Хамелеонів серед "захисників" України – хоч греблю гати 

На війні є речі, які не можна віддавати ворогу. Не можна віддавати міста. Не можна віддавати висоти. Не можна віддавати стратегічні об’єкти. Але є ще одна територія, втрата якої іноді коштує дорожче, ніж поразка на полі бою. Це свідомість людей та інформаційний простір держави. Саме за нього сьогодні точиться одна з найважливіших битв російсько-української війни.

За понад чотири роки повномасштабної війни Україна навчилася захищати своє небо, свої міста і свою державність. Але є ще один фронт, де перемога не менш важлива, ніж успіх на полі бою. Це фронт інформаційний. Росія ніколи не воювала лише танками й ракетами. Так було за часів Російської імперії, так було за часів Радянського Союзу, так відбувається й сьогодні. Воєнну експансію завжди супроводжувала експансія смислів, наративів і впливу на суспільну свідомість.

Багато хто помилково уявляє російську пропаганду як групу телевізійних крикунів, які щодня пояснюють росіянам велич імперії й потребу війни. Насправді система влаштована набагато складніше. Для внутрішнього російського споживача є свої пропагандисти, для західної аудиторії – інші. Для пострадянського простору – "хороші росіяни". Різняться обличчя, інтонації й гасла, але стратегічне завдання залишається незмінним: зберігати вплив Росії на громадську думку за межами її кордонів.

Ця система не виникла вчора. Ще за радянських часів величезну машину ідеологічного впливу будували під контролем 5-го управління КДБ СРСР. Її багаторічним керівником був генерал КДБ Філіп Бобков. Змінювалися епохи, зник Радянський Союз, на зміну КДБ прийшла ФСБ, але сама логіка роботи із суспільною свідомістю залишилася. Змінилися інструменти, але не змінилася мета.

Особливо помітно це на пострадянському просторі. Як азербайджанець я не можу не ставити запитання, яке ставить собі багато моїх співвітчизників. Чому Азербайджан з першого дня підтримав Україну в її боротьбі за суверенітет і територіальну цілісність? Чому азербайджанське суспільство сприйняло цю війну як питання принципу міжнародного права? І чому водночас багато українців до сьогодні готові уважно слухати людей, які вчора виправдовували порушення тих самих принципів щодо інших народів?

Історія пострадянського простору – це не набір окремих конфліктів. Це одна історія, поділена на розділи. Чечня. Грузія. Молдова. Азербайджан. Україна... Це не різні книжки. Це одна книжка. У всіх цих випадках ішлося про зіткнення між принципом державного суверенітету й імперським мисленням. У всіх цих випадках були люди, які або відкрито підтримували російську політику, або воліли не помічати того, що відбувається.

Особливо показовою є історія так званих хороших росіян. Після 24 лютого 2022 року багато представників російської ліберальної опозиції стали постійними гостями українських телеканалів, експертних майданчиків і західних дискусійних форумів. Вони говорять правильні слова, засуджують війну, критикують Кремль, розмірковують про демократичне майбутнє Росії. Але виникає цілком закономірне запитання: де були всі ці люди під час двох чеченських воєн? Де були їхні голоси під час війни проти Грузії в серпні 2008 року? Де були їхні заяви, коли порушували територіальну цілісність Молдови? Де була їхня принциповість, коли майже 30 років міжнародне право ігнорували стосовно Азербайджану, і чому ці "поборники демократії" під час двох карабаських воєн підтримували агресора в особі Вірменії, а не Азербайджан, на боці якого було міжнародне право?

Україна має повне право ставити ці запитання. Адже політична біографія людини починається не того дня, коли її слова стали приємними для українського слуху. Вона починається набагато раніше. І якщо вчора людина виправдовувала порушення міжнародного права щодо одних народів, а сьогодні вимагає його захисту для України, то виникає питання не лише про її політичні погляди, а й про її моральну послідовність.

Достатньо поглянути на біографії найвідоміших представників нинішньої російської ліберальної опозиції, які сьогодні відіграють ролі моральних авторитетів для частини української аудиторії. Один із найвідоміших російських опозиціонерів Михайло Ходорковський сам неодноразово розповідав про свою підтримку російської армії під час чеченської кампанії. Сьогодні він є одним із найпомітніших критиків Кремля й війни проти України. Але Україна має право поставити запитання: чи є така трансформація Ходорковського наслідком переосмислення принципів чи результатом особистого конфлікту з російською владою після втрати кримінального бізнесу, його впливу в Росії й вимушеної еміграції з країни?

Інший приклад – Гаррі Каспаров. Уродженець Азербайджану, людина, яка протягом багатьох років мала підтримку своєї Батьківщини й азербайджанської держави, під час Другої карабаської війни висловлював позицію, яку більшість азербайджанського суспільства сприйняла як відверто провірменську й таку, що суперечить міжнародному праву. А як же принципи, Гаррі? Чи вони поширюються на вірмен і не поширюються на азербайджанців? І ця людина сьогодні є одним із найактивніших прибічників України й одним із лідерів російської антипутінської еміграції, та ще й створила разом із тим самим Ходорковським так званий Антивоєнний комітет Росії. І таких хамелеонів під назвою "хороші росіяни" серед захисників України – хоч греблю гати.

Проблема не в тому, що ці люди підтримують Україну сьогодні. Підтримувати Україну сьогодні – правильно. Проблема в тому, що багато хто з них не підтримували тих самих принципів учора стосовно інших, а отже, Україна має право цікавитися не лише нинішніми заявами своїх так званих союзників, а і їхньою політичною біографією. Ідеться не про національність. Ідеться про політичну відповідальність.

Я майже 40 років у великій політиці й можу впевнено сказати, що серед противників Кремля з-поміж нинішньої російської ліберальної опозиції немає людей, які послідовно були проти агресії незалежно від того, чи була її жертвою Чечня, Грузія, Азербайджан чи Молдова. Але є у величезній кількості ті, хто виявив у собі раптом "демократичні переконання" лише тоді, коли війна прийшла в Україну. Саме до них і виникають питання.

Війна не залишає часу на вивчення чужого досвіду. Коли над містами України летять ракети, українське суспільство, звісно ж, зосереджене на власному виживанні. Але саме тому особлива відповідальність лягає на політичний клас, експертну спільноту й засоби масової інформації України. Їхнє завдання – дивитися не лише на те, що людина каже сьогодні, а й пам’ятати те, що вона казала вчора. Як азербайджанцю мені важко зрозуміти, чому люди, які роками не помічали трагедій інших народів пострадянського простору або навіть виправдовували їх, сьогодні без жодних пояснень здобувають статус моральних авторитетів в Україні. Не тому, що Україна не має права шукати союзників, а тому, що пам’ять має бути однаково чесною для всіх.

Азербайджан добре засвоїв цей урок. Після Першої карабаської війни наша країна зробила безліч висновків, і одним із них стало розуміння того, що національна єдність неможлива без захисту власного інформаційного простору. І саме тому під час Другої карабаської війни азербайджанське суспільство виявилося набагато більш консолідованим. Ми навчилися відрізняти союзників від попутників, щиру підтримку – від політичної кон’юнктури, а принципи – від гарних слів.

Історія Росії знає безліч способів збереження впливу за межами власних кордонів. Ще за часів Радянського Союзу Москва діяла не лише через офіційну пропаганду й кадрових співробітників спецслужб. Кремль працював через попутників, через людей, які вважали себе незалежними інтелектуалами. Через людей, які вважали себе критиками влади. Через людей, які були впевнені, що використовують систему у своїх цілях, тоді як система використовувала їх. На Заході таких людей називали "корисними ідіотами". На пострадянському просторі їх частіше називали агентами впливу. Не обов’язково їм надходили інструкції з Кремля або ж їх усіх завербували. Але вони допомагали просувати вигідну Москві картину світу.

Саме тому проблема полягає не лише у відвертих пропагандистах. Із ними все зрозуміло. Набагато небезпечніші ті, хто говорить правильні слова, але й далі дивиться на світ крізь призму старих імперських уявлень. Точно так само, як небезпечні не ті, хто відкрито виправдовує агресію, а небезпечні ті, хто вчора виправдовував агресію проти Чечні, Грузії чи Азербайджану, а сьогодні вимагає довіряти собі як захисникам України.

Історія вчить простої речі: імперії рідко програють лише на полі бою. Набагато частіше вони програють тоді, коли народи, які стали об’єктом їхньої політики, починають розрізняти не лише відкритих противників, а й тих, хто приходить до них у дім під виглядом друзів. Україна сьогодні захищає не лише свою землю. Вона захищає сам принцип того, що кордони не можна змінювати силою. Але цей принцип або універсальний, або його не існує. Він має однаково працювати для Києва, Тбілісі, Кишинева, Баку й усіх інших столиць, які зіткнулися з агресією. Точно так само й пам’ять має бути спільною. Бо забута несправедливість завжди повертається новою війною.

Сьогодні Україна веде боротьбу не лише за території. Вона веде боротьбу за право самостійно визначати своє майбутнє, а отже, має особливо уважно ставитися до того, кого впускає у власний інформаційний простір. Під час війни не можна дозволяти чужим голосам ставати господарями у власному домі, особливо якщо вчора ці голоси мовчали, коли біда спіткала інших, або, що ще гірше, виправдовували цю біду. Як казав Нікколо Макіавеллі: "Найнадійніша фортеця держави – це довіра власного народу". Саме тому інформаційний суверенітет починається не із заборон. Він починається з пам’яті, бо чужинці у власному домі небезпечні не тоді, коли ломляться у двері. Вони небезпечні тоді, коли їх починають сприймати за своїх.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook