Історія – великий цвинтар. Кричати, що могили наших предків більш цінні, ніж ваші, – це безглуздя 

Моє знайомство з Польщею почалося у 1985 році. Була шкільна поїздка до Варшави, по обміну. Нас розмістили у спортивному залі середньої школи. Просто розставили ліжка і приставили хлопця, який змушений був за нами доглядати. Великої радості із цього приводу він явно не відчував, як і симпатії до нас, радянських чужаків. Варшава на той момент була похмурим містом розчавленої революції. Розчавленої Радянським Союзом.

Хлопчина постійно ходив із товстезною книжкою, яку читав. Оскільки я теж любив товсті книжки, то спитав: "Що ти читаєш?" Він іронічно посміхнувся, мовляв, у вас про таке й не чули. Але я не здавався.

Нарешті він відповів: "Розумієш, це така серія, називається "Володар Перснів". Там спочатку "Гобіт", ну, і далі про перстень один, про маленьких людей, у яких ноги, як у кролів". Тут настав час мені іронічно посміхнутися. Річ у тому, що "Гобіт" був моєю улюбленою книжкою. В анотації до радянського видання писалося, що незабаром вийде продовження, "Володар Перснів". Але воно так і не вийшло, бо хтось у СРСР вирішив, що "Гобіт" – це окей, а "Володар Перснів" – це шкідливо. Ця книжка, яку він тримав у руках, була моєю мрією.

З того дня ми з тим хлопчиною не те що б стали найліпші друзі. Але він почав по-іншому на нас дивитися, навіть посміхатися.

Це я до чого. Життя – нескінченний ланцюг рішень, постійний вибір між любов'ю й ненавистю, добром і злом. Причому завжди є вагомі аргументи і для першого, і для другого. Ми самі робимо вибір, залежно від того, що в нас усередині й чого ми на той момент насправді прагнемо.

Президент Польщі знайшов аргумент для загострення відносин із країною, горло якої стискає ворог. Хоча дискусії про історичну минульщину з тим, хто задихається і чиє життя висить на волосині, – не найкращий момент. Це його вибір. Не стільки як поляка, скільки як людини.

Для мене Польща залишиться такою, якою я побачив Варшаву влітку 2024-го. Світлою, відкритою, європейською, прихильною до України.

Історичні дискусії мають вестися на спокійний ум і з миром у серці. Бо історія – це великий цвинтар. Кричати, що могили наших предків більш цінні, ніж ваші, – це безглуздя і протилежність того, за що виступає спільна Європа. За великим рахунком, ніхто не придумав кращого підходу до цього цвинтара, як великий поляк Іоанн Павло ІІ: "Прощати і просити прощення".

Фото з Варшави. 2024 рік.

Джерело: Olexander Scherba / Facebook