору дуже складно.

– Яка висота?

– 5895 метрів.

– Важко було йти вгору?

– Це непросто.

– Повітря розріджене?

– Так. Це складно назвати звичайною туристичною прогулянкою. Ніколи не знаєш і ніхто не знає, як організм реагуватиме в умовах браку кисню. Бувають галюцинації, буває, просто відмовляє мускулатура. Мозок грає з тобою в такі ігри, рятуючи тебе, не пускаючи тебе вище, змушуючи тебе здатися. Не висипаєшся, нервуєшся... Це стрес для організму.

– Навіщо це тобі потрібно було? Ти щось собі довести хотів?

– Я хотів подивитися всередину себе. І ця ідея спочатку мені сподобалася. Мені давно подобалася ця гора, ця вершина. Я розумів, що це дуже непросте випробування. Був важкий рік, 2020-й. І мені захотілося старий Новий рік зустріти ось так – під час сходження. Мені хотілося, щоб рік запам'ятався боротьбою, подоланням себе. Я очікував від цієї подорожі, від цього сходження якихось додаткових, дуже сильних емоцій. І я їх дістав. Під час сходження дійсно відбувається... Принаймні зі мною сталося те, про що я навіть не міг подумати. Можливо, тому, що не було поруч гаджетів, мобільних телефонів, я повністю занурився в себе. Але я пов'язую це саме з режимом, де був брак кисню. Тобто це як сеанс інтенсивної самопсихотерапії. Я реально подивився всередину себе за п'ять днів. Я спустився іншою людиною. Я спустився людиною, якій стали зрозумілими прості, напевно, для багатьох істини, але я їх усвідомив саме там: що життя – це мистецтво маленьких кроків. Тому що гора величезна. Тобто ти маєш під самісіньке небо видертися. Шість тисяч метрів. І ти можеш це зробити тільки маленькими кроками, частими, розміреними, неквапливими. Саме маленькими кроками. Ось цього вчить гора. Вона вчить терпіння, вона вчить того, що в разі чого ти можеш розраховувати тільки на себе. Ти не маєш бути слабким: не пробачить цього гора. І життя цього не пробачає.

– Стоячи на вершині гори Кіліманджаро, що ти відчув?

– Мені спало на думку, що всюди, де була людина: де її якомога менше, – дуже красиво. Я побачив частину планети: фантастично красиву, неймовірно – якою вона була багато років тому. Це було дуже сильно. Сніг і кригу, яким мільйони років. Я відчув, що гора прийняла нас, прийняла мене. Я закричав від захвату двічі або тричі. І в цей момент я знав, що я зможу тепер підкорити будь-яку вершину. Тепер уже "підкорити". Не зупиняючись ні перед чим.

– Ти в дитинстві любив Висоцького. І я його дуже любив і люблю. Напевно, пам'ятаєш його пісню: "Так оставьте ненужные споры. Я себе уже все доказал. Лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал". Ти згоден із кожним рядком?

– Висоцький – це геніальний автор. Він не був альпіністом. Провівши кілька днів чи кілька тижнів із професіоналами...

– Але на вершину зійшов.

– Він повністю навчився відчувати і думати, як вони. Напевно, він має рацію. Але я б із задоволенням ще раз зійшов на Кіліманджаро. Мені не вистачило часу для того, щоб насолодитися краєвидом. Тому що маршрут постійно гнав нас уперед. Ми мали протягом дня подолати певний метраж до настання темряви. Найкрасивіший час там – це світанок: коли півтори-дві години – іноді менше – тобі відкриваються краєвиди. І потім знову накриває все туманом. І ти бредеш просто в сірому серпанку.

– А спали де, коли привал був?

– У наметах. У спальних мішках у наметах, на карематах, щоб було тепліше.

– Пандемія сильно позначилася на твоєму житті, на твоїй творчості?

– Допомогла більше часу приділити родичам, дітям, батькові. Я собі поставив штучні кришталики. Я пів життя проходив у контактних лінзах. Але мало хто про це знав. Заважало боксувати. І під час екстремальних подорожей часто кон'юнктивіт починався, тому що між лінзою і слизовою проникали пилинки або якісь смітинки – і починався кон'юнктивіт. І я розумів, що потрібно робити операцію. У мене була міопія високого ступеня: мінус дев'ять. Я практично без лінз сліпим, як кріт, був. Мало хто про це знав. 20 років тому неможливо було на такому рівні міопії робити операцію без наслідків. А зараз вони можуть це робити.

– А де зробили операцію?

– У Києві.

– Добре зробили?

– Дуже добре. Лікар чудовий, хірург. І я відразу зробив два ока: одне за іншим.

– І зір 100%?

– Одиниця у мене. "Цейссівські" кришталики стоять.

– Тобто комусь пандемія стає печаллю і тягарем, а тобі клас.

– Я дуже багато читав, дуже багато слухав аналітики, займався спортом.

– Яким?

– Боксом.

– Ти боксуєш?

– Я люблю бокс, так. Раніше я переважно "залізом" займався, як і ти. Ну, можливо, не стільки на груди брав, як ти, а менше.

– "На груди брав" – це добре звучить.

– У гарному сенсі цього слова. Ми подорожували також Україною.

– Концертів менше стало?

– Так.

– Ти збіднів?

– Їх стало набагато менше для всіх.

– Ти збіднів?

– Так. Усі полиняли. Усіх знежирив цей рік. Але навчив заробляти в інший спосіб, розвивати інші напрями. Наприклад, TikTok. Я цього року відкрив TikTok. Я знаю, що у тебе він теж є. Ось із нуля і відкрив TikTok.

– Там уже 1,9.

– Ні, там 1,6. Але до моменту, коли вийде інтерв'ю, можливо, буде і 1,9.

– 1,6 млн підписників – це чудово. Завдяки чому вдалося завоювати аудиторію TikTok?

– Складно сказати. Мені здається, що несподіваною для багатьох була просто моя там поява. Напевно, гумор зайшов. Тобто креативом там можна тільки брати. Складно сказати. Але TikTok – це та соціальна мережа, яка зараз показує реально гарні цифри.

– Ти сам робиш ролики чи хтось?

– Зараз ціла команда зі мною працює. Я беру участь в обговоренні роликів, звичайно, – іноді навіть придумую сценарії. Але загалом це команда. У мене, правду кажучи, дуже гарна команда. І протягом усіх цих років зі мною були і є досі чудові люди. Ось Соня, наприклад, Мінжинська: Соня Величко. Якби не вона, ми з тобою не зустрілися б. Вона це все організувала. Руслан Мінжинський, який допомагав і допомагає моєму просуванню тут. Сергій (нерозбірливо), який монтує TikTok. Микита Фомін, Вова Шпак, Інна Мазуренко...

– Є люди.

– Так.

– Ти зняв документальний короткометражний фільм "Тиха заводь". Про що?

– Назарій Волянський зняв цей фільм. Він режисер.

– Так...

– Він тут присутній.

– Так... Про що це кіно?

– Мені здається, я можу просити тебе про те, щоб ти знайшов 11 хвилин у своєму житті для того, щоб його подивитися. Я постарався зробити його максимально стислим, максимально лаконічним. Лише 11 хвилин. Але якщо титри не дивитися – напевно, 10.

– Я подивлюся. Гарне кіно?

– Я постарався зробити його чесним. Постарався зробити його зрозумілим. Тому що у людей, які стежили за моєю ситуацією, за нашою ситуацією сімейною протягом усього цього часу, виникали запитання і виникають. Я довго думав про те, що варто виносити на загал, а що не варто, що має лунати в ефірі, а що не має. І я вирішив показати цей фільм. Він відповідає, як мені здається, на багато запитань.

– Ти ще молодий чоловік, але в тебе позаду дуже багато всього. Як говорив Михайло Михайлович Жванецький, "який сенс уперед дивитися, коли весь досвід позаду?" Але тобі ще дивитися вперед сенс є. Скажи: ти щаслива людина?

– (Замислився.)

– Пауза затягнулася. Ти думаєш, щасливий чи ні...

– Ти знаєш, що таке щастя, Дімо? Це зараз, це тут і зараз. Це відчуття миттєвості.

– 100%.

– Зараз я сиджу навпроти інтелігентної, мудрої...

– Я зараз заплачу.

– ...рейтингоносної людини. І мені приємно. Тобто на якийсь час я взагалі забув про те, де я перебуваю. Що було до, що буде після – про це я теж не думаю. Ми просто спілкуємося. Напевно, це і є щастя. Щастя – це знати, що ти потрібен комусь, ти корисний комусь. Є люди, яким ти приносиш радість. Це щастя.

– Мені дуже подобається, як сформулював відповідь на це запитання Анатолій Кашпіровський. Він сказав: "Щастя – це відсутність нещасть".

– Це великий талант: відчувати щастя, реєструвати його, не відпускати його. Тому що воно складається з миттєвостей.

– Попереду в тебе, як у людини творчої, яка весь час щось вигадує, хоче здивувати аудиторію, публіку, злети будуть?

– Ти зараз говориш зі мною, як зі збитим льотчиком?

– Ні. Я говорю як із людиною, яка досягла успіху...

– Але злетіти може тільки той, хто внизу.

– Ні. Я говорю як із людиною, яка домоглася успіху і яка або зупиниться на цьому успіху, або ще далі піде.

– Дімо, мені здається, що я так і не домігся успіху. Мені здається, що мені ще доведеться.

– Я тобі зараз розширю свою відповідь. У мене є один із давніх друзів. Він живе в Мінську. Він відомий композитор на всю пострадянську історію: Едуард Семенович Ханок – автор багатьох видатних хітів: від "Малиновки" до...

– "Здравствуй, чужая милая".

– Так. "Вы шумите, шумите надо мною, бярозы" тощо. Він колись давно, у 93-му році, прийшов до мене додому і почав розповідати про теорію хвиль. Суть теорії полягає в тому, що у кожного виконавця знакового є одна хвиля точно. Рідко у кого буває одна хвиля, потім падіння і друга хвиля. І зовсім ні в кого не буває трьох хвиль. Говорив він дуже азартно. Я подумав, що він збожеволів. Ми з ним посварилися. Він встав, пішов, блукав вулицями Подолу. І йому спала на думку ідея написати книжку. І він написав кілька книжок уже на цю тему. Він став всесоюзно відомим ще на цій темі. І ось він відстоює цю теорію хвиль. І справді, якщо подивитися на багатьох зірок, три хвилі не було ні в кого. Тому я і запитав, чи буде ще одна хвиля в тебе. А ти мені відповідаєш, що в тебе і першої не було.

– Мені не цікаво про це думати: рахувати хвилі свої, чужі. Мені здається, що в житті набагато важливіше бути хвилерізом і стояти, як хвилеріз, в океані пристрастей. А хвилі – вони завжди є і будуть. Ми минемо, а хвилі будуть.

– Ми минемо, а хвилі залишаться.

– Так. А творча людина ніколи не припинить створювати навколо себе якісь коливання. Неважливо, у якій формі. Буде це книжка чи якийсь малюнок, буде це сценарій фільму, буде це шоу якесь... Адже письменник – це той, хто не може не писати, а не той, хто може писати.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ти знаєш, я дістав велике задоволення від нашого сьогоднішнього інтерв'ю. Ти філософ. Справжній філософ. Тобі можна і книжки писати, і в YouTube лекції записувати щодо тієї чи іншої проблеми. У тебе дуже добре вийде.

– Мені здається, люди добре засинатимуть під мої лекції.

– Ти знаєш, так. У гарному сенсі слова. Тому що у тебе гіпнотичний погляд і багатозначні паузи, які багато означають.

– Які ти легко виріжеш, монтуючи це інтерв'ю.

– Ніколи не вирізаю. Зізнаюся тобі: якось наприкінці інтерв'ю я попросив заспівати Сергія Шакурова. Його пауза затягнулася на кілька хвилин.

– Яка твоя найулюбленіша роль Шакурова?

– Я тобі скажу. Фільм, де він грає з Гундарєвою, де він грає зека, котрий вийшов на волю. Ти знаєш, про що я говорю? Не пам'ятаю назви.

– А мені подобається, як він зіграв в "Антикілері" Хреста.

– Ні, то він загалом грандіозний актор. Дуже видатний актор. І я його відкрив ще з іншого боку, коли почув, як він заспівав пісню Ігоря Ніколаєва. Заворожує.

– Ігор Ніколаєв не припинив після цього виступати?

– Ігор Ніколаєв не припинив після цього виступати. Продовжує...

Перед тим як сказати "до побачення", хочу попросити тебе щось прочитати, якийсь вірш. І якщо вже зовсім бути нахабним – попросити тебе ще й заспівати. Я думаю, що величезна кількість наших глядачів, які тебе слухали, на це заслужили.

– Я хочу вірш прочитати. Тому що заспівати...

– А хоч куплет, хоч два.

– Ти хочеш перевірити, чи можу я...

– Ні, я знаю, що ти можеш.

– А яку пісню?

– Можна "Бумер". Щоб уже жирну крапку.

– Бачиш: як довго говорили про творчість, а пісню замовляєш одну і ту саму.

– Я приймаю твій докір. І я тобі скажу, що творцеві завжди видніше, яку пісню виконати. Хоча на своє виправдання скажу тобі, що на численних концертах, які я проводив для своєї газети тощо, спочатку я довіряв виконавцям. І як правило, найчастіше вони виконували не те, що хотів чути зал. Тому далі я сам складав репертуар.

– Я шкодую, що я перед нашим сьогоднішнім інтерв'ю не вивчив якоїсь твоєї пісні. Ти ж теж співаєш.

– Це не спів – це прикол. "Этот стон у нас песней зовется".

– Мені здається, це було б забавно.

– Дуже.

– Я б побудував тобі терцію.

– Так... (Сміється). Колись ми з Тамарою Гвердцителі пішли записувати пісню "Скрипка грає". На неї кліп зняли згодом. До Володимира Бебешка. І на запитання Володимира Бебешка, у якій я буду співати тональності, Тамара сказала: "Не ставте дурних запитань". Це до питання про терції. Це занадто для мене мудро.

– Вірш. Короткий чи довгий?

– Ось автору завжди видніше.

– Этот тягостный зной – буревестник недальнего горя.

Вот уже по-над темной водою летает мой дух.

Сколько раз вы плевали блевотой в соленое море?

Голые люди на пляже, вы все у меня на виду.

Я не буду жалеть вас. Ведь вы же меня не жалели.

Я стихия теперь, что на вас наступает войной.

Я сломаю все меридианы, согну параллели,

Я приду и обрушусь на пляж стометровой волной.

Я не буду всех вас поминать поименно. Так много

Разных женщин, мужчин, что со мною венчает вина...

Я же тот, кто пришел вас судить по лицензии Бога.

Я цунами, которое ваши сотрет имена.

– Чудово. Співати будемо?

– Цей вірш у нас піснею зветься.

– Дякую. Мені було цікаво. Не з усім згоден, але, як казав Михайло Сергійович Горбачов, плюралізм думок.

– Так. Я не червонець, щоб усім подобатися. Удачі, Дімо.

– Дякую.

– Дякую за інтерв'ю.