Ресторатори Зарічанські: Ми заробили у кращі часи, так поділімося тепер. Що, нехай гроші лежать у сейфі або в ничці? G

– Андрію та Інаро, як вам вдається залишатися такими підтягнутими, стрункими? Але ж у рестораторів, як у кухарів, які часто бувають людьми огрядними, – необмежений доступ до смачної і не завжди здорової їжі, їм постійно доводиться знімати пробу з різних страв.

Андрій: Це запитання нам часто ставлять. Усе просто. У ресторанному бізнесі є така адміністративна "вісімка" – нескінченність. Ти постійно бігаєш, намотуєш кола рестораном, а вони в нас великі – по 500–600 посадкових місць. І коли два або три ресторани, такі як "Облака" (2,5 тис. м²) або "Яхта" (2 га) за день об'їдеш, оббіжиш, повірте мені, ваги не те що не набираєш – вона зменшується зі свистом.

Інара: Рух життя...

Андрій: Наші шеф-кухарі, до речі, усі підтягнуті. Ми просто у процесі: ми живемо бізнесом, ми працюємо...

– А чи треба так викладатися, не шкодуючи, як то кажуть, живота свого? Відомий київський ресторатор Дмитро Борисов стверджує, що ятка з шаурмою у прохідному місці дає такий самий прибуток, як ресторан...

Андрій: 100%. Коли ми жили в Росії, у мене там були ятки з шаурмою. Тоді, 15–20 років тому, одна ятка давала на місяць $5–10 тис. 

Інара: У нашому бізнесі багато що залежить від обсягів, від кількості посадок: ми стіл продаємо не один раз – на вечерю, він може відпрацювати три-чотири рази протягом зміни! Тому великий топовий ресторан, у який увечері черга стоїть, із високим запитом від гостей, не залишає шаурмі шансів. Щоправда, його спочатку треба зробити топовим.

– Я так розумію, що якоїсь миті вам просто набридло тупо заробляти гроші і ви знайшли собі постійний головний біль – відкрили в Одесі один за іншим чотири пафосні ресторани...

Андрій: Ну чому пафосні? У нас ціни дуже невисокі – як у тих кіосках, що шаурму продають. Тому черги і стоять...

Андрій Зарічанський із президентом України Володимиром Зеленським. Фото із сімейного архіву

– Сьогодні ваші ресторани вже стали визначною пам'яткою Одеси. В одному з них, під назвою "Риба", пообідав президент Володимир Зеленський, коли приїздив у місто. А скільки часу вам знадобилося, щоб поставити свою справу на ноги?

Інара: Ми вже 14 років у ресторанному бізнесі. Але від моменту, коли про нас почуло місто й наші ресторани стали впізнаваними, минуло чотири роки...

– Свого часу серед заможних бізнесменів було модно дарувати ресторан дружині, яка нудьгує...

Інара: І?

– Розорялися їхні заклади дуже швидко...

Андрій: Кожен має займатися своєю справою. Рестораном треба жити вдень і вночі...

Інара: Ви сказали: дружині, яка нудьгує... Дивіться, що відбувається. Ресторатори – різні люди. Хтось гурман, хтось шеф-кухар, хтось любить атмосферу й обстановку тусовки. А мій чоловік, я вважаю, людина-комунікатор. Тобто просто приголомшливий, першокласний "вишак" – метрдотель.

Коли гості заходять у ресторан, їх зустрічають живі очі, непідробний інтерес до власної персони саме з боку Андрія. Його знає величезна кількість відвідувачів, тобто всі, хто регулярно відвідує ресторани. Але якщо в них запитати: "А хто діти в Андрія Андрійовича? А де він живе?" – ніхто не відповість, бо він скромна людина. Андрій ніколи собою не милується. Водночас він завжди зацікавлений у новому гості, він служить гостю – це дуже велика сила. А дружині, яка нудьгує, у ресторанному бізнесі робити нічого. У ресторані треба бути метрдотелем...

Андрій: Штовхати енергію...

Інара: Люди прийшли до тебе відпочивати і мають розуміти, що на них чекають, їм раді, навколо них метушаться. Ми ж усі любимо, коли навколо нас метушаться. Андрій це робить дуже гарно.

– У нас у країні ринок праці в ресторанному бізнесі не розвинений, знайти надійного, досвідченого керівника майже неможливо, тому рестораторові, щоб контролювати процес, треба знати й уміти все. А де ви проходили свої університети?

Інара: Я професійна архітекторка, протягом багатьох років займалася проєктуванням, очолювала велике дизайнерське бюро із зовнішньої реклами, яку ми виготовляли у своїй майстерні, була пов'язана з декоративно-прикладними речами. Ніколи не думала, що моїм професійним знанням та вмінням знайдеться застосування в ресторанній справі, але, як виявилося, помилялася.

Моя сфера відповідальності починається із проєктування ресторану, його функціонального зонування, тобто поділу на ту частину, яку бачить гість, і ту, де працює, наприклад, кухня, і аж до виготовлення предметів декору, предметів інтер'єру, дизайну меню, ведення реклами, зовнішнього вигляду персоналу... Це не просто мій обов'язок, це любов моя.

Я ресторан бачу у 3D, бачу наскрізь... А Андрій Андрійович бачить його у четвертому вимірі, у часі: як це розвиватиметься. Він же безпосередньо з посади шеф-кухаря починав...

Андрій: Уся краса – це до Інари...

Інара: (Сміється.) Так, Андрій покохав мене задля краси...

Андрій: ...А я займаюся рутиною: персоналом, комунікаціями, гостями...

Інара: ...Комунальними платежами, комунальними мережами...

Андрій: У ресторані ти все маєш уміти, це як мінімісто, тільки у зменшеному розмірі. Ти ж не просто приміщення під ресторан узяв і вперед. Там, як правило, немає ні світла, ні газу, ні води.

У нас як на лінії фронту. Начебто люди, дякувати богу, ідуть – води немає, ніби все добре – вітер подув, потім персонал кудись подівся, іще щось... На такому адреналіні працюєш. І треба все якось вибудувати – це немов диригування. Я й диригую...

Інара: ...Технологічним процесом...

Андрій: ...А Інара створює в нас той затишок крутий, завдяки якому людям комфортно. Немає такого, що ти приходиш у ресторан і не знаєш, як поводитися, боїшся меню попросити – усе так пафосно. Меню дали – там назви страв, об які язик зламаєш. Пам'ятаю, як я сам, учорашній колгоспник, уперше пішов із родичем у грузинський ресторан. Відкриваю меню – а там такі назви... Начебто російською мовою, а вимовити не можу. Мені було так соромно. Ще й офіціантка дивиться на мене, як на (стукає по столу).

Ми за простоту і комфорт – у нас увесь бізнес так побудовано. Якщо прийшли люди і п'ють каву, у них не стоять над душею: мовляв, треба йти або ще щось... Ви можете й кави не пити, а просто прогулятися, подивитися... Усе місто ходить до нас: молоді та дорослі, заможні і трохи нижче за середній рівень забезпечені...

Інара та Андрій Зарічанські з експрезидентом Грузії Михайлом Саакашвілі. Фото із сімейного архіву

Інара: Людина у джинсах, кросівках не відчуватиме, що вона не на місці. Ми прагнемо гостя поставити на п'єдестал. Найголовніше, щоб у нього не викликали дискомфорту ні середовище перебування, ні поведінка офіціантів. У нас народні ресторани...

– Народні – гарне визначення... Узагалі, "Облака", "Яхта", "Свіча" – це звучить так романтично... А хто з вас обирає місце для нового ресторану?

Інара: Тільки вдвох.

Андрій: Це не відбувається щотижня. Ми відчуваємо тенденцію. Буває, протягом року приглядаємося до місця, нам можуть його запропонувати – ми будемо протягом пів року думати, а не просто прибіг, схопив, бо недорого. Так наскоком нічого путнього не вийде.

Інара: Місце народжує атмосферу, до нього добирають меню так, щоб воно органічним було. У всьому треба гармонію шукати. Якщо багато моря, повітря, неба, як у ресторані "Риба" – ти там як на борту лайнера! – звісно, у тебе має бути рибний ресторан. Це ціла філософія.

– Чи виникають у вашій сім'ї конфлікти через виробничі питання? Хто з вас частіше поступається? Чиє слово в суперечці є вирішальним?

Андрій: У нас кожен свою справу робить. Нам навіть нема колись сваритися.

Інара: Ні-ні, щодо роботи ми не посварилися, навіть не посперечалися жодного разу, бо не переходимо на компетенції одне одного. Скажімо, коли заводимо мову про фінанси, я завжди роблю крок назад, тому що, якщо чесно, не в курсі, що скільки має коштувати...

Андрій: Як творча людина, Інара взагалі не розуміє, що таке гроші. Попросять 100 тис. – віддасть, хоча це коштує заледве 5 тис...

Інара: Ні, ну це перебільшення (сміється)...

Андрій: ...А я, наприклад, гризтимуся. Якщо мені скажуть: "100!" – за три куплю.

– Напевно, ви знаєте формулу: "Лід і піна – хліб бармена". Із радянських часів персонал – це ахіллесова п'ята ресторанного бізнесу. Можна продумати до дрібниць інтер'єр, зробити приголомшливе меню, але офіціант, який не з тієї ноги встав, нагрубіянить гостю. Або бармен розбавить йому дорогезний коньяк... Як ви добираєте персонал? Як зацікавлюєте в результаті?

Інара: Добре, що ми в радянському громадському харчуванні не працюємо.

Андрій: Риба гниє з голови, розумієте. У нас люди золоті, вони працюють порядно. Ми їх беремо з училища, де самі викладаємо.

Інара: Це 26-те училище морського туристичного сервісу. Андрій Андрійович його закінчив.

Андрій: Там навчаються прості, гарні діти, багато хто – із сіл, там чудові люди – викладачі.

Інара: Ми іноді стикаємося з тим, що нам кажуть: обслуговування у вас слабке. Воно не слабке, а дуже просте. Немає пафосу, як Андрій сказав, у розмовах у наших офіціантів. Вони доступні.

Андрій: Так, можна взяти на роботу і досвідченого офіціанта, але він тобі такого насипле, такого напропонує і такий рахунок принесе... У нас цього немає, наш офіціант не має відсотків із суми чека. Гість, якому навалили дорогої їжі або розбавили спиртне, після такого "теплого" прийому не повертається, а нам потрібно, щоб він повернувся... Ось у чому проблема.

Інара: Мені здається, що всі правопорушення – від ліні. Від того, що офіціант, який нудьгує, сидить цілий день, нічим не зайнятий, тільки ввечері чекає на один свій стіл. Наші офіціанти, кухарі – це реально трудівники. У них золоті руки. Я із цих рук їм і готова цілувати їх.

Андрій: Із їхніх рук їдять усі президенти. Ми годували всіх перших осіб, які приїздили до Одеси, накриваємо багато фуршетів. Якщо треба зустріти важливу персону, щось накрити, у місті знають: треба телефонувати нам. Ми відповідально до цього підходимо, плюс у нас працюють реально гарні люди.

Інара: І знаєте, за такого товарообігу, за такої завантаженості фізичної немає коли вигадувати всілякі "маленькі хитрощі"... Плюс, думаю, Андрій підтвердить мої слова – у нас високі гонорари.

– Тобто персонал тримається за місце...

Андрій: У нас є люди, які по вісім років працюють, по 10. Наприклад, у "Рибі" – перший склад, від дня відкриття. Ресторану "Облака" три роки, і та сама історія. У "Свічі" – це сезонний ресторан – люди, звісно, частіше змінювалися, як і в "Яхті". Але їх розпусти – вони знову приїдуть у сезон, тому що для них це дім, життя.

Родина Зарічанських. Фото із сімейного архіву

– В одних рестораторів – філософія їжі, в інших – її культ... А у вас, мабуть, поезія їжі? Адже, кажуть, у вас спільні корені з великою Анною Ахматовою...

Андрій: Я якраз шукаю фотку, де зображено наше сімейне дерево. Інара і футболки з ним зробила – такі гарні.

Інара: В Андрія прізвище Горенко по матері. У нас із Анною Андріївною спільний прапрапрадід. Він 1784 року народження, із кріпаків Орловської губернії, служив унтерофіцером у царській армії. За військову звитягу здобув дворянський титул без права успадкування, а вже його син – із правом успадкування. Від нього пішли дві гілки. В Анни Андріївни вона, на жаль, обірвалася на Льві Гумільові, а наша дуже непогано почувається... Дасть Бог, буде в нас потомство й далі...

– Як засвідчила ситуація з коронавірусом, ресторанний бізнес дуже вразливий під час соціальних катаклізмів. На думку експертів, через карантин і спричинені ним обмеження в Україні закриють до 40% ресторанів. А по вашому бізнесу COVID-19 сильно вдарив?

Андрій: Напевно, ні. Ми ж навесні, коли був карантин, протягом двох місяців годували лікарів швидкої допомоги, членів багатодітних сімей.

– Уточню для читачів: безплатно!

Андрій: Так. Починали із 200–300 обідів, а дійшли до 700, іноді готували й тисячу. Мені телефонує мій товариш: "У нас сусіди-пенсіонери з дому не виходять – погано ходять. Ми можемо їм обіди давати?" Я кажу: "Ну звісно". Потім зателефонував друг, який футболом займається: "Є футболісти-пенсіонери, їм теж складно". – "Скільки їх?" – "25–30 осіб". Беремо і їх. Люди просили, ми нікому не відмовляли. Ну а як відмовиш? Потім іще лікарню дитячу взяли – 125 чи 130 осіб. Тому в нас два ресторани працювали. Це дало змогу не тільки медиків, які рятували життя одеситів, багатодітні сім'ї підтримати, але й наш персонал. Ми думали, як зробити так, щоб співробітникам було на що жити, щоб вони не розбіглися за час карантину.

Розумієте, якщо просто давати людям гроші, цього не цінують. Інша річ – коли людина їх заробить.

Ранок починався з того, що приходило 20–30 волонтерів: священники, представники багатодітних сімей... Вони розвозили їжу за адресами: перше, друге, компот, десерт. Потім ми підрахували: десь 30 чи 40 тис. обідів протягом карантину приготували. Тому спокійно його перенесли, якось не розкисали.

Інара: Емоційно – так. Коли ти при ділі, у тебе немає часу панікувати через хворобу.

– Вам місто виділило гроші на благодійність чи меценати?

Андрій: Зрозуміло, що ми свої кошти вкладали. Я вже говорив комусь із журналістів: є час збирати каміння, і є час його розкидати. Те, що ми назбирали, накопичили, вклали в безплатні обіди, у нові проєкти. Тому ми спокійно реагували на випробування: треба – отже, посидимо на карантині. Своїх людей утримаємо однозначно.

Андрій Зарічанський із першим президентом України Леонідом Кравчуком та експрезидентом Молдови Петром Лучинським. Фото із сімейного архіву

– Але ви зарплати персоналу знизили, як багато ваших колег?

Андрій: Та ви що! Ні на копійку. Навпаки, два дні тому я підвищив зарплати багатьом співробітникам, хоча курортний сезон закінчився...

Інара: ...І подорожчало все...

Андрій: Ми відкрилися 13 травня і того самого дня повернули всі зарплатні відомості. У карантин співробітникам платили на 30–40% менше від ставки, але й працювали менше: уранці виходили й до обіду відвантажували... Плюс зробили доставку в одному з ресторанів, хоча мені не подобається така ідея...

– Невже? А її так старанно рекламували...

Андрій: Мені теж тоді телефонували: "Чуваче, давай доставку. Зараз доставку розриватимуть". Послухайте, ресторанна їжа – вона смачна в ресторані, а не коли тобі привезли її за пів години в незрозумілих боксах. Це перше. Друге – коли час такий настає страшний, люди в ресторані їжі не замовлятимуть, вони заощаджують. І що ми зробили? Ми взяли і на все меню в ресторані "Риба" дали знижку 50%...

Інара: У нас було дешевше, ніж у "МакДрайві"...

Андрій: Порція торта "Наполеон" коштувала 33 грн, рол "Філадельфія" – 64 грн. Нормально? Там така черга кур'єрів стояла – ми не встигали готувати і розвозити. Ресторан цілодобово працював: уночі ми готували обіди безплатні, а вдень – доставку із 50-відсотковою знижкою. І гостя втримали, і самі були при ділі. Люди працювали, зарплату отримували, а не сиділи вдома перед телевізором і вагу набирали. У нас є запас міцності, ми – потужна мережа. І якщо так станеться, що запровадять повторний карантин, ми знову всіх лікарів поставимо на харчування – возитимемо їм обіди.

– Ефектний жест. Але дуже вже б'є по кишені...

Андрій: Звісно, це накладно. Але і лікарі, і люди, які хворіють, – це наші гості. Протягом 10, а то і 12 років вони ходили до нас у ресторан. Завдяки їм ми тепер – родина Зарічанських. Нас стали впізнавати, поважати. Ми заробили у кращі часи, ну то давайте тепер, коли прийшла біда, поділимося.

Інара: Це нормально. Ми – віряни, меценати патріаршого храму нашої церкви і протягом багатьох років допомагали...

Андрій: Не розумію, як інакше. Що, нехай гроші лежать у сейфі чи в ничці? Настане час – іще заробимо. Щоб ви знали, коли після карантину відкрили ресторан "Риба", він був як народне надбання.

– Ви, пам'ятаю, запропонували охочим оплатити чийсь обід – за принципом підвішеної кави. Багато одеситів відгукнулося на ваш заклик?

Андрій: Ні! Ні!

Інара: Але ми на це ставки не робили. Розуміли, що така схема є, але реально вона неробоча, тому що люди були без настрою. Я думаю, це не пов'язано з довірою чи недовірою до нас особисто...

Андрій: Узяло участь кілька людей, наших друзів, які нас знають. Хоча я думав, що багато хто захоче долучитися. Я бачив це в Америці. Дуже прикольно якийсь ресторатор зробив: люди приходили, замовляли обід, а оплачували два-три, щоб нужденний міг поїсти.

Олег Сенцов, Святослав Вакарчук та Андрій Зарічанський. Фото із сімейного архіву

– Гості теж різні трапляються: бувають і не в гуморі, примхливі, дріб'язкові... Не випадково знавці ресторанного бізнесу стверджують, що Україна є лідером у Facebook за кількістю негативних відгуків...

Інара: Я веду рекламний розділ і бачу оцінку роботи нашого персоналу в соцмережах. У ресторані "Облака" – він повністю скляний, чимось схожий на теплицю! – такий нестандартний інтер'єр: дуже ніжний, повітряний. Усе це налаштовує на якийсь піднесений, ліричний лад. І люди – ось що дивно! – стали писати у відгуках у соцмережах віршованими рядками. Тобто їхній коментар, пост сам складається в риму якусь, у чотиривірш. Мене це вразило. І ще раз переконалася, що середовище перебування формує манеру поведінки людини. Узагалі не зустрічаю поганих відгуків про ресторан "Облака", може, вони десь на інших ресурсах... А у блозі, де вміщено рекламації на наші заклади, відгуки на 99,9% гарні.

Я вважаю, люди в нас добрі і, коли потрапляють на відпочинок, не налаштовані на критику. Наше завдання – щоб людина не напружувалася. І навіть якщо вона чимось засмучена, ми намагаємося їй допомогти перемикнутися...

Андрій: Ми проти конфлікту будь-якого. У мене запитують: у вас бійки були в ресторані?

– Так-так. У скляному. У мене це запитання теж на язиці крутилося...

Андрій: У нас усе мирно. Були, звісно, різні кадри... Тут протягом доби можна розповідати...

Інара: Ну ні. Про клієнта розповідати...

Андрій: ...Але переважно в нас гарні, добрі люди. Сімейні. Стало вже традицією, що молоді люди приводять сюди батьків, святкують тут дні народження своїх бабусь.

– Навесні деякі ваші колеги застосовували заборонені прийоми для збереження свого бізнесу. Я маю на увазі нардепа Миколу Тищенка, який не закрив свого ресторану "Велюр", продовжував, незважаючи на заборону, приймати клієнтів у розпал карантину. Як ви до цього ставитеся?

Андрій: Він просто політиком став, тому ЗМІ до нього причепилися... У нас теж, до речі, хтось написав, що в ресторані "Риба" якісь депутати були.

– Журналістам захотілося чогось "гаряченького"...

Андрій: Щоб ви розуміли... Коли "Риба" оголосила 50-відсоткові знижки на все меню, у нас заблокували всі телефони ресторанів, хтось заліз у Google-карти і викинув наші ресторани звідти. Я думаю, що щось схоже було і з Тищенком.

Інара: Там більше розмов.

Андрій: Я ж ресторатор і розумію: немає жодного сенсу працювати, коли в тебе зайнято 10–15 столиків. Просто я знаю, що ресторан – механізм серйозний. Це така машина, яку ти запускаєш і вже пішли мінуси. А "Велюр" не настільки маленький, щоб ти прийшов і запустив його з одним кухарем. Тобі треба викликати щонайменше 10–15 осіб. Заплатиш кожному навіть по 500 грн – це вже 10 тис. Увімкнув світло – ще 10. У ресторані, щоб ви розуміли, нульова точка, тобто без обслуговування жодного гостя, може коштувати 50 тис. на день.

До речі, ніхто протягом двох місяців мого телефонного номеру не набрав і не запитав: "Андрію, а можна ми прийдемо і в ресторані посидимо тихенько. Сховай нас". Люди самі не хотіли з дому виходити. Тому, думаю, – а я дивився відео з Тищенком! – це політична заказуха.

– Оголошуючи карантин, уряд обіцяв бізнесу підтримку: пільгові кредити, звільнення від орендної плати тощо. Чи допомогли ці заходи вам?

Андрій: Головне прохання до уряду – не заважати. Мені подобається, як Саакашвілі каже: "Дайте кисень бізнесу. Усе інше він сам зробить". Не треба його контролювати, будувати, допомагати йому не треба в жодному разі. Тоді бізнес сам розвиватиметься – він зацікавлений у розвитку.

– Але вам хоча б подякували нагодовані вами?

Інара: Це було щось неймовірне. Багатодітні батьки, які в нас волонтерили, передавали нам від своїх дітей малюнки, якісь в'язані брошки, іграшки, зроблені з фетру. Частина цих робіт висить на стенді в ресторані "Риба". І одна мама багатодітна написала мені, що, коли вона з дітьми зайшла туди, дітлахи закричали: "Мамо, наші роботи повісили!" Тут навіть річ не у фінансах, а в колосальному обміні енергією: ми надсилали людям їжу, коли вони без зарплати сиділи, а їхні діти для нас вироби змайстрували... Коли ти приносиш користь, коли когось виручаєш, це ні з чим не порівнянне задоволення...

– То ось чому ви відправили з Одеси на відпочинок десятки багатодітних сімей! Просто дібрали смаку... Я, зізнаюся, була зворушена, коли подивилася в YouTube ролик, знятий під час проводжання... Але не можу не поцікавитися: чиїм коштом бенкет?

Інара: Це не так витратно було. У курортній зоні Коблево розташований наш найперший ресторан. Він 14-те літо відпрацював. І там є наші друзі-готельєри Роман і Ольга Покровські. Вони добре попрацювали в секторі маленьких вілл. Тобто відпочивальники прибували своїми машинами з Києва, Харкова, Дніпра і знімали будиночок. А головний корпус – він старенький, там навіть двох зірок немає, але чистий, доглянутий! – був завантажений лише у вихідні, коли із сусідніх сіл приїздили в морі скупатися, у будні був порожнім. Роман і Ольга запропонували, щоб одесити приїздили до них. І ми зробили чотириденні заїзди. Фактично наші друзі витрачалися на електрику, ще щось... А ми з Андрієм давали гроші на закупівлю продуктів.

Андрій: У них програма була: аквапарк, дельфінарій...

Інара: Там гарний басейн на вулиці. Наш син Захар, який веде в Коблево ресторан, займається ще й водною технікою. Він покатав дітлахів безплатно. У грошах це було небагато, а ось у житті виявилося колосальним вкладенням. Люди відпочили. Вони сказали: ніколи не думали, що до нас можуть ставитися з такою повагою.

Інара з дітьми – Софією та Захаром. Фото із сімейного архіву

– А скільки років вашому синові?

Інара: 19.

Андрій: Із 15 років він у нас керує всім комплексом у Коблеві. Такий бізнесмен із пелюшок. У нього колектив під 200 людей, ресторан великий – на 500 місць посадкових. Думаю, за два-три роки це буде серйозний ресторатор. Ми до нього навіть не приїжджаємо – якщо чесно, ніколи.

– Захар десь навчається?

Андрій: Він уже, напевно, мільйонер у гривнях, а ось із освітою – питання складне...

– А-а, ваш син, як це заведено в американських мільйонерів, не хоче даремно витрачати час...

Інара: Захар у пошуку. 19 років – це вік, коли потрібно спробувати знайти те, що дійсно твоє. Але зараз він, у принципі, вирішив – хоче вступати в авіаційне училище, бути пілотом.

Андрій: У нього жорстка позиція: він від батьків нічого не взяв. Усе, що є, – тільки його заслуга. У нього не один бізнес, і водночас він цілковито незалежний від нас.

Інара: У Захара старенький Volkswagen – такий страшненький автобус. Тато каже: "Синку, давай я тобі куплю гарну машину. Ми можемо собі дозволити". А син мені пошепки: "Ма, тримай батька в руках". Я йому: "Це ж пропозиція – нова машина". Син у відповідь: "Ні, ма! Я хочу на капоті Скубі-Ду з кальяном намалювати, а диски яскраво-зеленими зробити". Йому тоді 16 було.

Андрій: Він каже: "Не забирайте в мене мою мрію. А то ви зараз купите мені круту тачку – там дихати не можна буде". Уявіть, яким страшним, іржавим бусом їздить наш син. "Зате зручно, – каже. – Якщо треба, я дрова відвіз, мішки із цементом..."

Інара: ...Або старі дивани перевіз бабусі. Тато кричить на нього: "Подивися, на кого ти схожий! Подивися, як ти вдягнений! Що за джинси в тебе? Ти ще почни в секонд-хенді вдягатися". А син мені за день до цього дає куртку шкіряну, товсту, мотоциклетну. Каже: "Ма, здай своїй кравчині. Нехай підклад поставить". У секонд-хенді куртку купив. Так, це реально людина свого часу, не з тих, кого він називає "мажорнею галімою". Захар вважає: "Важливо, хто ти є, а не те, який ти маєш вигляд".

А який у нього має бути вигляд, якщо щойно зі стайні вийшов, наприклад? Або бензин під скутери вантажив... Зараз у нього такий вік, коли енергія переповнює, син дуже багато фізично працює – занурюється в усе, що робить.

Андрій: І наша донька Соня з нами працює. Вона вже краще, ніж ми, на якихось питаннях знається...

Інара: Ось хто у нас із двома вищими освітами: Софія закінчила університет імені Мечникова за фахом "менеджмент" і харчову академію за спеціальністю "економічна безпека". А ще вона майстерка спорту, серед її досягнень – золота медаль чемпіонату Європи 2002 року з баскетболу серед юніорів...

– Отже, буде кому сімейну справу передати. До речі, вас, Андрію, ЗМІ пророкували кандидатом у мери Одеси від партії "Слуга народу" після того, як у ресторані "Риба" пообідав президент...

Андрій: Ви думаєте, так добре погодували, що він відразу в мери покликав?

– У всякому разі, так ЗМІ стверджували...

Андрій: Ми із групою "Квартал 95" знайомі давно і, звісно, дуже Володимира Зеленського підтримуємо. Він нам шалено симпатичний. До президентських виборів ми з Інарою, якщо зустрічали людину, яка була не за Зеленського, не відпускали її доти, доки не переконаємо. Але в політику ми не збиралися. Зрозуміло, що цю качку, плітку не журналісти, а нардепи запустили.

Інара: Кожен має робити свою справу. Ми добре робимо свою роботу, вона нам подобається. Якщо у когось із міської адміністрації будуть запитання, потрібні будуть консультації, якщо наших ресурсів, знань, досвіду потребуватимуть, ми, звісно, не відмовимо. Вважаємо, що маємо допомагати місту.

Андрій: Ресторатори – це реально гарні управлінці. Вони життя знають, людей, багато чого бачили. Ти ж не просто в ресторані їжею торгуєш – ти бачиш багато різних життєвих ситуацій. Не випадково років 10 тому нафтові компанії скуповували пачками адміністраторів ресторанів. А хто такий адміністратор? Це колишній офіціант або хостес, це людина, у якої, можливо, немає вищої освіти, як у мене, але вона блискавично знаходить вихід та ухвалює рішення. Тим, хто навчався в інститутах, потрібно подумати, порадитися, а в управлінця, ресторатора на це немає часу. Є ситуація – розрулили, розрулили...

[IMAGE_DESCRIPTIONІнара Зарічанська. Фото із сімейного архіву

– Не можу не запитати: де ви, люди з таких різних сфер, перетнулися, де познайомилися?

Інара: На автомобільній стоянці в Росії.

Андрій: Я місцевий, народився під Одесою. Але після армії поїхав зі своїм батьком і дядьком на заробітки. Працювали будівельниками, ліс валили... Того дня, щоб ви розуміли, на вулиці було 30 ºС чи 35 ºС морозу. Такий холод собачий...

Інара: Це було 13 грудня – у День святого Андрія Первозванного, як ми потім дізналися. Кучугури намело – сантиметрів 80, усе було в пухнастому, незайманому снігу. Я підходжу до свого авто, а навколо нього доріжка витоптана і машина чиста. Сідаю, заводжу, грію мотор, а Андрій дивиться на мене.

Андрій: У нас поруч автомобілі стояли на парковці.

Інара: Він звернув на мене увагу і вирішив вичистити мою машину до того, як я прийду заводити її, щоб їхати на роботу. Я йому киваю. Він сідає і питає: "Як машина?" Я кажу: "Мою не занесло". Так і познайомилися...

– Андрію, а як ви завоювали серце Інари?

Інара: Та він красень. Там, у глибинці, немає таких крутих пацанів. Андрій кардинально вирізнявся. Усе-таки жителі півдня – дуже відкриті душі, відкриті очі. Вони яскраві в розмовах, у компліментах. Не закохатися в нього було не можна.

– Я вас, Інаро, розумію...

Андрій: Ми, напевно, не дуже цікаві співрозмовники. Ви, мені здається, розраховували від нас почути про якісь таємні ресторани, щоб ми когось хвалили, обзивали. Але ми намагаємося нести людям тільки добро і жодної чорнухи в житті не приймаємо. Якщо хтось зі знайомих мені скидає нісенітницю негативну, я просто його блокую – і все! Мені це не потрібно. Вважаю, що тільки добро об'єднає людей.

Інара: Останнім часом дуже багато негативу – він б'є з кожної стрічки соціальної, із телевізора. Ми з Андрійовичем вирішили, що в такій ситуації складній, виходячи до наших гостей, маємо транслювати усмішку, доброзичливість, упевненість, що життя чудове. Щоб люди розуміли: усе не так погано, є надія, увага, підтримка... Наше кредо життєве – нести у світ спокій. Тому від тебе не має виходити ані агресії, ані злості якоїсь. Тільки в цьому разі й ти сам, і колектив твого ресторану будуть здоровими...

Андрій Зарічанський. Фото із сімейного архіву

– Про що ви сьогодні мрієте? Про мішленівські зірки? Про відкриття нового ресторану в Парижі? Чи, може, про те, щоб нагодувати п'ятьма хлібами всіх стражденних?

Андрій: А що там у Парижі? У нас в Одесі краще. Я був у мішленівському ресторані в Монако. Замовив усі страви, які там виносили. Ну, смачно. Крихітка того-сього, гілочка зелені. А наша людина любить, щоб перше, друге. Загалом має бути багато.

Інара: Напевно, ми вибираємо останнє.