Для Росії немає подарунка краще 

Є речі, про які у дружній розмові говорити важко, але бувають моменти, коли мовчання стає вже не виявом тактовності, а безвідповідальністю. Я багато років говорю про Україну й усі роки російської агресії намагаюся бути на її боці – в українському інформаційному просторі, на телебаченні, у публічних дискусіях. І саме тому хочу сьогодні сказати українському суспільству те, що, можливо, комусь буде неприємно. Я кажу це як друг, а справжній друг не зобов’язаний говорити лише приємні речі.

Україна воює. Не в переносному сенсі, не за черговий відсоток рейтингу, не за крісло міністра, не за місце в парламенті й не за те, хто першим вийде до телекамер. Україна воює за існування, за суверенітет, за державність і за право визначати власне майбутнє. Дивлячись на те, що відбувається всередині українського політичного й інформаційного простору, я ставлю дуже просте запитання: невже Україна справді може дозволити собі розкіш воювати ще й сама із собою?

Поки російські ракети й безпілотники б'ють по українських містах, енергетиці й цивільній інфраструктурі, поки український солдат перебуває в окопі й щохвилини усвідомлює ціну цієї війни, усередині країни тривають політичні скандали, взаємні звинувачення, публічні конфлікти й боротьба за політичне майбутнє. У Верховній Раді відбувається запекле протистояння влади й опозиції. В інформаційному просторі – нескінченні взаємні звинувачення. Одні доводять, що винні інші, а їхні опоненти відповідають тим самим. Політичні табори дедалі глибше розходяться, а інформаційне середовище перетворюється на поле безперервної внутрішньої війни. А Росія все це спостерігає і використовує. Бо для противника немає подарунка кращого, ніж розколоте суспільство, яке само починає руйнувати довіру до держави.

Війна давно відбувається не лише ракетами й танками, а й за свідомість людей, за їхню довіру, за їхній страх, за їхнє розчарування і за їхню здатність чи нездатність вірити власній країні. І якщо українське суспільство щодня буде породжувати внутрішню ненависть, взаємну недовіру й відчуття цілковитої нездатності держави впоратися із проблемами, Росії залишиться лише підливати бензин у вже розпалене вогнище. І вона це робить. Російська інформаційна машина чудово розуміє: іноді не обов’язково перемагати противника на полі бою, а досить допомогти йому програти самому собі. Особливо небезпечно те, що до цього долучаються люди й політичні сили за межами України, які намагаються впливати на європейського виборця, переконуючи його, що допомога Україні занадто дорога, що Україна нібито втомилася, що продовження підтримки не має сенсу, що настав час "шукати компроміс".

Ми чудово розуміємо, що інформаційна війна давно вийшла за межі України, і тому сьогодні українському суспільству особливо потрібна внутрішня політична зрілість. Я зовсім не закликаю скасувати демократію, але демократія має бути здатною захищати державу, яка цю демократію захищає. Опозиція, вільна преса, критика влади потрібні для демократії, але є величезна різниця між критикою влади й політичним саморуйнуванням держави. У мирний час політична боротьба може бути нескінченною, але під час війни є межа, за якою внутрішня боротьба починає працювати на користь противника, і цю межу не можна перетинати.

Нам багато років пояснювали, що головна лінія світового протистояння пролягає між "демократіями й автократіями". Ця формула звучить сьогодні практично з кожного західного політичного кабінету і справді стала однією з головних політичних формул нашого часу. Але тоді виникають незручні запитання. Якщо все настільки просто – демократії проти автократій, то чому протягом десятиліть після розпаду Радянського Союзу між демократичним Заходом і авторитарною Росією існували величезні економічні інтереси і чому європейський бізнес роками заробляв на російському ринку? Чому Європа десятиліттями купувала російські енергоносії, а західні компанії інвестували в Росію, будували там бізнес, укладали багатомільярдні контракти і лише після повномасштабного російського вторгнення в Україну в Європі почали масово переглядати цю модель? І навіть сьогодні, після величезної кількості санкцій, торгівля між Європейським союзом і Росією не зникла. 2025 року обсяг торгівлі товарами сягнув €58,1 млрд проти €257,5 млрд 2021 року. Так, це колосальне падіння, і санкції серйозно змінили структуру відносин, але торгівля Європи з Росією триває, як і окремі економічні зв’язки з нею.

Станом на 23 липня 2026 року Європейський союз ухвалив уже 21-й пакет санкцій проти Росії. Це серйозний тиск, і заперечувати його було б неправильно. Але сам факт існування вже 21-го пакету свідчить водночас і про інше: санкційна політика – це складний, тривалий процес, у якому економічні інтереси, політичні рішення й питання безпеки постійно стикаються між собою. Ось тому я не люблю красиві політичні формули, якщо за ними зникає реальне життя.

Історія останніх 35 років показала пострадянським країнам дуже неприємну річ: у міжнародній політиці кожен насамперед захищає власні інтереси, і якщо держава не здатна себе захистити, ніхто інший цього не зробить. Можна скільки завгодно сподіватися на міжнародне право, розраховувати на союзників, підписувати угоди, вступати до міжнародних організацій і роками говорити про європейську інтеграцію, але зрештою у країни мають бути своя державна машина, свої інституції, своя армія і здатність самостійно ухвалювати рішення. Я кажу це не з підручника, я це бачив, і бачив це в моєму рідному Азербайджані.

На початку незалежності Азербайджану я перебував усередині цієї системи і працював на керівних посадах і в уряді, і в парламенті країни, і тому чудово пам’ятаю, що відбувалося з нашою країною після розпаду Радянського Союзу. Вірменія, за якою стояла Росія, розпочала агресію проти Азербайджану. У ті роки за вірменсько-азербайджанським конфліктом стояли набагато серйозніші геополітичні інтереси, але замість єдності всередині країни ми дістали політичну поляризацію в азербайджанському суспільстві. У парламенті Азербайджану були різні сили – проросійські, проіранські, прозахідні. Були люди, які щиро захищали свої політичні погляди, але були й ті, хто боровся за владу, а були й просто політичні пройдисвіти, які в будь-який історичний момент шукають не державу, а годівничку. І поки країна воювала, всередині неї точилася боротьба, і ми тоді не змогли консолідувати державу, і результат відомий. Азербайджан втратив не тільки Карабах, а й сім районів навколо нього, які на довгі роки опинилися під окупацією Вірменії.

Але історія на цьому не закінчилася. 1994 року після підписання "Контракту століття" розпочався зовсім інший етап. Азербайджан дістав можливість вибудувати довгострокову державну стратегію. Створювали і зміцнювали державні інституції, формувалася економіка, здатна забезпечити державі стратегічну стійкість, системно будували армію. І найголовніше – держава дістала час, щоб підготуватися, і за 26 років, у вересні 2020 року, Азербайджан вступив у війну з Вірменією вже як зовсім інша держава. Результат відомий: 2023 року було повністю відновлено територіальну цілісність Азербайджану в межах міжнародно визнаних кордонів. Я спеціально кажу про це від першої особи, бо в ті роки я сам був в опозиції до президента Гейдара Алієва. Сьогодні, за десятиліття, проживши багато років на Заході, вивчаючи американську і європейську політику, спостерігаючи за міжнародними відносинами і бачачи, як держави діють тоді, коли стикаються власні інтереси і красиві політичні гасла, я можу чесно сказати: у деяких тодішніх оцінках я помилявся. Це визнання для мене важливіше за будь-яку партійну належність, оскільки політика – це не релігія. Політик, політолог і взагалі будь-яка людина, яка займається громадською діяльністю, повинна мати мужність переглядати власні погляди, якщо історія довела їхню помилковість.

Саме тому я сьогодні кажу українцям те, що кажу. Не тому, що хочу бачити в Україні менше демократії, а тому, що хочу бачити в Україні більше держави. Сильної держави, яка здатна захищати своїх громадян, яка здатна захищати свою територію, яка не дозволяє корупції роз’їдати її зсередини. Держави, яка змушує будь-якого посадовця – від міністра до депутата – пам’ятати, що державна посада є не привілеєм, а відповідальністю, і тут я підходжу до ще однієї болючої теми. Корупція під час війни – це не просто кримінальний злочин, це удар по національній безпеці. Коли посадовець краде гроші, призначені для армії, він краде не просто бюджетні кошти, він краде у солдата, він краде зброю, він краде час, він краде чиєсь життя. Тому під час війни покарання за корупцію має бути таким, щоб потенційний корупціонер боявся навіть подумати про злочин. Але й закон має залишатися законом, і покарання має призначати суд, а не політичний наказ, а воєнний стан не має перетворюватися на свавілля.

Україні потрібне не скасування правової держави, а потрібна справжня правова держава воєнного часу, у якій закон однаково діє для всіх – для міністра, депутата, генерала, посадовця, бізнесмена і пересічного громадянина. Бо якщо за злочин відповідає лише дрібний посадовець, а великий політик завжди виявляється недоторканним, жодної консолідації суспільства не вийде. Солдат має знати: той, хто скеровує його воювати, сам відповідає перед законом, і той, хто розпоряджається державними коштами, відповідає за кожен украдений долар. Це і є довіра, без якої жодна армія не може бути по-справжньому сильною.

Подивіться на інші пострадянські держави. Грузія втратила контроль над Абхазією і Цхінвальським регіоном унаслідок складного комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема російського воєнного втручання. Сьогодні ЄС прямо заявляє про тривалу російську військову присутність і контроль над цими територіями. Молдова вже десятиліття живе з нерозв'язаною проблемою Придністров’я. Європейський союз і сьогодні вимагає виведення російських військ і боєприпасів із Придністровського регіону й підтверджує підтримку територіальної цілісності Молдови. Водночас Брюссель попереджає про тривалі спроби дестабілізації молдовських інститутів і суспільства. У кожної із цих країн – своя історія, і не можна звести її до однієї причини, але загальний урок є. Коли держава внутрішньо слабка, зовнішньому противнику значно легше скористатися її слабкістю, і саме тому Україні не можна повторювати чужі помилки.

Україна сьогодні перебуває в зовсім іншій ситуації, ніж Грузія чи Молдова. Вона веде повномасштабну війну й уже довела здатність чинити опір противнику, якого багато хто вважав набагато сильнішим. Українська армія стала одним із найважливіших чинників європейської безпеки, а українське суспільство вже продемонструвало неймовірну здатність до опору. Але саме тому особливо дивно бачити, як величезна енергія, яка могла б працювати на зміцнення держави, іноді витрачається на внутрішню політичну війну. В України є ворог, і цей ворог не зникне лише тому, що українські політики будуть сперечатися між собою. Росія не відмовиться від своїх стратегічних цілей через те, що українська влада й опозиція обміняються ще сотнею взаємних звинувачень. Російські ракети не летітимуть повільніше через черговий політичний скандал у Києві, а українському солдату від цього точно не стане легше.

Спробуйте поставити себе на місце українського солдата. Ти перебуваєш на фронті й знаєш, що завтра можеш загинути. Ти бачиш зруйновані міста, втрачаєш друзів і захищаєш країну, бо віриш, що за твоєю спиною є держава й народ, а потім відкриваєш телефон і бачиш чергову політичну сутичку, чергове звинувачення, черговий скандал, чергову боротьбу за рейтинг – і в тебе виникає цілком природне запитання: а заради чого я тут? Це запитання не можна недооцінювати, адже моральний дух армії починається не лише з кількості боєприпасів, а й із відчуття справедливості, із відчуття, що країна за спиною солдата єдина в головному.

Можна сперечатися про президента, про уряд, про економіку, про майбутнє країни, але є фундаментальна річ, навколо якої суперечка закінчується: Україна має вижити як незалежна держава. Ось навколо цього й мають будувати національну консолідацію. Не навколо особистості, партії, рейтингу і не навколо чергової виборчої кампанії, а навколо держави, і саме тут я хочу сказати українській політичній еліті одну річ, яку, можливо, багато хто не захоче почути. Війна – це не час будувати політичне майбутнє ціною підриву довіри до держави. Ваше політичне майбутнє матиме сенс лише в тому разі, якщо існуватиме сама Україна. Спочатку – держава, потім – політичні амбіції. Спочатку – перемога і безпека, а потім – вибори й боротьба за владу. Спочатку – життя країни, а потім – боротьба за крісла. Це не означає скасування демократії, а означає розуміння пріоритетів.

Демократія – це механізм управління державою, і держава має існувати, щоб цей механізм узагалі мав сенс, і якщо сьогодні хтось свідомо розхитує суспільство заради власного політичного майбутнього, він має розуміти просту річ: політична перемога всередині держави, що програла, не є перемогою. І ще одна річ: Україні потрібно перестати думати, що Захід завжди ухвалюватиме рішення винятково з огляду на українські інтереси. Захід підтримує Україну, і ця підтримка сьогодні є величезною і принципово важливою. Але західні держави насамперед захищають власні інтереси. Америка захищає Америку, Німеччина – Німеччину, Франція – Францію, Туреччина – Туреччину, а Азербайджан – Азербайджан, і Україна має насамперед захищати Україну. Саме тому я завжди говорив і далі кажу: найголовніше для держави – бути суб’єктом власної політики: не проросійською, не проамериканською, не проєвропейською, не проіранською, не прокитайською, а проукраїнською. Адже союзники можуть допомагати, партнери можуть підтримувати, міжнародні організації можуть ухвалювати резолюції, але ніхто не замінить державу в захисті власного суверенітету.

Азербайджан заплатив за це розуміння дуже високу ціну. Україна вже заплатила й далі платить іще страшнішу ціну. Тому Україна не має права повторювати помилки, які коштували іншим пострадянським державам територій, життів і десятиліть історичного розвитку. Сьогодні Україні потрібна не політична тиша, їй потрібна політична дисципліна навколо національного інтересу. Потрібно сперечатися – сперечайтеся, критикувати владу – критикуйте, розслідувати корупцію – розслідуйте, вимагати відповідальності посадовців – вимагайте, але робіть це так, щоб після кожної політичної суперечки Українська держава ставала сильнішою, а не слабшою. Тому що є величезна різниця між демократією, яка виправляє помилки держави, і політичною боротьбою, яка допомагає ворогу руйнувати державу. Перше – це сила, а друге – самогубство, і сьогодні це мають зрозуміти не лише політики, це має зрозуміти кожен українець. Тому що війна відбувається не між українськими партіями, війна відбувається між Україною й Росією.

І поки російські ракети летять на українські міста, поки російська армія намагається знищити українську державність, українське суспільство не має права забувати найголовніше: у нього є один державний дім, який можна критикувати, перебудовувати, у ньому можна змінювати владу й закони, але не можна дозволяти ворогу підпалити його зсередини.

Я кажу все це, тому що є другом України, і саме тому не хочу говорити українцям лише те, що їм приємно чути. Я бачив, як внутрішні чвари послаблюють державу, і бачив, як політична поляризація стає подарунком зовнішньому ворогу. Я бачив, як країна втрачає території, коли держава виявляється нездатною зібрати сили в єдиний кулак. І я бачив інше – як держава, яка зробила висновки зі своїх поразок, роками будувала армію, інституції й економічну базу, щоб одного дня повернути те, що вважали втраченим назавжди.

Тому моя порада Україні сьогодні дуже проста: не віддавайте ворогу те, що він не зміг узяти на полі бою, не віддавайте йому Україну зсередини, тому що Росія може руйнувати українські міста, але вона не має дістати можливість зруйнувати українське суспільство. Росія може намагатися розколоти українську політику, але українська політика не має дозволити перетворити цей розкол на зброю проти власної держави.

Росія може чекати, коли Україна втомиться, але не треба допомагати їй у цьому. Війна колись закінчиться, але те, якою з неї вийде Україна, залежить не лише від фронту. Це залежить і від того, чи зуміє українське суспільство в найважчий момент зрозуміти просту істину: внутрішня боротьба може почекати, а існування держави – ні. І тут я хочу закінчити словами Бенджаміна Франкліна: "Якщо ми не будемо триматися разом, то нас неодмінно повісять поодинці". Війна – це не час з’ясовувати, хто зі своїх сильніший, а час зробити так, щоб свої залишилися своїми.