+17 Київ
Розвідник Путін займався фігнею: розгрібав кляузи студентів на професорів, а в НДР накривав поляну для високопоставлених товаришів із Москви
– Правда, що ви навчалися разом із Володимиром Путіним у Червонопрапорному імені Андропова інституті КДБ СРСР?
– Ця інформація з'явилася у травні 2001 року на сайті Служби зовнішньої розвідки РФ, у матеріалі йшлося, що я зрадник, оскільки говорю викривальні речі про КДБ, а в дужках було вказано: "На початку 80-х Юрій Швець був однокурсником Володимира Путіна по Академії КДБ".
– Навіщо російським спецслужбам знадобилося викривати вас саме 2001 року?
– Уявлення не маю. Із пострадянською Росією мене нічого не пов'язувало, я ніколи не був громадянином РФ, у мене навіть російського паспорта не було. 1993-го я поїхав до США, а за три роки опублікував книжку спогадів "Вашингтонська резидентура: моє життя шпигуна КДБ в Америці". Щойно мемуари з'явилися, у Росії почалося виття: мовляв, Швець видав усі секрети. Про які секрети йдеться? Якщо СРСР давно розвалився, Комітет держбезпеки на той момент не існував, а голова КДБ Володимир Крючков уже відсидів у в'язниці за спробу державного перевороту в серпні 1991 року.
– Може, виття здійнялося тому, що ви занадто багато знаєте про минуле Путіна-розвідника?
– Путін ніколи не працював у розвідці.
– Але в офіційній біографії президента РФ указано, що він служив контррозвідником у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), а згодом – у Німецькій Демократичній Республіці (НДР).
– Після закінчення Інституту Андропова Путіна скерували в територіальні органи – управління КДБ у Ленінграді й Ленінградській області. Це надзвичайно важливо для розуміння "Who is mister Putin?" і що зараз відбувається з Росією.
Потрапити в Червонопрапорний імені Андропова інститут КДБ СРСР було надзвичайно складно. Але якщо вже потрапив, то з імовірністю 99,9% тебе скерують у розвідку (крім республіканських товаришів з Української РСР та інших республік – їх скеровували в Москву для підготовки національних кадрів, а потім дуже часто скеровували назад). Але Ленінград – інша річ. Зі мною навчалися хлопці із цього міста, вони потрапили до Першого головного управління КДБ, яке відповідало за зовнішню розвідку, а Путін – ні.
– Чому?
– Незважаючи на поширений міф, у розвідку потрапляли не лише Джеймси Бонди, таких на пальцях перерахувати можна було. Основна маса співробітників Першого головного управління КДБ – це люди з досить середніми аналітичними здібностями й адекватними психологічними характеристиками. Головне слово – "середній". Те, що Путіна скерували не в розвідку, а в ленінградське управління КДБ, означає, що на тлі товаришів по службі його здібності були нижчими від середнього.
Під час навчання в Москві Путін як житель іншого міста жив на закритому об'єкті, який розташовувався за межами міста, глибоко в лісі, й був оточений високим парканом. Майбутній президент РФ перебував там 24 години на добу, сім днів на тиждень протягом майже року. В Інституті Андропова не лише навчали, а й вивчали самих студентів, щоб зрозуміти: годяться вони для роботи в розвідці чи ні? Студента Путіна за рік вивчили так, як цього не зробить жодна лабораторія у світі. Фігурально висловлюючись, його просвітили всіма можливими рентгенами, вивернули хутром усередину й у підсумку скерували працювати в Ленінградську область.
– Але в Радянському Союзі другим за значущістю містом після Москви був саме Ленінград. Чому ви так зневажливо відгукуєтеся про службу в північній столиці?
– Управління держбезпеки в Ленінграді й Ленінградській області було типовим провінційним офісом КДБ, який нічим не відрізнявся від управління КДБ у, скажімо, Жмеринці чи Бердичеві. За ідеєю, співробітники мали ловити іноземних шпигунів і вербувати своїх, але насправді нічим таким не займалися, бо в усьому світі не було стільки шпигунів, скільки у СРСР було територіальних "управ" КДБ. Тому в Ленінграді розвідник Путін займався фігнею: розгрібав кляузи студентів на професорів, кляузи професорів на ректорів тощо.
– Проте 1985 року майбутнього президента РФ скерували на роботу у Східну Німеччину, де, згідно з офіційною біографією, "він служив у територіальній розвідувальній точці у Дрездені під прикриттям посади директора Будинку дружби СРСР – НДР".
– У НДР не було резидентури КДБ і, згідно з наказом, Комітет держбезпеки не вів розвідувальної діяльності на території соціалістичних країн, особливо у НДР, яка була однією з найдружніших радянському режиму. Східні німці мали власну чудову агентурну розвідку, головне було їй не заважати, вони самі виконували всю роботу й доповідали в Москву.
Резидентура – це конспіративний підрозділ розвідки однієї держави на території іншої. У НДР нічого такого не було, а було офіційне представництво КДБ у Берліні, Дрездені й, здається, ще в одному місті. Навіщо? За часів СРСР виїзд за кордон був справжньою подією для будь-якого радянського громадянина. І КДБ улаштовував для співробітників територіальних підрозділів це "свято життя". Офіцера КДБ відряджали на кілька років у НДР, де він коптив небо й повертався на батьківщину з німецьким фотоапаратом із лінзою "Карл Цейс" і зі столовим сервізом "Мадонна". Ці дві стандартні речі були практично єдиним результатом його "розвідувальної діяльності" у НДР.
Тим самим займався й Путін. У його обов'язки директора Будинку дружби СРСР – НДР входило накрити поляну для високопоставлених товаришів із Москви, нагодувати, напоїти, отоварити в місцевих магазинах, знову накрити поляну, завантажити безтямні тіла в літак і відправити назад у Москву. Ось і вся розвідка Путіна у НДР.
У КДБ Путіна називали Окурком, потім – Блідою Міллю, зараз – Ботоксом
– Ви наполягаєте, що в Путіна часів служби у КДБ і здібності були нижчими за середні, і справжньою розвідкою він ніколи не займався…
– Це не я наполягаю, а його справжня, а не фейкова професійна біографія. Сам факт, що Путіна після Інституту Андропова відрядили назад у Ленінград – це однозначний діагноз. Під час навчання його вивчали десятки викладачів і професійних інструкторів, кожен із яких після закінчення навчання писав на випускників відповідну характеристику. Я бачив деякі із цих характеристик – це аналітичні дослідження, які приголомшують глибиною опису інтелектуальних і психологічних здібностей об'єкта. Між іншим, знаєте, як багато про людину свідчить її прізвисько? У КДБ Путіна називали Окурком, потім – Блідою Міллю, зараз – Ботоксом.
– В Україні російський президент теж має прізвисько…
– (Сміється.) Знаю, Путін – ла-ла-ла! Великі російські полководці, які воювали у Криму з Османською імперією, дістали від імператриці Катерини гарні приставки до прізвищ: Суворов-Римницький, Рум'янцев-Задунайський, Потьомкін-Таврійський. А Путін за свою торішню кримську операцію дістав промовисту приставку Х...йло.
Я спілкувався з людьми, які добре знали Путіна задовго до його президентства. Усі вказували, що, окрім досить посередніх інтелектуальних здібностей, він вирізнявся надзвичайною закомплексованістю. Путіна буквально вбивав власний маленький зріст, комплекс неповноцінності мав відбиток у всій його фігурі й на обличчі. Таку людину не можна було посилати розвідником за кордон, бо в неї на обличчі було написано: "Завербуй мене!" Він тому у КДБ пішов і дзюдо зайнявся, щоб якось компенсувати комплекс неповноцінності. Не знаю, як у спорті, але у КДБ у нього точно не склалося.
– Утім, на відміну від талановитіших однокурсників, саме Путін майже 15 років безроздільно править однією з найбільших держав світу…
– Та тому й піднявся, що це усталена традиція радянської, а тепер і російської політичної системи, коли на поверхню спливає… воно. Чому 1953-го Микиту Хрущова призначили першим секретарем Центрального комітету КПРС? Адже він абсолютним чмом був, скоморохом при Сталіні. Але призначили його як маріонетку, за спиною якої стояли серйозні люди.
М'якого й недалекого Леоніда Брежнєва теж тимчасово посадили СРСР очолювати, за кілька років його мав замінити розумний "залізний Шурик" – Олександр Шелепін. Але всім потрібна була маріонетка: мовляв, за ниточки посмикаємо, а за кілька років знімемо. У підсумку кілька років вилилося у 18 років брежнєвської епохи.
З Путіним та сама історія. Його обрали як слухняну маріонетку, яка на посаді глави РФ мала гарантувати безпеку й бабло тим, кому прийшов на зміну. Я спілкувався з Борисом Березовським, який відіграв чималу роль у тому, щоб Путін став президентом. Борис казав: "Дайте мені один телеканал, і я зроблю стілець наступним президентом Росії". Ось і вся відповідь, як Путін піднявся.
Якщо Путін досидить нагорі до кінця, Росія або розвалиться, або перетвориться на Північну Корею чи Монголію
– Чи можливий у сьогоднішній Росії палацовий переворот, який усуне Путіна від влади?
– Цілком, тим паче, що у кремлівських "еліт" через західні санкції страждає бізнес. Їм нафіг не потрібен ні Крим, ні Донбас. Зараз головний стратегічний конфлікт Росії – це конфлікт між прагненням Путіна досидіти на своєму місці до гробу й об'єктивними потребами країни в нормальному розвитку. Якщо Путін досидить нагорі до кінця, Росія або розвалиться, або перетвориться на третьосортну державу, на кшталт Північної Кореї чи Монголії.
– Вам не здається, що кремлівські еліти бояться російського народного бунту більше, ніж західних санкцій, і тому не наважаться на переворот?
– Це запекла хвороба всієї московської "еліти". Напередодні розвалу СРСР до нас у КДБ щотижня приїжджав черговий партійний працівник із ЦК: мовляв, товариство, ви маєте допомогти нам залишитися при владі, інакше почнеться безглуздий і нещадний бунт, тоді і вас, і нас вішатимуть на ліхтарних стовпах, як у Будапешті під час антирадянського повстання 1956 року.
– Наскільки високою є ймовірність, що Путін натисне ядерну кнопку?
– Нульова. Я професійно займався військово-стратегічною проблематикою в розпал холодної війни між СРСР і США, коли небезпека ядерної війни реально існувала. Що означає почати ядерну війну? Треба завдати першого удару, мета якого – знищити максимальну кількість установок ракет наземного базування противника, а коли у відповідь полетить решта ракет, їх потрібно збити своїми засобами ракетної оборони. У СРСР ніколи не було потенціалу першого ядерного удару, у Росії – тим паче.
– Згідно з офіційними даними, станом на вересень 2013 року в арсеналі РФ було приблизно 3 тис. ядерних боєголовок, у неофіційних джерелах вказують цифру понад 50 тис.
– Структура російських ракет наземного базування така, що приблизно половину боєголовок встановлено на ракетах SS-18, або "Сатана", виготовлених у конструкторському бюро "Південне" у Дніпропетровську. Це дітище 60-х років минулого століття, там приблизно по 10 боєголовок на кожній ракеті, але вони не мають потрібної точності. Ракети призначені для удару по площах, а не по точних цілях. Тобто російські ядерні ракети можуть знести Нью-Йорк, Сан-Франциско й інші великі міста США, але не знищать американських ракет у шахтних установках. Зате дістануть гарантований удар у відповідь, який змете Росію повністю.
Критично важливий чинник для ухвалення рішення "Завдавати ядерного удару чи ні?" – це наскільки точно твоя ракета влучить у ціль. Радянські, а зараз російські ракети вирізняються поганою точністю. Ба більше, про реальну точність влучання не знає ніхто, тому що величезний вплив на траєкторію польоту ракети створюють атмосферні особливості тієї зони, якою вона рухається до цілі. Одна справа випробовувати ракету, яка летить зі Східного полігону на Камчатку визначеним коридором із відомими атмосферними особливостями. Але якщо ядерного удару й завдаватимуть, то ракети полетять найкоротшою траєкторією, тобто через Північний полюс, і куди вони в підсумку залетять – узагалі ніхто не знає, бо таких випробувань ще не було.
Навіть якщо Путін остаточно збожеволіє й вирішить натиснути ядерну кнопку, товариші швидко його виправлять і все йому пояснять. Президент РФ узагалі мало що розуміє в цих речах. У документальному фільмі "Крим. Шлях на Батьківщину" Путін хизується, як "налякав" есмінець США в Чорному морі: мовляв, ми розгорнули комплекс берегової оборони й відкрили його для супутників, щоб американці побачили й жахнулися... Але чомусь ніхто не пояснив Путіну маленької деталі: дальність стрілянини російського комплексу – 250 км, а дальність польоту крилатих ракет з американського есмінця – 2,5 тис. (!) км. Якщо почнеться серйозна війна, комплекси, які російський лідер понатикав у Криму, знесе 6-й флот США із Середземного моря, навіть не заходячи в Чорне море.
Окрім технічного боку питання, є і психологічний. Ви серйозно думаєте, що людина, яка щороку зникає з публічного простору на 7–10 днів, щоб зробити собі фейсліфт (підтягування обличчя. – "ГОРДОН") і накачати себе ботоксом, здатна розв'язати ядерну війну? Адже від удару у відповідь ботокс розплавиться, потече від страху.
Путін – раб лише двох цілком земних бажань: продовжити життя до нескінченності й назавжди залишитися при владі
– Ви просто заздрите тому, що у президента РФ щороку дедалі менше й менше зморшок.
– Щоб натиснути ядерну кнопку, треба бути одержимим маніакальною ідеєю, а Путін – раб лише двох цілком земних бажань: продовжити життя до нескінченності й назавжди залишитися при владі. Ви звернули увагу на важливу деталь на зустрічі в Мінську?
– На 17-годинних переговорах у Мінську в лютому 2015 року було багато важливих деталей. Про яку саме ви говорите?
– Початок переговорів, Меркель, Олланд, Порошенко й Путін заходять до зали. Лукашенко сам усіх розсаджує. Раптом до президента Білорусі підскакує російський лідер і мало не з рук вириває конкретне крісло. Виникає сум'яття. Знаєте чому? Тому що висота стільця – найважливіший чинник нинішньої зовнішньої політики РФ. Стілець має бути високим, щоб Путін не здавався коротуном. Водночас стілець не має бути надто високим, щоб ніжки президента РФ не теліпалися в повітрі. Підготовка стільця для Путіна – найважливіше завдання перед кожною його появою на публіці, цей стілець готують заздалегідь. А тут Лукашенко через незнання комусь іншому "заповітний" стілець пропонує. Мало Мінських переговорів не зірвав. А ви кажете, "червону кнопку натиснути". Я вас прошу!..
– Якщо ядерний шантаж – блеф, чому Захід так мляво реагує на воєнну агресію Росії в Україні?
– Нинішнє протистояння Вашингтона й Москви схоже на відносини США – СРСР наприкінці 1970-х. Америку тоді очолював ліберальний і м'який Джиммі Картер, який намагався з усіма жити дружно. Замість того щоб скористатися цим і покращити відносини зі США, Радянський Союз почав серйозний наїзд – в Афганістан вліз, ракети SS-20 на Європу націлив. У підсумку після Картера 1981 року президентом став жорсткий Рональд Рейган, який вирішив покінчити з витівками СРСР. Він підвищив видатки на озброєння. У відповідь радянські генерали почали навіювати Політбюро й генеральному секретареві ЦК КПРС: мовляв, американці готують перший удар по Радянському Союзу. Насправді Рейган цього не планував.
– Як не планував, якщо саме під час президентства Рейгана холодна війна між США і СРСР сягнула піка?
– У квітні 1985 року мене як кореспондента ТАСС спрямували у Вашингтон. Журналістика була прикриттям, я приїхав із завданням "не прогледіти підготовки США до раптового ракетно-ядерного удару по СРСР". Таке завдання дістали всі мої колеги по лінії політичної розвідки. Мені вистачило трьох місяців, щоб зрозуміти: завдання – повна нісенітниця.
Спочатку я навіть подумав, що, може, чогось не розумію. Звернувся до інших співробітників резидентури, але всі вони були зі мною згодні. І аналітики Головного розвідувального управління так само вважали. Але всі дружно рапортували до Москви про те, що клятий Пентагон готується до превентивного удару по СРСР.
– Чому співробітники радянської зовнішньої розвідки брехали центру?
– У Політбюро ЦК КПРС, яке керувало державою, постійно точилася підкилимна боротьба. Наприкінці 1970-х керівництво міноборони СРСР і КДБ увійшло у змову й вигадало загрозу раптового ракетно-ядерного нападу США, якої не існувало.
– Навіщо?
– Щоб лякати інших членів Політбюро, більшість яких складалася з 80-річних маразматиків. Загроза, хай і вигадана, раптового ракетного удару посилила важливість і значущість міноборони і КДБ. Представники силових відомств почали одержувати більше грошей із бюджету, нагороди, зірки, лампаси. Від радянських розвідників вимагали надавати інформацію про підготовку ракетного удару з боку США. Якщо ти рапортував, що загрози немає, тебе одразу відкликали назад у СРСР як недостатньо підготовленого співробітника.
У підсумку в СРСР виникло дві паралельні реальності: одна вигадана, яка складалася в голові керівництва на основі тих доповідей, які йому надходили у відповідь на фейкові завдання, інша – реальне життя у країні й за кордоном. На певному етапі між двома реальностями виникла прірва: верхівка займалася віртуальними загрозами, а економіка держави розкладалася, країна гнила зсередини і 1991 року розпалася. Те саме зараз відбувається і в Росії. Як і СРСР, її розвалюють силовики при владі.
– Озвучте прізвища генералів, чия змова, на вашу думку, призвела до розпаду СРСР.
– Почалося все з голови КДБ Юрія Андропова й міністра оборони Дмитра Устинова. Їхню ініціативу підхопив один із найближчих соратників Андропова, мій безпосередній начальник (він тоді очолював зовнішню розвідку СРСР) Володимир Крючков. Усі міністри оборони Радянського Союзу, аж до Дмитра Язова, також у цьому брали участь.
До речі, тільки завдяки тому, що Крючков успішно лякав Політбюро американськими ракетами, він і став головою КДБ, йому дали генерала армії. Після цього в нього остаточно поїхав дах і він пішов на серпневий путч 1991 року, після якого СРСР розпався.
Концентрація російських військ на кордоні з Україною є позамежною. Тримати без діла таку кількість людей не можна, вони перетворюються на небезпечну для самої Росії силу
– Ви не перебільшуєте ролі радянських генералів? Зрештою, саме Рейган втягнув Союз у гонку озброєнь й обвалив світові ціни на нафту, що остаточно підірвало економіку СРСР.
– Запитання "Чи правда, що Америка ввійшла у змову із Саудівською Аравією, щоб обвалити світові ціни на нафту?" дуже дискусійне. У Росії теж кричать, мовляв, США домовилися із Саудівською Аравією. Я оцінюю правдивість цього твердження 50 на 50.
Рейган справді втягнув СРСР у гонку озброєнь, але радянський генералітет із задоволенням і цілком бездумно її підхопив, не розуміючи, що це знищить економіку. Саме керівництво міноборони і КДБ ставило перед Політбюро завдання відповідати США один до одного: якщо американці розгортають ракету – і ми маємо, якщо розгортають підводний човен – отже, і ми зобов'язані. Як військове змагання зі США позначиться на економіці СРСР – про це особливо не думали. У підсумку пупок розв'язався, й усе зруйнувалося. Абсолютно аналогічні події відбуваються зараз у Росії: силовики генерують фейкові загрози ззовні, змушують ЗМІ і власні розвідслужби їх тиражувати, а потім самі ж у них вірять.
Хочете грандіозну історію, про яку мало хто пам'ятає? Це про логіку існування і СРСР, і Росії. У другій половині 1970-х у Радянському Союзі створили ракети SS-20 середньої дальності. Ані конкретної мети, ані конкретного завдання не було: спроєктували, сконструювали, й усе. Особистий радник Брежнєва на закритому брифінгу в посольстві розповідав нам: аеродром, Леонід Ілліч вирушає в закордонну поїздку, члени Політбюро його супроводжують. Раптом до Брежнєва підходить міністр оборони Устинов, із яким вони на "ти", бо від часів Великої Вітчизняної знайомі були. "Льоню, – каже Устинов, – ми ракети зробили, не балістичні, до США не долетять, але Європу накриють. Треба щось із ними робити, гроші витратили, виробництво налагодили, а куди подіти – незрозуміло. Може, розмістимо їх у західній частині України й Білорусії, хай стоять?" Недалекий Брежнєв, який впадав у маразм, відповідає: "Давай, Дімо, давай!" Ось і все обговорення стратегічного питання.
Так без будь-якої реальної причини СРСР розгорнув ракети SS-20, США спантеличено ахнули й у відповідь розгорнули в Європі балістичні ракети "Першинг-2", підлітний час яких до Москви був лише 8–10 хвилин. Тепер ахнули в Москві – й почалася боротьба за мир. Путін може догратися зі своїми погрозами, і США згадають про "Першинги" або їхні сучасні модифікації. Якщо зараз їх розмістити, наприклад, у Прибалтиці, то підлітний час скоротиться до чотирьох хвилин. З урахуванням того, що зараз ракети гіперзвукові, до Москви долетять за 2–2,5 хвилини. Ось і все розв'язання питання про ядерну війну.
– Путін зважиться на широкомасштабний воєнний наступ на Україну?
– У розвідці й аналітиці важливі деталі, я їх не знаю, але бачу дві серйозні речі. По-перше, концентрація російських військ на кордоні з Україною вже є позамежною. Тримати без діла таку кількість людей не можна, вони деморалізуються й перетворюються на небезпечну для самої Росії силу.
З іншого боку, РФ украй потрібно, щоб Захід зняв із неї санкції й не ввів нових. Нещодавно прем'єр-міністр Дмитро Медведєв стогнав, повідомляючи про стан справ у країні. Якщо Путін наважиться на наступ, економіка Росії не витримає нових санкцій. Але треба враховувати чинник "територіального управління КДБ", яскравим представником якого є Путін. Як говорив покійний Березовський: "Важко прогнозувати логіку ідіотів".
– Тоді поясніть мені логіку президента США, який гальмує видавання Україні летальної зброї.
– Обаму якраз зрозуміти можна: якщо американську зброю кинуть так само, як і українську під час відступу сил АТО з Дебальцевого, буде скандал, і відповідальними за це будуть не сенатори, які обстоюють військову допомогу Україні, а особисто Барак Обама. Це завдасть сильного удару претенденту на пост президента США від Демократичної партії. Обама має гідно покинути президентську посаду, інакше його ім'я буде зганьблене.
Але значно важливішим є запитання "Кому саме передавати американську летальну зброю?" Про добровольчі батальйони не може бути мови, а справжньої армії в західному розумінні слова в Україні досі немає.
Збройні сили України цілеспрямовано гнобили й розвалювали. Президенти, очевидно, вважали, що боєздатна армія для них небезпечніша, ніж потенційний зовнішній ворог
– Як ні, якщо за останній рік армія якраз з'явилася, уперше за всю історію незалежної України?
– Ситуація навколо Іловайська й Дебальцевого наочно продемонструвала, що є прірва недовіри й навіть ворожнечі між особовим складом Збройних сил України, які перебувають на полі бою, і командуванням. Командування може розгорнути в певних районах сили АТО, але щойно починаються бойові дії – одразу втрачає зв'язок і управління. Армія виявляється кинутою напризволяще й перетворюється на некерований натовп. Проноситься чутка: "Нас злили", і починається панічна втеча. Безумовно, серед особового складу є безліч героїв, але головна проблема, через яку в Україні за рік (!) після початку агресії все ще немає армії, – прірва недовіри, нерозуміння, чи навіть ворожнечі між особовим складом і командуванням. І винне в цьому однозначно верховне командування.
– На жаль, мені нема чого вам заперечити…
– Я вам розповідав про радянських і російських генералів, а тепер поговоримо про українських. Є поняття "паркетний генерал", ще Грибоєдов вустами Чацького писав:
Как тот и славился, чья чаще гнулась шея;
Как не в войне, а в мире брали лбом,
Стучали об пол не жалея!
На період Євромайдану в Україні було 43 генерали армії. На одиницю боєздатного солдата це, мабуть, перше місце у світі. Армії немає, а генерали армії, якої не існує, є. Більшість із них отримали лампаси в період, коли Збройні сили України цілеспрямовано гнобили й розвалювали. Президенти, очевидно, вважали, що боєздатна армія для них небезпечніша, ніж потенційний зовнішній ворог. Збройні сили України не брали участі в жодних бойових діях, не проводили навіть військових навчань. Останнє, як мені казали, було 1997 року на дивізійному рівні – це смішно! Поясніть, за які заслуги цим людям дали генеральські лампаси?
– За незаконний продаж зброї за кордон…
– …а ще за відкати вищому начальству! Тож шукати полководців в українському Міністерстві оборони й Генштабі – справа безнадійна. Їх там не може бути у принципі. Перебіг бойових дій на Донбасі вкотре це підтверджує.
– Що ви пропонуєте?
– У середині 1990-х в африканській державі Сьєрра-Леоне з'явилися повстанці й відтяли значний шматок території, багатий на алмази. Урядова армія нічого не могла зробити й запросила варягів. Приїхало 157 добре навчених і тренованих іноземних військових фахівців, які за два тижні роздовбали 10-тисячну армію повстанців.
У 1960-х величезна Індонезія напала на маленьку Малайзію. Остання теж зрозуміла, що не впорається з монстром, і запросила варягів: ті приїхали й роздовбали величезну армію Індонезії. І африканському, і малайзійському керівництву вистачило інтелекту зрозуміти, що не варто боротися до останнього жителя країни, а треба наймати військових фахівців.
– Ви натякаєте, що українському керівництву інтелекту на це забракло?
– Або інтелекту забракло, або не було бажання завершити війну швидко й без величезних втрат.
У травні 2014-го я привіз в Україну одного з найкращих на Заході військових фахівців. Він би ліквідував озброєних сепаратистів за два місяці. Але ваш чиновник зажував проблему
– У травні 2014 року, до президентських виборів, ви приїжджали в Україну. Навіщо?
– Привіз одного з найкращих на Заході військових фахівців, такого рівня експертів у світі, можливо, людей 10. Його ім'я й біографія говорять про нього досить, досвіду і знань у нього, я думаю, більше, ніж у всього Генштабу України.
У травні минулого року кількість озброєних сепаратистів, які діють на Донбасі, нараховувала кілька сотень. Ми приїхали з конкретним планом, мій партнер готовий закінчити всю бузу на сході України протягом двох місяців щонайдовше. Наш план із ліквідації сепаратистів обійшовся б в експортну вартість двох танків Т-90.
– Я давно у військторгу не була, не пам'ятаю, скільки коштує танк. Озвучте вартість вашого проєкту, будь ласка.
– Приблизно $6 млн, причому половину цієї суми витратили б на зброю, на ту саму зброю, яку довго й безрезультатно просить тепер Україна в Заходу. Нас звели з людиною з українського керівництва, яка на той момент могла розв'язати це питання.
– Прізвища не назвете?
– Не варто вносити додатковий розбрат. Але, повірте, я говорю про досить високий рівень. Сьогодні в Україні це прізвище в кожного на вустах, а у травні 2014-го ця людина легко могла врегулювати питання сепаратистів на Донбасі, але натомість зажувала проблему. Знаєте, що найбільше дивує американців в українських чиновниках? Вони не відповідають конкретно "так" або "ні", а мукають щось невиразне.
Я повернувся у США, але продовжив зусилля, зміг пробитися на міністерський рівень, представники якого були вхожі до новообраного президента України. У відповідь знову тиша. Це тоді, коли українські делегації роз'їжджають світом, невпинно просять зброю й дістають відмову. Але коли до них приїжджають західні фахівці і пропонують продуманий, розроблений до дрібниць план… Розумієте, типовий український чиновник не розв'язує проблем, він роботу робить. І в цьому вся трагедія України.
Наприкінці 1980-х у КДБ розповідали анекдот, який дуже точно описує сьогоднішню українську бюрократію. Закинули цереушника до Москви із завданням здійснити державний переворот. Він приїхав, країна сподобалася, почалися докори сумління, і він вирішив здатися. Прийшов на Луб'янку: мовляв, хлопці, я із ЦРУ, готовий у всьому зізнатися. "Завдання є?" – запитує кадебешник. Американець ствердно киває головою. "Тоді вам до сусіднього кабінету", – відповідають цереушнику. Він іде до сусіднього кабінету: "Я із ЦРУ, завдання є". "А радіоточка?". – "Є". – "Тоді вам у сусідній кабінет". Американця весь день футболили з кабінету в кабінет. Пізно ввечері він, зовсім виснажений, заходить в останній кабінет: "Я із ЦРУ, і завдання, і радіоточка, і багато чого іншого є". – "Так іди нафіг і виконуй своє завдання, не заважай до першотравневої демонстрації готуватися". Те саме відбувається й в Україні.
– Може, ні ваш представницький рівень, ні рівень вашого фахівця й тих, хто за ним стояв, не вразив українське керівництво?
– Рівень командувача одного з найкращих підрозділів спецпризначення у світі для вас авторитет? Рівень командувача спецоперацій НАТО – авторитет? Може, мені зі своїм планом треба було до генсека ООН дійти, щоб у Києві звернули на нього увагу? Мій партнер, як і всі західні серйозні люди, звик відповідати за свої слова. Тим паче, що відповідний досвід бойових операцій є. Якщо сказав, що за два місяці врегулює проблему із сепаратистами на Донбасі, так і було б, і вже в серпні 2014-го на сході України було б усе спокійно, плюс була б зброя й боєздатні спецпризначенці.
– Як ви пояснюєте відмову українського керівництва від вашого проєкту нейтралізації сепаратистів?
– Система не працює, і це страшно! В України двоє ворогів – путінська Росія і власна держава в особі чиновного люду. Пам'ятаєте твір Радищева "Подорож із Петербурга до Москви", який опублікували наприкінці ХVIII століття? Епіграфом до книги Радищев узяв вірш із поеми Тредіаковського, трохи видозмінивши його: "Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй" (переклад фрази сучасною українською: "Чудовисько дебеле, мерзенне, величезне, стозевне, яке гавкає". – "ГОРДОН"). Це найблискучіший і найкоротший опис чиновницького апарату в сучасній Україні.
Якщо мент із середньою освітою стає міністром оборони України, то, мабуть, начальник Генштабу має бути випускником кулінарного технікуму.
– Після президентських і парламентських виборів 2014 року в Україні змінилося керівництво. Ви намагалися знову запропонувати ваш проєкт?
– В одного із цих високопосадовців досі лежить наш проєкт, у того самого, який на телеекранах регулярно рве на грудях сорочку: мовляв, агресія, агресія… Ми просимо дати остаточну відповідь, але посадовець то виїхав, то відійшов, то впав, то ще не віджався. У мене вже цензурні слова закінчилися. Цей представник українського керівництва вже з'їздив із президентською делегацією по зброю на Близький Схід, по ту саму зброю, яку ми пропонуємо на блюдечку.
– Безпосередньо до Петра Порошенка не намагалися звернутися?
– Тут теж проблема. У вас справді чудовий президент, у тому сенсі, що якби він був міністром закордонних справ – кращої кандидатури немає. Я бачив, як Порошенко виступав у Конгресі США, – це визначний зразок дипломатичного мистецтва. Але є закон Мерфі: кожен посадовець або менеджер рано чи пізно досягає межі своєї компетентності.
Я дуже боюся, що пан Порошенко міг досягти цієї межі на посаді глави українського МЗС. Тому що на посаді президента в нього є дві дуже серйозні проблеми – добір кадрів, передусім військових, за критерієм особистої відданості, а не професійної придатності, і нерозуміння, що доля України насамперед вирішується на фронтах, а не за столом переговорів, і дипломатичні зусилля не можуть перетворити поразку на полі бою на перемогу за столом переговорів. Дипломатія може лише зафіксувати більш-менш вдало те, що вже сталося на полі бою. Як мені здається (водночас я дуже хотів би помилитися), пан Порошенко погано розуміється на воєнних справах, тому не особливо ними займається, передовіривши долю країни "паркетним генералам". А це готовий рецепт страшної поразки.
– Вам не здається, що надто багатьом в українській політиці елементарно невигідно зупиняти війну на Донбасі, на яку можна перекласти відсутність системних реформ, водночас ведучи величезний сірий бізнес?
– Це кепсько закінчиться, буде черговий Майдан і обвалиться взагалі все. Я справді не розумію кадрової політики Порошенка. Попередній міністр оборони України (генерал-полковник Валерій Гелетей, очолював Міноборони із 3 липня до 14 жовтня 2014 року. – "ГОРДОН"). Його призначення – це ж диверсія проти України.
Розкриваю біографію цього "полководця". Виявилося, він закінчив Івано-Франківську спеціалізовану середню школу міліції. Я шокований! Соромлюся запитати: пане президенте України, якщо не дай боже вам знадобиться складна операція на серці, ви довірите її випускнику медучилища? У Радянському Союзі людина з такою освітою щонайбільше стала б дільничним міліціонером, а тут цілий міністр оборони країни, яка воює...
Я бачив кілька виступів Гелетея, він виблискував свіжовибіленими зубами й говорив: мовляв, навчився воювати за час перебування на посаді. Це напередодні Іловайського котла було. Він навіть не зрозумів, що його "навчання на посаді" коштувало життя сотням, якщо не тисячам людей. Якщо мент із середньою освітою стає міністром оборони України, то, мабуть, начальник Генштабу має бути випускником кулінарного технікуму.
Попри похмурість ситуації, є велика надія. Я кажу про нове покоління українців, які увійшли в політику протягом останніх приблизно 10 років. Це люди із правильно поставленими мізками, коли виникає завдання, вони думають і шукають способи його вирішення. А як традиційний український посадовець розв'язує проблему? Він насамперед прикидає: "А що я із цього буду мати?" І якщо нічого, то він і розв'язувати її не буде. А якщо від таких посадовців залежить доля країни, то ця країна опиняється там, де опинилася Україна за 25 років після здобуття незалежності, – без армії та без грошей. Напевно, Україна має пройти біблійний сценарій: Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, щоб у Землю обітовану ввійшли лише вільні люди. Напевно, країні доведеться чекати, коли представники старої чиновницької свідомості помруть природною смертю.
Росія стає притомною в зовнішній політиці лише тоді, коли відчуває серйозні економічні проблеми. Щойно в РФ з'являються зайві гроші, у Кремля їде дах
– Поки із влади у природний спосіб підуть люди старої політичної системи, Україна може зникнути.
– Тут усе залежить від того, що буде з вашим північним сусідом. Зараз доля Росії значною мірою залежить від президента США. Підписавши всього два папірці, без жодних ядерних ударів Обама може ввести РФ у передінфарктний стан.
– Чи можна із цього місця докладніше?
– Перше: найбільші нафтові монополії вже тиснуть на Обаму, вимагаючи зняти обмеження на експорт американської сирої нафти, він поки чинить спротив, але надія є. Якщо Обама підпише цей папір, світові ціни на нафту впадуть.
Друге: експорт скрапленого газу. Станом на січень 2015 року на столі Обами лежало приблизно 100 заявок на експорт скрапленого газу зі США, водночас задовольнили лише п'ять із них. Але на президента й тут тисне сильне лобі. Очікують, що за сім-вісім тижнів перша партія піде до Європи. Якщо знімуть обмеження на експорт американського скрапленого газу, світові ціни на нього теж упадуть.
І в першому, і у другому випадку Кремлю кінець. Знаєте, у чому унікальність Росії? Нормальні країни за часів гарної економіки завжди нормальні. Росія ж стає притомною в зовнішній політиці лише тоді, коли відчуває серйозні економічні проблеми. Щойно в РФ з'являються зайві гроші, у Кремля їде дах: пацани забуваються і розставляють пальці віялом. Росія – країна нетрадиційної орієнтації, у тому сенсі, що у стратегічному плані в ній усе роблять через одне місце. Якщо Захід не зніме санкцій, за два роки Росія впаде.
У нафтових свердловинах, які зараз розробляє РФ, за оцінками різних фахівців, нафти залишилося приблизно на два роки. Нових родовищ у зв'язку із західними санкціями Росія розробляти не може. Отже, за два роки країна залишиться без нафти.
– Може, річ не в самій Росії, а в її нинішньому політичному керівництві?
– Іноді мені здається, що Путін – агент зловісних світових залаштунків, якому надійшло завдання раз і назавжди покінчити з Росією. Замість того щоб налагоджувати нормальні відносини з тією самою Європою, експорт газу й нафти до якої становить левову частку російського бюджету, Путін почав собачитися із Заходом. Навіть у розпал холодної війни кремлівські старці ніколи не шантажували західних країн постачаннями нафти й газу. Ні-ко-ли. Оскільки навіть ідіот розуміє, що рубати гілку, на якій сидиш, – це контрпродуктивно. А крики, мовляв, у ситуації з Україною НАТО сам винен, тому що почав наближатися до російських кордонів. Це ж Путін відродив НАТО. До агресії Росії Альянс існував практично лише на папері, проте тепер ожив. Путін вторгся в Україну нібито для того, щоб туди не ввійшов НАТО. Але тепер солдати НАТО вже у Прибалтиці, на кордонах РФ. "Дарагие расеяне" мають подякувати за це Путіну.
У СРСР наприкінці 1980-х, за два роки до серпневого путчу, нас перевели на аналітичну роботу. Ми збирали інформацію з усього Союзу, намагалися зрозуміти, що відбувається. Тоді я побачив чіткі ознаки швидкого розпаду держави. Ті самі ознаки я зараз бачу й у Росії. Путін багато що зробив для того, щоб наступним президентом США став новий Рейган і щоб політика стримування РФ надовго стала зовнішньополітичним курсом Вашингтона. В умовах глобалізації перетворитися на замкнутого в собі вигнанця – це означає перетворити РФ на третьосортну державу або взагалі її знищити. Але Путін усе робить для цього, оскільки вважає, що це єдиний спосіб для нього втриматися біля корита до труни.
– Якщо Путін піде, ворожість Росії до України припиниться?
– Ні. На жаль, це історична доля України, хай хто прийде до влади у Кремлі. Росія не засвоїла найважливішої аксіоми: памперси й політиків треба змінювати регулярно. Країна й далі ходить у використаних памперсах, а всі, хто приходить у Кремль, намагаються залишитися там навічно, перетворюючи країну на болото. Це національна ідея і трагедія Росії, яка її знищить. Саме тому існування відкритої, демократичної та успішної України для Кремля як кістка в горлі.
Хто прийде на зміну Путіну? Знову-таки, люди з "пітерської Жмеринки". Наприклад, колишній директор ФСБ, а зараз секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев. Він, як і Путін, працював у ленінградському управлінні КДБ, був спеціалістом з організації полювання та риболовлі для керівництва. Такий "єгер" був практично в кожному управлінні КДБ, вивозив начальство на природу, накривав поляну, а зараз керує Радбезом. Але якщо на чолі зграї левів стоїть баран, то леви перетворюються на стадо баранів. Неважливо, скільки розумних людей у російських структурах, якщо їх очолює Вова Путін.
