Кавказ – не російська ніша 

Іноді для розуміння справжніх намірів держави не потрібні ані секретні документи, ані дипломатичні витоки, ані багатогодинні засідання аналітичних центрів. Достатньо, щоб хтось із представників політичного середовища просто на хвилину перестав дотримуватися звичної обережності й сказав уголос те, що зазвичай прийнято подавати в дипломатичній формі. Саме це, на мій погляд, сталося з російським політологом Сергієм Маркедоновим у його недавньому інтерв’ю одному з вірменських телеканалів.

Пан Маркедонов, відомий своїми прокремлівськими позиціями, розмірковуючи про відносини Росії та Азербайджану, заявив, що між двома країнами існують "системні розбіжності", оскільки Азербайджан нібито прагне зайняти "російські ніші". А потім виголосив фразу, яка, власне, і перетворює його міркування зі звичайного політологічного коментаря на політичне попередження. Цитую: "На мій погляд, от якби я був керівником, то я б порадив Ільхаму Алієву не надто вперто йти цим шляхом, бо українська криза, конфлікт, так чи інакше, все одно закінчиться, і у Росії з’явиться більше часу та уваги для Кавказу тощо, і тут можливі деякі неприємні сюрпризи". Ось так.

Президенту суверенної держави російський політолог радить "не бути надто впертим", бо колись Росія звільнить більше часу для Кавказу, після чого можуть статися "неприємні сюрпризи". Але давайте на секунду зупинимося й задамо просте запитання: а що саме повинен перестати робити президент Азербайджану? Перестати відстоювати суверенітет своєї країни, проводити самостійну зовнішню політику, захищати національні інтереси Азербайджану, розвивати відносини з Туреччиною, підтримувати Україну, зміцнювати позиції Азербайджану на Південному Кавказі чи, можливо, йому слід попросити дозволу у Москви на те, яку зовнішню політику проводити власній країні?

Саме тут і проявляється головний сенс слів Маркедонова. Проблема Москви полягає зовсім не в тому, що Азербайджан "займає російські ніші". Проблема полягає в тому, що Азербайджан більше не визнає за Росією права розпоряджатися цими "нішами".

А тепер давайте розберемо саме це словосполучення – "російські ніші". Що таке російська ніша на Кавказі, хто її Росії подарував і де знаходиться документ, згідно з яким Південний Кавказ є російською зоною відповідальності? І головне – чому російський політолог взагалі говорить про Кавказ мовою власності?

Ось у цьому й полягає той самий імперський оскал, який іноді намагаються приховати за красивими словами про "геополітичні інтереси", "історичну відповідальність", "традиційні зв’язки" та "регіональну безпеку". Кавказ – це не російська ніша, Азербайджан – це не російська ніша, Вірменія – це не російська ніша, а Грузія – це не російська ніша. Це самостійні держави, які мають право самостійно визначати свої зовнішньополітичні пріоритети, союзи та відносини з іншими центрами сили, і якщо Москва вважає появу самостійних держав навколо своїх кордонів "проблемою", то проблема лежить не в цих державах.

Проблема полягає в самій російській політичній філософії. Маркедонов фактично проговорився ще про одне. Він сказав, що Україна "так чи інакше" завершить свій конфлікт із Росією, після чого у Росії з’явиться "більше часу й уваги на Кавказ". Чудове формулювання, бо в ньому цілком випадково розкривається логіка: Кавказ розглядається як напрямок, яким Росія займатиметься тоді, коли в неї звільняться ресурси після України. Але Кавказ – не наступний пункт російського зовнішньополітичного порядку денного, і це не територія, яку Москва може поставити на паузу, а потім знову відкрити, коли звільниться час. У кавказьких держав є власна історія, власні інтереси і, що особливо важливо, власна суб’єктність, і саме це слово "суб’єктність" сьогодні, схоже, особливо дратує російську політичну еліту.

Після розпаду Радянського Союзу минуло вже понад три десятиліття. Але деякі представники російського політичного середовища все ще мислять так, ніби СРСР нікуди не зник. Форми змінюються, слова змінюються, прізвища керівників змінюються і змінюється навіть політична система, а ставлення до сусідів залишається колишнім.

За часів Горбачова це називалося одним словом, за часів Єльцина – іншим, за часів Путіна – третім, але в основі все одно залишається одна й та сама ідея: Росія має особливі права на простір навколо себе. Саме тому я багато років писав про те, що російський імперіалізм значно глибший, ніж конкретна постать Володимира Путіна, адже не нинішній президент Росії винайшов російську імперію, він лише надав їй сучасну форму. Саме тому я завжди з обережністю ставився й до тієї частини російської ліберальної тусовки, яка після еміграції на Захід спробувала представити себе повною протилежністю Кремлю. Безумовно, серед російських лібералів є різні люди й різні погляди. Але історично значна частина російського політичного середовища – і державного, і ліберального, і академічного – об’єднана одним фундаментальним уявленням: колишній простір Російської імперії чи Радянського Союзу має залишатися простором особливих російських інтересів. Різниця часто полягає лише у способі досягнення цієї мети.

Одні віддають перевагу танками, інші – дипломатичному тиску, треті – інформаційному впливу, четверті – розмовам про "історичну відповідальність", а п’яті – академічній лексиці. Але якщо за всім цим стоїть заперечення права сусідньої держави самостійно визначати своє майбутнє, то перед нами – та сама імперська логіка, і тут Маркедонов виявився надзвичайно корисним, бо він зняв академічну оболонку, сказавши прямо: якщо Росія зараз зайнята Україною, то пізніше в неї буде більше часу для Кавказу, а тому президенту Азербайджану краще "не впертися". А це вже не політологія, а мова старшого начальника, який розмовляє з молодшим підлеглим. Але є одна проблема, пане Маркедонов: Азербайджан – не підлеглий Росії і ніколи ним більше не буде.

Сьогоднішній Азербайджан – це вже не той Азербайджан, який російська політична еліта звикла бачити в 1990-х або на початку 2000-х років. За останні десятиліття наша країна пройшла величезний шлях. Азербайджан зміцнив державні інститути, економіку, армію, дипломатичні позиції, транспортну інфраструктуру та міжнародні зв’язки, а після відновлення територіальної цілісності Азербайджану змінилася й сама геополітична архітектура Південного Кавказу. Російські миротворці, які з’явилися в Карабаху після угоди 2020 року, у 2024 році залишили регіон. Це сталося після того, як Азербайджан відновив контроль над своєю міжнародно визнаною територією, і саме після цього стало остаточно зрозуміло, що колишня структура Південного Кавказу більше не існує. Але Москва, схоже, досі не хоче з цим змиритися, і звідси й розмови про "російські ніші", роздратування з приводу самостійної політики Баку, болісна реакція на зміцнення азербайджано-турецьких відносин, спроби пояснити Азербайджану, яку зовнішню політику йому слід проводити, і звідси ж, зрештою, і сьогоднішня інформаційна атака. Я вже неодноразово писав про те, як працює кремлівська інформаційна машина. Спочатку на передній план висувають найгучніших і найбезвідповідальніших представників пропагандистського пулу – тих самих людей, яких у російському інформаційному просторі давно сприймають як "солов’їний послід", які можуть дозволити собі практично все: погрози, образи, заклики до тиску на Азербайджан, а іноді й заяви, що переходять усі межі елементарної політичної пристойності.

А потім, коли державна та громадська реакція з боку Азербайджану стає надто сильною, з’являються люди іншого типу, більш респектабельні, обережні, з академічними званнями, з правильною термінологією та з виразом обличчя людини, яка нібито просто "аналізує процеси", і ось тоді замість прямої погрози з’являється "попередження". Не "ми вам погрожуємо", а "я б порадив не впертися", не "Москва тиснутиме", а "після України у Росії з’явиться більше часу й уваги на Кавказ" і не "будуть проблеми", а "можливі деякі неприємні сюрпризи". Але якщо відкинути дипломатичну обгортку, зміст залишається тим самим, оскільки це попередження, і воно адресоване не лише президенту Азербайджану, а й усьому азербайджанському суспільству. Мовляв, поки Росія зайнята Україною, ви можете дозволяти собі занадто багато, але коли Україна перестане бути головним напрямком російської політики, Москва знову згадає про Кавказ. І тут я хотів би поставити пану Маркедонову одне просте запитання: а що саме має статися з Азербайджаном після закінчення війни в Україні?

Чи повинен Азербайджан відмовитися від власної зовнішньої політики, припинити підтримувати Україну, відмовитися від стратегічного партнерства з Туреччиною та знову визнати російське посередництво обов’язковою умовою регіональної політики, чи просто перестати бути самостійною державою? Якщо відповідь на ці питання позитивна, то тоді все стає гранично зрозумілим. Проблема Москви не в конкретних діях Баку, а в самому факті існування самостійного Азербайджану, і ось тут ми підходимо до найболючішого для російського імперського мислення моменту. Азербайджан сьогодні – це вже не об’єкт чужої геополітики, оскільки він стає суб’єктом геополітики, а це принципово різні речі. Мала держава намагається вижити між центрами сили, а середня держава (middle power), така як Азербайджан, вже сама здатна впливати на регіональну архітектуру, і саме тому перетворення Азербайджану з невеликої пострадянської держави на самостійного регіонального гравця так болісно сприймається деякими російськими політиками.

Коли Азербайджан був слабкішим, це нікого особливо не турбувало, оскільки Москва вважала себе головним посередником у карабаському питанні, і це вважалося нормальним. Коли російські миротворці перебували в Карабаху, це подавалося як природна складова регіональної безпеки. Але коли Азербайджан відновив територіальну цілісність, російські миротворці пішли, і офіційний Баку почав самостійно формувати нову регіональну архітектуру – раптом з’ясувалося, що Азербайджан, виявляється, "займає російські ніші". Ні, пане Маркедонов! Азербайджан нікого не витісняє з чужого дому, він просто перестав вважати чужий дім своїм господарем, і це величезна різниця.

Є ще один момент, який не можна оминути, – це трагедія з азербайджанським цивільним літаком AZAL. Нагадаю, що 25 грудня 2024 року пасажирський літак Azerbaijan Airlines, що виконував рейс Баку – Грозний, був збитий російськими силами ППО і зазнав катастрофи поблизу Актау. Загинули 38 осіб, 29 вижили. Азербайджан наполягав на встановленні відповідальності, притягненні винних до відповідальності, вибаченнях та виплаті компенсацій.

Російська сторона півтора року наполегливо чинила опір цьому, і весь цей час у Росії тривала справжня антиазербайджанська істерія, але, зрештою, Росія визнала свою провину, вибачилася та виплатила компенсації. Але попри це, після трагедії відносини між Баку та Москвою переживають найсерйознішу кризу. І замість того, щоб спокійно й гідно відповідати на запитання Азербайджану, значна частина російського інформаційного простору знову продовжує запускати звичну машину тиску, а адже саме в таких ситуаціях і перевіряється ставлення держави до сусіда.

Можна скільки завгодно говорити про дружбу народів, згадувати спільну історію, розповідати про багатовікові зв’язки, але справжня дружба перевіряється не святковими промовами, а здатністю поважати гідність іншої держави тоді, коли між вами виникає серйозний конфлікт. І Азербайджан саме цього сьогодні й вимагає: поваги до себе як до суверенної держави: не особливого ставлення, не привілеїв, не поступок, а поваги, і ось це, схоже, найважче для деяких представників російського політичного середовища. Адже повага до суверенітету сусіда автоматично означає відмову від імперського права давати йому вказівки, а отже, доводиться визнати просту річ: часи, коли Москва могла визначати долю Південного Кавказу без згоди самих кавказьких держав, минули. І це не антиросійська позиція, а просто реальність XXI століття.

Більше того, саме Росія мала б першою зрозуміти цю реальність, адже повномасштабна агресія проти України і стала трагічним доказом того, до чого призводить спроба силою повернути сусідню країну у сферу власного впливу. Коли держава не визнає суб’єктність сусіда, вона неминуче починає сприймати його самостійність як загрозу, намагається цю самостійність обмежити, а потім дивується опору. Історія вже показала ціну такої політики. Невже хтось справді думає, що після всього, що сталося з Росією та Україною, мій рідний Азербайджан має злякатися фрази про те, що у Росії після України буде "більше часу на Кавказ"?

Ні, навпаки. Такі заяви лише зміцнюють переконання в необхідності самостійної політики, бо держава, якій відкрито кажуть: "не вперйся, інакше будуть сюрпризи", має лише одну розумну відповідь – ще сильніше зміцнювати свою незалежність.

І тут я хотів би звернутися безпосередньо до пана Маркедонова: Ви сказали, що якби були "начальником", то порадили б Ільхаму Алієву не бути впертим. Але, Сергію Олександровичу, ви не начальник президента Алієва, і Москва не є начальником Баку, а президент Азербайджану не зобов’язаний отримувати від Росії дозвіл на те, яку зовнішню політику проводити. Це не питання характеру президента Алієва, не питання його "упертості", не питання емоцій, а питання державного суверенітету, і якщо російські політологи досі називають це "упертістю", значить, вони просто не помітили, що історична епоха змінилася.

Азербайджан уже не просить дозволу і, судячи з усього, саме це найбільше дратує Кремль. Але є ще важливіша річ. Азербайджан не прагне стати ані антиросійською, ані антиамериканською, ані антизахідною державою, і йому взагалі не потрібно ставати "про-когось". Азербайджану необхідно залишатися проазербайджанським, і саме це є суттю сучасної азербайджанської зовнішньої політики. Баку може співпрацювати з Москвою там, де це відповідає інтересам Азербайджану; він може співпрацювати з Вашингтоном, з Брюсселем, з Анкарою, з Пекіном, з Тегераном, з Києвом.

Але жоден із цих центрів сили не повинен мати права диктувати Азербайджану його зовнішньополітичний курс, тому що багатовекторність – це не метання між чужими таборами, а здатність самому обирати напрямок, і саме тому Азербайджан сьогодні становить для старої російської геополітичної моделі набагато більшу проблему, ніж Азербайджан двадцять чи тридцять років тому. Адже сильний і самостійний Азербайджан руйнує саму ідею російської монопольної присутності на Кавказі, а саме цю монополію Маркедонов фактично й називає "російськими нішами".

Але історія не питає дозволу в імперій, які можуть довго переконувати себе, що навколишній світ є їхньою "зоною інтересів", можуть писати аналітичні доповіді, випускати телевізійні програми, відправляти вперед пропагандистів, а потім випускати слідом за ними політологів із більш академічними формулюваннями.

Але є момент, коли реальність стає сильнішою за риторику, і для Південного Кавказу цей момент уже настав, і якщо Москва дійсно хоче зберегти нормальні відносини з Азербайджаном, їй доведеться зрозуміти одну просту річ. З Баку більше не можна розмовляти мовою натяків на "сюрпризи", а треба розмовляти мовою рівноправності – і не тому, що Азербайджан прагне конфронтації з Росією, а тому, що Азербайджан більше не є тією державою, яку можна поставити перед вибором: підкоритися чи чекати наслідків.

Сьогодні вибір уже лежить на іншому боці. Саме Москва має вирішити, чи хоче вона мати з Азербайджаном відносини двох суверенних держав – чи продовжувати розмовляти з ним як із колишньою частиною імперського простору. Перший шлях веде до співпраці, а другий – до постійної кризи. І якщо пан Маркедонов справді хоче займатися політичним аналізом, я б порадив йому почати не з питання, чому Азербайджан "уперся", а з іншого питання: чому Росія досі вважає, що має право вимагати від сусідніх держав покірності?

Ось на це питання російській політичній еліті давно пора дати чесну відповідь, бо доки цієї відповіді немає, усі розмови про "російські ніші", "традиційних інтересах" і "неприємних сюрпризах" виглядатимуть лише як сучасний словник старої імперської політики. А стару імперію можна скільки завгодно переодягати в костюм сучасного політолога, і все одно її впізнають за однією ознакою.

Імперія завжди вважає свободу сусіда своєю геополітичною проблемою і, мабуть, саме в цьому полягає головний урок усієї цієї історії. Азербайджан не зобов’язаний доводити Москві, що він достатньо сильний, щоб бути незалежним, а це Москва повинна нарешті довести Азербайджану, що вона здатна поважати його незалежність. Час імперських "ніш" минув, а час суверенних держав – настав.

Як писав великий Віктор Гюго: "Можна чинити опір вторгненню армій, але не можна чинити опір вторгненню ідей, час яких настав".

Джерело: "ГОРДОН"