Що Кирієнко робив у Запорізькій області? 

Що робив Кирієнко в Запорізькій області? Або про візит керівника Путіна й політику України.

Сергій Кирієнко проїхався окупованими районами Запорізької області. З одного боку, це можна сприймати як перевірку з боку людини, яка курує кадрову політику Кремля. Але мою увагу привернуло кілька фактів, на яких наголошує російська преса. І вони наочно демонструють специфіку довгострокової політики РФ щодо контролю над окупованими регіонами.

Отже, саму поїздку супроводжували зустрічі з "керівниками регіонів". Логічно. Тим паче що окуповані території України стали "кадровим трампліном" для багатьох "пташенят" Кирієнка. Алгоритм був простий – приїхав, попрацював кілька місяців, поїхав до Москви (або іншого регіону) з підвищенням. І якщо 2023 року процес розпочинався на умовно "керівному рівні" – так звані губернатори або їхні заступники, то сьогодні роботу ведуть за двома напрямами.

Перший – призначення аж до міст та управлінь міського господарства. До того ж частина призначенців, хоч і є "парашутистами", але приїжджають на строк від року й більше. Перевозять сім’ї. Тобто йдеться про формування досить масової групи управлінців, які за визначенням лояльні до Росії. Другий напрям – відбір місцевих кадрів для проходження навчання (а заодно й кадрового відбору) у межах програм АНО "Росія – країна можливостей". Це й "школа губернаторів", і конкурс "лідери Росії", і короткострокові стажування в "майстерні управління "Сенеж". І конкурс "команда майбутнього", який сьогодні випробовують у Південній Осетії.

Тут мета проста – відібрати потенційно лояльних і продемонструвати можливості особистісного й кадрового зростання. Тобто показати місцевому населенню, що чинник лояльності й певних здібностей може дати можливість увійти в управління регіоном в обхід старих груп впливу та кланів. Окремим пунктом програми було посмертне нагородження місцевих (саме місцевих) управлінців нижньої ланки. Нагороди "від президента Росії" (ні багато ні мало, а ордени "мужності") передали родичам колишнього керівника радіочастотного центру й колишній секретаря дільничної виборчої комісії.

Чому я на цьому наголошую?

Старий підхід імперій – розділення смертю. Кирієнко продемонстрував "вдячність" Путіна. Можливо, будуть певні пільги й показова турбота місцевої влади. І створення картинки "Україна вбила, Росія піклується про сім’ї". На прикладі цивільних. Те саме відбувається з мобілізацією на окупованих територіях. Чоловіків забирають до армії й скеровують на фронт. Завдання не в досягненні воєнних результатів, а у створенні ситуації, коли на фронті українці стріляють в українців. І в отриманні потоку трун на окупованих територіях. З показовою турботою та виявом "вдячності" для частини сімей. Смерть близьких роз’єднує. І родичі, знайомі за певний час не ставитимуть запитання: "Як і навіщо він там опинився?" А згадуватимуть загиблого добрим словом.

Не вірите, що таке можливо? Гм. Приклад "ЛДНР" – найсвіжіший. Тільки тут використовують додаткові механізми, створені рік тому. Наприклад, пільги дітям під час вступу до вишів у РФ. Виплати "трунових", які Росія намагається здійснювати акуратно й вчасно. Не з любові до громадян (як і до громадян України, загнаних на фронт). А тому що це частина пропаганди й ілюзії "турботи". У такий спосіб РФ має намір створити й зміцнити місцеву ідентичність. Яка не буде "стерильно російською". Але буде вже "не українською". Те, що зробили в Донецькій і Луганській областях.

До того ж робота в комплексі: 1. Місцеві управлінці: кар’єрне й особистісне зростання в обмін на лояльність. 2. Розділення смертю: труни й похорони є вкрай ефективним механізмом зростання негативу й розділення суспільства. У цьому разі – створення прірви між місцевими жителями й Україною. 3. Мобілізація та скерування чоловіків на забій виконує й утилітарну функцію зменшення ризиків. Хай там як, але чоловіки можуть стати основним "силовим" фундаментом можливих протестів, партизанських, тихого саботажу. Але якщо їх немає, для РФ менше проблем із контролем територій. 4. Демонстрація "турботи" й можливостей. Показова опіка над сім’ями, де є загиблі. Яка обов’язково охоплює напрямок освіти дітей. Переважно у вишах за межами свого регіону. Але місцева ідентичність без противаг є вкрай небезпечною. Адже нехай вона буде "не українською", але вона й "не російська".

І ось тут ще один складник візиту Кирієнка. Процес, про який я писав два роки тому. Зараз він набирає обертів. Наведу просто цитату: "Обговорили залучення фахівців у сфери освіти й охорони здоров’я, зокрема забезпечення їх службовим житлом". У чому суть? Звичайна заміна населення. До того ж скеровують молодих фахівців (у федеральному бюджеті на це передбачена окрема стаття і є цільові субвенції місцевим бюджетам). Випускникам вишів дають "підйомні", виділяють житло. І залишають працювати надовго. До того ж їхня робота має бути пов’язана з постійним контактом із місцевим населенням – лікарі, учителі тощо. Тобто ті, хто "допомагає". Молодь осяде, заведе сім’ю і стане "місцевою". А в очах місцевого населення такі стануть "своїми" вже за пів року – рік. Сюди ж додають програми виділення землі "ветеранам" і програми переселення з несприятливих регіонів.

А що Україна? Ми говоримо про мир. І про мир "за лінією зіткнення". Але якщо основна риторика така, то який посил Українська держава формує щодо своїх громадян під окупацією? І чи формує вона його? Адже одна річ говорити про завершення війни й можливу деокупацію. А якщо "довготривалий мир" із "гарантіями" й "за лінією зіткнення", то базовий посил в очах місцевого населення змінюється. Він уже звучить так: "Ви залишаєтеся під Росією". І тут питання в "наступному реченні". Якщо такого немає, то посил звучить так: "Ви під Росією і живіть тепер із цим".

А яким він може бути? Одночасно простим і складним. Адже нам самим треба відповісти собі на запитання: чи залишаємо ми людей там (зокрема, сподіваючись на збереження лояльності до України)? Якщо залишаємо – тоді є сенс не підтримувати телемарафону, а витратити ці кошти на програми інформаційної інтервенції в ці регіони. Уже контури політики.

Питання друге: РФ виховуватиме дітей громадянами Росії. І зможе це зробити. Приклад – ті самі виші. Якщо ми хочемо, щоб діти росли громадянами України, треба думати про те, як їх витягнути. Як? По-перше, куди. Якщо виші, то треба пам’ятати, що НМТ діти з окупованих територій уже не пройдуть. Хоча б тому, що останні три роки вони навчалися за іншими програмами. А це означає, що потрібні механізми приймання (гуртожитки, соціальні працівники) таких дітей і підготовки (викладачі) до НМТ. Або інший механізм оцінювання. Уже контури політики.

І тут треба розуміти, що таким дітям "батьки сумки з їжею в гуртожиток" не зберуть. Грошей не надішлють. Отже, житло, кошти на прожиття. Не "новорічна тисяча" для всіх. А цілеспрямовані виплати для майбутніх громадян, щоб вони могли жити на неокупованій території. І, звісно, опіка (викладачі, психологи). Ще одна грань політики. До речі, діти найкраще "тримають" сім’ї. Зокрема щодо ідентичності батьків.

Питання третє: а що із чоловіками? Адже якщо нічого не робити, вони йдуть до російської армії (точніше, їх забирають) і далі "як пощастить". Це теж питання. І тут є кілька варіантів реакції. Пропонувати перейти (переїхати в Україну) і вступити до ЗСУ. Варіант. Але не варто забувати про сім’ї, які залишаться "у заручниках". Тоді треба думати про програму вивезення цілих сімей. Тисяч сімей. Це житло, робота, можливо, певні виплати. Зрештою, якщо вивозимо сім’ї, треба домовлятися з партнерами з ЄС щодо пропуску автомобілів із російськими номерами до їхніх країн (для тих, хто не розуміє, – якщо в сім’ї є авто, люди були змушені перереєструвати його для виїзду за межі свого регіону). Хоча б якщо за кермом українці, які їдуть додому. Або вести переговори з Мінськом, щоб на переходах, якими українці повертаються пішки (таких два), відкрити рух автомобілів.

Ще один варіант – пропонувати здаватися в полон. Але тоді треба вирішити питання щодо відповідальності за участь у російській армії. Простіше кажучи, визначити критерії та момент, з якого настає відповідальність. І після цього можна вести агітацію: "Мобілізували – здавайся відразу". Але для цього потрібен механізм, як це забезпечити в реальних умовах. Досить гнучкий, але він має бути. Знову контури політики.

В обох випадках діє логіка, "що більше здалося/переїхало, то менше росіяни мобілізували до армії. І то менше буде трун, які роз’єднують і які РФ використовує як пропаганду".

Це лише поверхневі штрихи. Головне в іншому. Росія демонструє вже навіть не розроблення, а розвиток довгострокової політики щодо окупованих територій. Ми маємо негативний приклад Донбасу – коли так і не сформували політики щодо роботи з населенням "ЛДНР". І зараз ризикуємо повторити ту саму помилку на прикладі окупованих частин Запорізької та Херсонської областей. Або все-таки зможемо поставити собі складні запитання, відповісти на них, і так виникнуть контури політики.