Дозвольте мені вилаятися. Здається, уже немає сліз, залишилися тільки мати

Дозвольте мені вилаятися. Сука, грьобані тварюки, коли ж ви, до бісової матері, здохнете?! Дякую.

Поки увага всіх світових ЗМІ прикута до війни на Близькому Сході, у харківських пабліках просто зараз ми читаємо такі повідомлення:

"Тіло сьомого загиблого щойно дістали з-під завалів".

Уночі російська балістична ракета вдарила у звичайний житловий будинок. Під'їзд п'ятиповерхівки просто зник, на його місці тепер купа понівеченого бетону. Рятувальники всю ніч гасили пожежу й розбирали завали, тіла людей знаходили одне за одним.

"Знайшли тіло третього загиблого".

"Четверте тіло дістали рятувальники".

"Ще одного загиблого, уже п'ятого, знайдено".

"Шостий убитий – 13-річний хлопчик".

Ще 10 людей поранено, серед них – троє дітей. Сусідні будинки – без шибок.

Здається, уже немає сліз, залишилися тільки мати. Ненависть, прокляття, розпач, безсилля.

Ми тільки вчора гуляли з Гектором у невеликому лісі й насолоджувалися весною. Перші теплі дні – вийшло сонце, сніг почав танути, галасливо побігли струмки проталинами, заспівали птахи. Обожнюю цю пору року. Щоправда, тепер під час таких прогулянок доводиться постійно знімати із кросівок волосінь оптоволокна, яка заплуталася. І ще – тримати перед очима телефон, навіть коли годуєш із руки смішну руду білку.

Напевно, треба пояснити. Телефон перед очима потрібен, щоб читати повідомлення, де в реальному часі пишуть, куди зараз летить російський Shahed. А вони летять постійно.

Ми гуляли з Гектором, і я згадувала маму. Вона завжди на початку березня, у такі перші теплі дні, довго стояла біля віконця, спершись на підвіконня. Усміхалася.

– Мамулю, ну що ти там дивишся? – щиро не розуміла я, що в цій сльоті може бути приємного.

– Весна настала, Анюто! – тепло відповідала мама. І ще казала: "Зиму пережили, слава богу".

Я навіть трохи дратувалася. Що за стародавнє поклоніння перед природою? Звісно, пережили, а що її переживати? Не в землянці ж сидимо, удома тепло, світло...

Цієї зими я зрозуміла мамині слова, як ніколи. Просто відчула їхній сенс, фізично. Так раділа весні. І за маму теж.

І ось ці сонячні дні, вони якось сьогодні різко закінчилися. У місті знову похмуро, холодно, вітер. Смерть і горе. Рятувальники й далі розбирають руїни п'ятиповерхівки, під завалами можуть бути ще люди.

9 березня в Харкові оголосять жалобу за мирними жителями, яких сьогодні вночі вбила російська ракета.

Сука, грьобані тварюки, коли ж ви, до бісової матері, здохнете?!

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора