+11 Київ
У дитинстві танцював гопачок: були шаровари, червоні чоботи, вишиваночка, папаха...
– Олександре, добрий вечір!
– Здрастуйте!
– Раніше, я пам'ятаю, про таких хлопців, як ви, говорили ємно: "Геройський хлопець". От у моєму розумінні ви – абсолютно геройський хлопець. Народилися ви 87-го року в Сімферополі. Це був Радянський Союз. Ви радянська людина?
– Я думаю, що я вихований своїми батьками – Надією Петрівною та Олександром Анатолійовичем, якого вже, на жаль, немає, царство йому небесне, – за такими старими мірками...
– Які асоціації виникають у вас, коли ви чуєте слово "Крим"?
– Це мій дім. Там живуть сестра, інші родичі, куми, друзі...
– Красивий півострів, правда?
– Абсолютно правильно! Я ось нещодавно, після поєдинку, був там – на морі, у церкві, до якої я почав ходити, до духовного наставника їздив... Це чудове місце!
– Найяскравіший спогад дитинства – який?
– Був такий район, Сільгоспінститут, де ми жили, там поле було, ми з хлопцями бігали-гуляли, а неподалік машина зазвичай стояла, іномарка. І ми, шибеники, любили на неї залазити і з'їжджати по задньому склу. І коли вийшов господар, він так голосно кричав, що ми тікали від нього, не дивлячись куди!
– У Сімферополі моря немає, я розумію, що на море хотілося. Куди ви їздили відпочивати?
– У найближчу Євпаторію – електричкою. Грошей за це не платили, перебігали з вагона у вагон.
– Яке найулюбленіше місце у Криму?
– Місхор.
– Чому?
– Я часто туди їжджу, відпочиваю там.
– У дитинстві ви займалися народними танцями, дзюдо і футболом. Почнімо з танців – що саме це було?
– Українські народні танці. Танцював гопачок: були шаровари, червоні чоботи, вишиваночка, папаха...
– Чия була ідея віддати вас на народні танці?
– А ми жили в Чернігівській області, це мамина родина. Поїхали туди в 94-му чи 93 році...
– Який район?
– Коропський, село Риботин. Там тільки цим і можна було займатися, нічого іншого не було.
– Гопак після перемоги на Олімпіаді в Лондоні – це експромт чи ви знали, що це зробите?
– Я планував це зробити, бо хотів показати нашу українську культуру, про яку ми, люди, на жаль, забуваємо.
– Ви знали, що виграєте, тоді?
– Я йшов до цього. Дуже цього бажав. Ще будучи зовсім юним хлопцем, засинав, читав молитву і уявляв, як я боксую на Олімпійських іграх.
– Ну все було на олімпійських рингах, але гопака ще не було. Ви розуміли, що ви – першовідкривач?
– Ну, так. Там переді мною Денис Берінчик, член Національної збірної України, став срібним призером, теж...
– Намагався...
– Так. Але я просто у фіналі станцював, і це широко, по всьому світу розійшлося, і в інтернеті, і по ТБ показували.
– Із народними танцями розібралися. Дзюдо і бокс – вони взагалі сумісні?
– Це вже у 99-му, коли ми повернулися назад у Крим, я займався дзюдо. У мене батько боровся, у школі була секція, і ми ходили, займалися боротьбою.
– Якщо зійдуться в поєдинку дуже гарний дзюдоїст і дуже гарний боксер, хто переможе?
– Боксер має тримати борця на дистанції і встигнути вдарити, тому що якщо дзюдоїст візьме за одяг – шансів немає: буде млинець, і боксер сторч головою полетить.
– Ви ще й у футбол грали. Це взагалі унікальний випадок, коли одна людина займалася такими діаметрально протилежними видами спорту. Знаю, що грали за юнацьку команду "Таврія" на позиції лівого півзахисника і подавали, кажуть, великі надії...
– Виходило. Але не було коштів для подальшого розвитку: потрібно було платити за поїздки, тренування, форму...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Почався розвал уже, так?
– У нас сім'я, у якій було дуже-дуже мало коштів. Я розумів, що їх немає, і, звісно, пішов із футболу.
– Але "Таврія" була першим чемпіоном України. Ви розуміли, що граєте у великій команді?
– Звісно, нічого собі! Я, до речі, досі маю стосунок до футболу, їжджу з ветеранами збірної України грати...
– Так?!
– Так! Там Ващук, Єзерський, який за "Таврію" грав, тобто я ще звідти їх пам'ятаю, і зараз, коли у мене з'являється можливість із хлопцями побігати, із задоволенням їжджу, і вони мене дуже тепло приймають.
– За яку команду ви вболіваєте?
– "Динамо" (Київ).
– Усе-таки?
– Так. Я з дитинства за неї вболіваю.
– Незважаючи на "Таврію".
– Ну, "Таврія", знаєте, це як рідне...
– У секцію боксу ви прийшли у 15 років. Пізно, так?
– Згоден.
Запитав у тренера: "Чому ви мене взяли?" Він відповів: "Я побачив у твоїх очах вогник"
– Загалом, коли зазвичай починають – у сім-вісім?
– Ну, у сім-вісім можна приходити, якщо тренер буде ставити школу боксу, вчити правильно крокувати, правильно бити...
– Завершувати...
– Захисні дії робити... Я прийшов у 15 – так склалося. Сергій Юрійович Лапін, мій перший тренер, заслужений тренер України, прийняв мене. Через багато років я запитав: "Чому ви мене взяли?" Він відповів: "Я побачив у твоїх очах вогник".
– Це найголовніше, правда?
– Та він мене відразу у спаринги поставив! Мені накидали...
– На першому тренуванні – спаринги?
– Звісно.
– Побили добряче?
– Нормально дали – по обличчю. Але я дуже сильно огризався, і тренер сказав: "Ось із цього може щось вийти".
– Чому бокс?
– Батько казав, що в мене може вийти. Я дивувався: "Тату, я непогано граю у футбол, який бокс? Там б'ють!" (Усміхається). А він відповідав: "Для того, щоб тебе не били, маєш бити ти". І я щодня дякую Всевишньому за те, що він мене в цей вид спорту скерував, тому що він відображає життя. Життя іноді теж ставить на коліна і рахує до 10, щоб ти піднявся...
– Що вам найбільше в боксі подобається? За що ви його любите?
– За те, що він навчив мене робити ті речі, які я роблю в житті. Десь рішучим бути, десь промовчати, почекати, зловити дистанцію, подивитися на противника, що він буде робити...
– І за швидкість в ухваленні рішень, напевно...
– Так. Це чоловічий вид спорту. Ви знаєте, якщо ти недостатньо сміливий або завзятий, ти не будеш займатися боксом...
– Чи будеш, але погано...
– На рівні групи здоров'я, як мій тренер каже.
– Ви закінчили Львівський інститут фізкультури: з абсолютно російськомовного Сімферополя переїхали в "бандерівський" Львів. Скажіть, складно не було?
– Ні, абсолютно, тому що я добре розмовляю українською мовою. Але там я спілкувався російською, і всі мене розуміли. Якщо хтось українською звертався, я переходив на українську – із солідарності. Але я перед цим ще закінчив Запорізький національний університет, філія в Сімферополі, і до Львова вступив уже в аспірантуру.
– У 2008 році ви почали займатися у батька свого друга і майбутнього кума Василя Ломаченка, Анатолія Ломаченка. Що вам це дало як спортсмену?
– Я став олімпійським чемпіоном із ним. Він додав тих моментів, яких я не вмів робити. Я, наприклад, був боксером, який контратакував, тобто відтягнути, ухилитися, завдати удару. Він навчив іншого...
– Нападати.
– Так. Іти вперед, крокувати. Фізично я став сильнішим. Ми стали робити ті речі, які, мені здається, мало хто робить: плавати, бігати, їздити, жонглювати, затримки дихання... Такий великий "пакет", не як у всіх.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Тренер-академік, виходить?
– Не те слово! Академище! (Усміхається).
– Водночас у футбол ви й далі грали?
– Так, до того ж із різними збірними з боксу, які до нас приїжджали. Зі збірною Англії, Грузії – команда на команду. І, знаєте, ми практично завжди вигравали...
– Здогадуюсь...
– Вибирали команду, воротарів – дуже сильні заруби були!
– Любите голи забивати?
– Навіть буває і забиваю, так.
– Які найяскравіші? Звідки й куди?
– Я забивав навіть із кутового. Так. Я дивився відео, знаю, хто такий великий Лобановський...
– Сухий є?
– Звісно!
– Красиво! Хто ваші кумири в боксі?
– У мене їх немає. Я не створюю собі кумирів, тому що я побожна людина. У мене є улюблені боксери, про яких я дивлюся, читаю, бо вважаю, що вони багато зробили не тільки в боксі, але й у житті. Це Мохаммед Алі, Василь Ломаченко. Ідеться про людей, які, окрім досягнень у спорті, роблять дуже багато речей для оточення.
У нас усе йде всупереч. Хлопці, які у збірну потрапляють, виходять із підвалів
– А от наявність в Україні братів Кличків, Ломаченка, вас, Гвоздика свідчить про те, що Україна – одна з провідних боксерських країн світу?
– Абсолютно правильно.
– Дивно, правда? Загалом, не боксерська ж країна – порівняно зі Сполученими Штатами чи Кубою...
– Ви знаєте, у нас усе йде всупереч. Я серйозно! Хлопці, які у збірну потрапляють, виходять із підвалів. Вони вже, як і я, хотіли кидати, іти кудись працювати, бо не було грошей на одяг. А скільки можна сидіти на шиї у батьків? Я, навчаючись в університеті, намагався десь підробляти, якісь фрукти збирав, продавав... У нас у великий бокс хлопці із нетрів потрапляють, тому що це спорт бідних...
– Так...
– ...стають чемпіонами, легендами і таким самим хлопцям допомагають.
– Ми говорили про футбол – дуже травматичний вид спорту. Та й бокс теж. Скажіть, у вас сильні, конкретні травми були?
– Перед поєдинком із Муратом Гассієвим у мене була травма ліктя, але вилікував і, можна сказати, відновив мене чудовий молодий спеціаліст Артем Олегович Веремій, я йому дуже вдячний...
– Упорався...
– Так, і веде мене досі.
– Бокс – це вміння терпіти біль. Який найсильніший біль у вас був за час вашої боксерської кар'єри?
– Ви знаєте, буває в якихось важких тренуваннях, коли йде ЗФП (загальна фізична підготовка. – "ГОРДОН"), ще щось, спину потягнеш, а потрібно боксувати, або сильно грудний затиснеш, а не можна зупинятися, я з болем розмовляю. І знаєте, що я йому кажу? Що він слабший за мене. Я сміюся з нього (усміхається) у своїх думках. Таке відчуття, ніби я трохи божевільний.
– Бокс – це удари, сильні струси, розсічення тощо...
– Ви знаєте, Дмитре, у мене, слава богу, за весь період занять боксом і виступів не було жодного розсічення і струсу...
– І жодної пластики на обличчі?
– Ні.
– Приголомшливо!
– А шрам на брові – це тому, що моя рідна сестра Вікторія впустила мене, коли був зовсім маленьким (сміється).
– Як вам удалося дійти такого піку в кар'єрі і не дістати серйозних ударів по обличчю?
– Так тренер, Лапін Сергій Юрійович, говорив, що краще завдати одного удару, але пропустити нуль, ніж пропустити дев'ять і завдати 10. Ми не просто багато, а дуже багато працювали над захисними діями. Приходили в зал о третій годині, а йшли о 10 вечора, і половину цього часу він змушував інших хлопців бити нас, а ми не мали права бити. І ще казав, що зараз забруднить рукавички, плюне на них або ще щось зробить, і от якщо пропустиш удар, у тебе буде брудне обличчя. Бігаєш, пам'ятаю, цим рингом...
– Ви прийшли в бокс дуже пізно, ми вже говорили про це. Ваш успіх – це більше талант чи праця?
– Це праця. Талант треба розкривати. Відомо ж, що в успіху один відсоток таланту і 99 – праці. Талановитий будь-який хлопець, але якщо він не буде гарувати... Не тільки в боксі, у будь-якій роботі, у житті загалом – якщо ти не працюєш, ти не їси.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Політики не люблю, бо там мало правди
– Ви знаєте, мені не раз доводилося чути: "Ну що боксер? Його б'ють по голові, він дурний". Тобто боксери в уявленні багатьох із самого початку дурні. Ви чудово орієнтуєтеся в навколишній дійсності, гарно говорите, у вас високий інтелект...
– Спасибі...
– Це виняток із правил?
– Ви знаєте, багато хто з боксерів – люди, які читають. Треба вміти ухвалювати рішення, орієнтуватися, і в цьому допомагає різна література. А якщо людина дурна... Ну, для цього не обов'язково бути боксером...
– І пропускати удари по голові...
– Абсолютно правильно, це стереотип, який хтось придумав. Якщо ти мукаєш...
– І не телишся...
– ...то боксер ти чи ні, не має значення.
– Вам активно не подобається політика. Чому?
– Там мало правди. Мало дій, мало роботи. Ми маємо бути творчими, маємо будувати. Бджолами бути. От почнемо будувати – буде все добре. Поки що – багато розмов, мало дій. Якщо ти сказав, ти зробив. А якщо говориш і не робиш... Усе.
– Ви дуже пряма, щира і конкретна людина, що мені у вас і подобається. Політики зовсім інші. Ви відчуваєте цей фальшак, цю прірву між нормальними людьми і політиками?
– Ну, є таке. Так.
– До 2014 року ви почувалися українцем?
– Я почувався українцем завжди – мені про це казав батько: "Ти – українець". Я вчив гімн України, коли у школі вчився. Не пам'ятаю, у восьмому чи дев'ятому класі співав його перед усім класом, і вчителька мені аплодувала.
– Коли 2014 року Росія анексувала Крим, я пам'ятаю, що відчував. "Ну як це? Цього не може бути, неможливо!" А які відчуття були у вас?
– Ви знаєте, Дмитре, я вважаю, що все відбувається, бо так допустив Господь. Через якісь наші причини Бог допускає все, що відбувається. Він дав нам апостолів, які кажуть, що нам робити, а ми вже обираємо свій шлях. Вони вказують: ось це – шлях порятунку, а то – інший шлях. Але ми часто вагаємося, який вибрати. Шлях порятунку дуже складний: треба страждати, іти вперед, пробиватися через якісь терени...
– І рятуватися не всі хочуть...
– Так-так, хочуть жити тут і зараз! Забуваючи про те, що ми маємо побудувати ту дорогу, якою врятуємося.
– Але для вас анексія Криму стала особистою трагедією?
– Дуже незручно, звісно. Їздити складніше, якісь кордони з'явилися, розбіжності між людьми, злість... Ну, це катастрофа.
– А відчуття, що частину серця у вас вирвали, є?
– Звісно, є внутрішні мої переживання, але через молитву я їх заспокоюю.
– Сьогодні з кимось у Сімферополі, Криму ви спілкуєтеся?
– Зрозуміло! Там мої друзі живуть, перший тренер, там мій клуб, я з великою кількістю людей листуюся, телефоную. Я не припиняю з ними спілкуватися і їздити у Крим. Там поховано моїх предків: бабусь, дідусів... Коли починаєш літати, не забувай, із ким ти повзав...
– Красиво.
– Треба пам'ятати, звідки ти вибрався. Спочатку про мене там дізналися: спершу на районі, потім у місті, потім у всьому Криму... Я їздив на змагання – мене підтримували однокласники, друзі. Як їх забути?
– Більшість кримчан щаслива, що вони тепер у Росії. Вони не приховують цього і кажуть: мовляв, хай хоч каміння з неба – ми щасливі від того, що ми вдома. Від них закиди у ваш бік є? У тому, що ви виступаєте під українським прапором, що не набули російського громадянства?
– Може, і є, але моє оточення ані крапельки мене не засуджує і підтримує в усіх моїх діях, бо я роблю те, що роблю. Ні в кого нічого не забираю і ні в кого нічого не прошу.
– Відповіді на запитання "Чий Крим?" ви старанно уникаєте і, можливо, правильно робите. Цитую вас: "Крим – це Крим. Росіяни й українці – слов'яни, і давайте їх не розділяти..." Але я не можу не запитати: то чий же все-таки Крим?
– Божий!
– Красиво.
– Це по-справжньому.
– Крим коли-небудь знову буде українським?
– Усе залежить від народу і від волі Господньої.
– Але ви думаєте про це взагалі чи намагаєтеся не думати?
– Я намагаюся про це не думати, бо думки заводять кудись далеко. Зазвичай.
– Заважають тренуватися.
– Абсолютно вірно, ти починаєш думати, потім переходиш на іншу полицю думок, кудись залазиш, а там темрява якась. Тож жену їх геть, ці думки.
Мені дуже багато разів говорили, що в мене нічого не вийде: "Та зав'язуй, який бокс? Ти приколюєшся?"
– У липні відбувся ваш поєдинок із Муратом Гассієвим у спорткомплексі "Олімпійський" у Москві. Він вміщує приблизно 35 тис. глядачів, напевно, навіть більше.
– Так-так, десь 35.
– Ви поїхали в Москву, що, на мою думку, було дуже ризиковано, і я поясню, із якої причини. Якби ви програли, то стали б в Україні вигнанцем, вас би просто зрівняли самі знаєте з чим і звинуватили б мало не в державній зраді. Скажіть, будь ласка, ви розуміли, що ризикуєте?
– Звісно.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ви що, були впевнені у своїй перемозі?
– М-м-м... Самовпевненість – це погано, а бути впевненим у собі – дуже добре. Треба вірити в те, що ти робиш і чого прагнеш. Якщо не будеш з упевненістю дивитися в той бік, куди тобі потрібно йти, то нічого й не вийде. А мені дуже багато разів говорили, що в мене нічого не вийде: "Та зав'язуй, який бокс? Ти приколюєшся?" Я не слухаю. У мене є мій шлях, і я буду йти туди, куди він мене веде.
– Тобто ви розуміли, що здобудете перемогу?
– Припускав. Ну, я ж тренувався, я ж готувався до цього, звісно.
– А думали, що якщо раптом зірки не так зійдуться і ви програєте, це кінець?
– Ні, навіть думки про це не було.
– Як вас приймали росіяни?
– Знаєте, що мені сподобалося? Що коли грали гімни, усі вставали: і вони, і ті, хто за мене вболівати приїхав. Ніхто нікому не фукав, жодних інцидентів не було. Уставав увесь зал.
– Це було несподівано, правда?
– Не знаю. Напевно. Але це дуже добре, що люди починають розуміти: це маячня – бути злим щодо когось, потрібно будувати, а не руйнувати.
– Коли весь спорткомплекс у Москві встав під час виконання українського гімну, про що ви подумали?
– Що вони поважають мене.
Не почуваюся героєм у поєдинках, які проводжу. У чому мій героїзм полягає – у тому, що виконую свою роботу?
– Я хочу сказати, що стільки, скільки ви зробили для України, жоден із балакунів, які на вас тут накинулися, навіть уявити не може. Для мене важливо це сказати, і я говорив про це неодноразово по телебаченню. У моєму розумінні Москва – це лігво ворога. І коли українець приїжджає туди й перемагає в Москві росіянина, лунає український гімн, піднімають український прапор... Зізнайтеся, ви почувалися героєм того вечора?
– Ні. Я не почуваюся героєм у поєдинках, які проводжу. У чому мій героїзм полягає – у тому, що виконую свою роботу? Я люблю те, що роблю. І якщо мої досягнення когось надихають, я тільки щасливий, тому що мають бути люди, які мотивують тих, хто розчарувався в чомусь, іти вперед, любити, прощати, будувати... Наступного дня я хотів заїхати в бургерну одну, поїхав туди зі своєю командою, поїв – і тут таке скупчення людей: "Можна з вами сфотографуватися? Можна автограф?" Оп-оп-оп... Я думаю: "Та-а-а, я затримаюся тут!" Знявся з усіма охочими, дав автографи і ледве виїхав у комплекс, де ми жили, бо летіти треба було за дві години. Чудово мене приймали.
– Ви знаєте, я спілкуюся з багатьма росіянами і зазначаю для себе: усе більше людей розуміє, що люди не винні, політики, негідники, завели ситуацію в такий глухий кут. Ось ви стикалися з розумінням цього?
– Так. Я і зараз розумію, що народ не винен.
– Росіяни казали вам: мовляв, ми не винні, це вони, нагорі?
– Ну, такого не було, казали просто: "Ми підтримуємо тебе". Після бою, коли я пішов здавати тест на допінг у супроводі людей, які здійснюють охорону і контроль, підбіг хлопець: "Саню, Саню! Можна сфотографуватися? Я з Костроми на твій бій спеціально приїхав..." Я кажу: "Почекайте, якщо таке діло..." І таких зупинок, поки я до роздягальні дійшов, було чимало.
– Чудово!
– Люди просили сфотографуватися, автограф... Це нормально.
– Як ви думаєте, чому тут після такої перемоги вас почали обливати брудом? Що це було?
– Та не потрібні нікому ці перемоги – маю на увазі, нагорі. Я не знаю, що це. Може, піар, може, завдання поставили, указівку дали таку... Я навіть не читав про це нічого.
– Образа була якась?
– Образа – це таке жіноче... Прикрість, швидше. Легеньке розчарування. І подив: навіщо ти це кажеш? Якщо тобі це не подобається, може, промовчиш?
– Або сам щось зробиш...
– Але образи не було. Як можна ображатися?
– Прем'єр-міністр Гройсман запропонував надати вам звання Героя України, а ви написали: мовляв, якщо нададуть, то я від цього звання відмовлюся. Чому?
– Я ще раз повторю: не вважаю, що зробив щось героїчне. У нашій країні дуже багато людей, які зробили набагато більше. Це лікарі, які рятують життя, це наукові співробітники, які здійснюють відкриття, учителі, які вчать... Вони заслуговують на таке звання, а я, мені здається, ні.
Гассієв – гарний хлопець, якого батьки виховали як справжнього чоловіка
– Користуючись нагодою, хочу сказати кілька добрих слів на адресу Гассієва: він виявився правильним хлопцем, дуже гідно повівся, респект йому. Буде реванш чи ні?
– Усе залежить від наших менеджерів, вони будуть домовлятися. І якщо виявиться, що нам це вигідно, то чому б і ні? Але є плани піти вище... Наразі я готуюся до іншого поєдинку...
– Зараз про це поговоримо. Гассієв привітав вас по-чоловічому?
– Абсолютно вірно, ми ще в ринзі дуже тепло поспілкувалися. Дуже вихований хлопець, із чоловічим таким серцем... Пізніше я зайшов до нього в роздягальню, де була велика кількість людей, які його підтримували. Я приніс йому його пояс (там було два, WBA – пояс суперчемпіона, мені зробили новий, і IBF, червоного кольору, який він мав передати мені), ми обнялися, сфотографувалися...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Чудово!
– Представники Осетії говорили: "Ви справжні чоловіки, молодці!" І потім я пішов у свою роздягальню.
– Років за 10–15 ви б запросили його на день народження?
– Із задоволенням! У мене залишилися про нього дуже гарні враження...
– Він осетин, так?
– Так, і гарний хлопець, якого батьки виховали як справжнього чоловіка. Дуже цього бракує зараз, виховання такого.
– Ну, осетини чудові хлопці у цьому плані, молодці. Ви – олімпійський чемпіон, абсолютний чемпіон світу. Єдиний володар чемпіонських поясів за всіма престижними версіями серед усіх професійних боксерів сучасності. Ну, здавалося б, досягли всього. Зіркової хвороби ніколи не мали?
– Я думаю, що на початку кар'єри вона була.
– На якому титулі з'явилася?
– Я став призером чемпіонату Європи в 19 років. Потрапив на чемпіонат України, виграв його, сяйнув на чемпіонаті Європи і трохи мене, напевно, крутонуло... Слава богу, були поруч люди, які пояснили...
– Доступно...
– ...через печінку, через голову...
– Так?!
– Ну а чому ні, якщо я почав пропускати тренування, казати, що я модний?
Тільки через печінку й голову зазвичай і доходить...
– "Через печінку" – це побили?
– Звісно. Через животик, кудись там у грудинку – старші пацани, які забороняли мені з'являтися на районі, хотіли, щоб ішов у зал або на навчання.
– Один на один?
– Та ні, вони підійшли: "Ну що ти, красунчику? Почуваєшся інакше?" Бам-бам! А потім сіли і пояснили шлях...
– Цікавий підхід.
– Розповіли: мовляв, або ти працюєш і досягаєш великих вершин, або їдеш на СІЗО, припустімо.
– А що тоді сталося, що ви почали робити?
– Ну, пропускати тренування...
– Випивати?
– Думаю, що бувало й таке. Не дуже серйозно ставитися до боксу, говорити тренеру: "Та треба відпочити, ми ж такого досягли..."
– Але через голову й печінку дійшло швидко?
– А тільки так і доходить...
– Найкоротший шлях...
– Звісно! Биття визначає свідомість (усміхається).
– Ви заможна людина, що цілком справедливо. У вас великі гонорари. На що ви витрачаєте гроші?
– Дмитре, великими вони стали завдяки цьому турніру. До цього були не те щоб маленькі, але... Я купив собі квартиру в Києві. Поки живу на знімній, роблю у себе ремонт...
– Але квартира гарна? Три, чотири кімнати?
– Трикімнатна. Діти вчаться у школі, ходять у садок. На життя витрачаю. І збираю!
– Ви об'їздили багато країн. Де найбільше подобається?
– У Європі: в Італії, Іспанії. Мені подобається Мексика. Я був у Китаї багато разів, у Пекіні. Це щось неймовірне! Японію ще не бачив, хочеться з'їздити, подивитися. Люблю пізнавати культуру інших країн.
– Із дружиною Катериною ви вчилися у школі. Скільки років ви вже разом?
– Років 15, напевно.
– У вас троє дітей. Скільки їм років і чим вони захоплюються?
– Єлизаветі вісім, Кирилу п'ять, Михайлу три. Донька ходить на танці, середній – на плавання, а молодший – бос. (Усміхається). Він щойно в садок пішов, у вересні, і ватажок такий у нас, який качає.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Коли я приїхав з Олімпіади, батько вже лежав у дерев'яному чохлі... Я дістав медаль із сумки, узяв його руку, затиснув її, сказав, що ось вона. І пішов
– Ваш батько помер від інфаркту, так і не дочекавшись вас із тріумфальної лондонської Олімпіади. Здавалося б, порадіти разом, показати цю медаль... Змазало це перемогу, скажіть?
– Є таке. Коли я приїхав, він уже лежав у дерев'яному чохлі... Я дістав медаль із сумки, узяв його руку, затиснув її, сказав, що ось вона. І пішов. Із кімнати. Мені дуже бракує батька: він міг одним поглядом усе сказати, просто подивився – і я розумів, що мені потрібно зробити. Звісно, коли його не стало, я зрозумів, що тепер я глава сім'ї, усе те, що він будував, мені потрібно підтримувати й далі продовжувати будувати.
– Мама, дружина і діти дивляться ваші поєдинки?
– Мама дуже переймається, люба моя...
– Але дивиться?
– Вона навіть була на боях, її там і трясло, мої друзі завжди її підтримують... На московський бій я спеціально маму не взяв. Вона дивиться потім у записі або ж на зв'язку телефоном: їй кажуть, що відбувається. Дружина їздить, а діти дивляться по телевізору.
– Ви релігійна людина, знаєте багато молитов. Перед поєдинком що зазвичай читаєте?
– "Символ віри", 90-й псалом, молюся Георгію Побідоносцю, Олександру Невському, православним воїнам, прошу Всевишнього про допомогу і святих, щоб були зі мною.
– Що привело вас до віри?
– Коли був маленьким, дуже тяжко захворів, мамі казали в лікарні, що шанси на виживання незначні, я це чув...
– Що це було?
– Двостороння пневмонія, я мало не згорів. Але, слава Богу, за рік вичухався. До нас у лікарню прийшов священик, який говорив про те, як правильно жити, і дав мені молитвослов. Дев'ять років мені було, інші діти бігали, гралися: ну що їм якийсь бородатий дядько з хрестом? А я сидів, запитував, зізнався, що скоро помру... Він запитав: "Хто тобі таке сказав?" Я кажу: "Лікарі". А він: "Бог вирішує, підеш ти чи ні". І дав зелененький молитовник, із якого я вивчив першу свою молитву – "Отче наш".
– Той молитвослов досі з вами?
– На жаль, ні. Хотілося б, щоб зберігся, але... Ми часто переїжджали з місця на місце, із квартири на квартиру...
У всіх є страх. Якщо ти не боїшся, ти хворий!
– І Віталій, і Володя Клички казали мені, що мама їм часто повторювала: "Уникайте вуличних бійок – убити можете!" А вам батьки таке говорили?
– Звісно. І вони, і тренер, і старші хлопці, які пояснювали: "Ти не можеш застосовувати те, чого тебе навчили, тому що ти це вмієш, а інший – ні".
– А бували ситуації, коли доводилося?
– Та билися, зрозуміло. І в дитинстві, і потім. Різні ситуації бували.
– Ну які найяскравіші? Ось ви – боксер, нікого не чіпаєте...
– На одній дискотеці хлопець із ножем...
– На вас?
– Ми стояли компанією, і він почав: "Гей, ти, іди сюди!" Був ступор якийсь, я так назад, назад...
– У Сімферополі було діло?
– Так-так. Пляшка стояла, я в нього пляшкою кинув.
– Тільки хотів запитати, рукою чи ногою реагували...
– Я не хотів близько підходити – у нього перо було. Дистанції дотримувався. Довелося пляшкою.
– А потім?
– А потім він трохи дістав і все (усміхається). Цей ніж упав, ми його викинули в річку. Хлопець отямився: "Усе-все-все..."
– Страх виник у вас?
– Ступор! Ні ворухнутися не міг, нічого. Напевне, інстинкт самозбереження спрацював.
– Але ви коли-небудь боялися – прославлений боксер, чемпіон?
– У всіх є страх. Якщо ти не боїшся, ти хворий! Але є страх від боягузтва, а є такий, який заводить тебе.
– Вас заводив?
– Так.
– Який останній страх, що завів?
– Раніше був, коли виходив у ринг, страх розчарувати близьких і тих людей, які тебе підтримують. Отже, треба зробити все можливе, щоб вони не розчарувалися.
– А буває, що все-таки зрадницьки смокче під ложечкою?
– Ні. Коли ти потрапляєш у цей чудовий квадрат, воно падає, із п'ят вибігає, і ти чітко розумієш, що тобі потрібно робити.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Пишу вірші і намагаюся проводити час із дітьми, тому що вони скоро виростуть і почнуть своє життя
– Чим, окрім боксу, захоплюєтеся?
– Пишу вірші...
– Навіть так!
– Намагаюся проводити час із дітьми, тому що вони скоро виростуть і почнуть своє життя. Я хочу одержати максимум від того, що бачу. Їздимо з дружиною по інших містах, саморозвитком займаємося...
– Вірші пишете – отже, сентиментальна людина...
– Є таке.
– Можете один зі своїх віршів прочитати?
– Так. Можу навіть сказати, коли я його написав. Ми в Тисовці готувалися до Олімпіади 2012, я прийшов із тренування втомлений, а з мого вікна було видно гірку, на яку ми забігали. Така гірка, після підйому на яку, третього-четвертого разу, ти міг і знепритомніти, зле ставало хлопцям... Я сів і написав цей вірш:
Перед тем, как судить,
Прыгни в шкуру его: как там быть?
Ты с колен не вставал,
Запах пота не знал,
Кулаки до костей ты не раз не сбивал.
Спотыкаясь, лежал.
А кого осуждаешь,
Он, поднявшись, бежал!
Руки, сбитые в кровь. Весь в поту, нету сил.
Мы стремимся добиться в жизни вершин.
С малых лет не имел я в кармане гроша.
Точно знаю: добьюсь своего я всегда.
А ухмылки неверных и предательство близких
Закалили меня, вера сделала чистым.
Крестным знаменем я защищен от Иуды,
От неверных друзей, от змеи, от паскуды.
Благодарен я Богу за здоровье детей,
За здоровье родителей и верных друзей.
Благодарен я Богу за все, что имею,
Ведь, когда веришь в Бога, ты немножко сильнее.
– Браво! Приголомшливо! 10 листопада в Манчестері на вас чекає бій з англійцем Тоні Белью. Скажіть, будь ласка, ви здобудете перемогу?
– Я тренуюся, щоб це зробити. Готуюся.
– Спасибі за те, що ви яскравий, гарний, справжній українець і що завдяки вам і таким, як ви, у нас є країна, яку ми всі любимо.
– Спасибі! (Тисне руку).
