Усе свідчить про можливу спецоперацію США. Ось три сценарії
Усе більше опосередкованих даних свідчить про можливу наземну операцію США в Перській затоці. Зазначу: деякі дані не виглядають залізобетонними, їхні джерела сумнівні (росіяни), а аргументація густо переплетена з конспірологією, рашистською ідеологією та достовірним фактажем. Тим не менш варто розглянути саму ймовірність такого розвитку подій.
Зараз ситуація виглядає як межова: шальки терезів можуть хитнутися в обидва боки – як у бік деескалації, так і подальшої ескалації. Мої джерела говорять, що остаточного рішення немає, і, як це часто буває, навіть якби воно було, його можуть змінити в останній момент.
Я б не став зараз вибудовувати бінарну логіку "буде / не буде", а скоріше розглянув би три сценарії.
Перший – обмежена десантна операція (острови Харк, можливо, Кешм). Імовірність помірна, але зростає. Це те, що зараз реально обговорюють і публічно лобіюють (генерал Маккензі відкрито закликав до цього). Логіка проста: захоплення острова як козиря для перемовин, без наміру утримувати материкову територію, тобто – ескалація, де сторона шукає символічну перемогу без повної ставки.
Другий – жорсткий сценарій: повномасштабне наземне вторгнення на материк. Імовірність низька, оскільки аналітичні оцінки витрат жахливі: мобілізація до 100 тис. військових і оптимістичний сценарій у 20 тис. американських втрат. Лондонський Міжнародний інститут стратегічних досліджень (IISS), відомий щорічним виданням The Military Balance, оцінює іранські сили в 570 тис. діючих плюс 350 тис. резерву – і це, як ви розумієте, не Ірак 2003 року. Провідні аналітичні центри (Atlantic Council, єгипетський Al Habtoor) вважають, що немає історичного прецеденту "чистого виходу": окупація неминуча, а її наслідки ми вже бачили в тому ж Іраку та Афганістані. До речі, на Polymarket станом на середину червня оцінювали вторгнення до 2027 року як малоймовірне, хоча ця оцінка вже трохи застаріла на тлі липневої ескалації. Не те щоб я сліпо покладався на ці дані, це скоріше штрих до загальної картини.
Третій – продовження повітряно-морського тиску без залучення наземних сил. На мою думку, це залишається найбільш вірогідним базовим сценарієм на найближчі тижні. Логіка Трампа, яка діє у формі синусоїди "тиск – відпустити", полягає в тому, щоб тримати ескалацію керованою, уникаючи пастки затяжної окупації, яка є політично токсичною перед виборами (60% виборців проти іранської авантюри, і це ще не осінь). Проблема в тому, що іранці це також чудово розуміють.
А як щодо символічної десантної операції (острів) замість стратегічної (материк)? Перше виглядає як інструмент тиску в межах контрольованої ескалації, тоді як друге – це вже якісний стрибок, до якого американський істеблішмент явно не готовий. І тут можна з високою часткою ймовірності стверджувати, що навіть захоплення острова для переговорних торгів буде, як кажуть аналітики Фонду захисту демократій (FDD), "пасткою власного виготовлення'" (a trap of America's own making).
Як ви розумієте, існує величезна асиметрія між "захопити" vs. "утримати". Якщо для захоплення острова чи островів потрібно декілька годин, то його утримання в межах зони ураження балістичних ракет, дронів і навіть переносних ЗРК видається набагато складнішим завданням. До того ж військовому контингенту потрібне постійне морське постачання: кожен корабель забезпечення повинен буде проходити через Ормузьку протоку та Перську затоку, залишаючись у зоні ураження.
Я вже мовчу про військових, які перебуватимуть на цьому острові. Іран отримує стимул саме тому, що втрата вже здобутого болючіша за втрату можливого. Щойно з'являться перші жертви, іранський режим використає відео загиблих американських військових як потужну пропаганду – тобто навіть тактичний успіх обертається стратегічною поразкою в інформаційному полі.
Це операція з високим ризиком і сумнівним стратегічним виграшем: вона не може дати того, що обіцяє, – класична пастка ескалації, де вихід дорожчий за вхід.
Якщо застосувати ескалаційну рамку німецького конфліктолога Ґлазла, то це саме той момент, коли тактична дія (символічне захоплення для тиску на переговорах) ризикує перетягнути конфлікт на вищий щабель ескалації: реальні американські втрати створюють внутрішньополітичний тиск у США, породжуючи потребу або ескалувати далі, або принизливо відступити.
Обидва виходи гірші за статус-кво, що передував операції.
Джерело: Igor Semyvolos / Facebook
