Кримську війну вивезли українці. З якого її віддавати?
Вражений реакцією частини співгромадян на інформацію про підпал незграбною російською ППО панорами першої оборони Севастополя.
Панорама, Херсонес, Бахчисарай, Музей Лесі в Ялті (де-факто знищений), Судак, Коктебель, музей Айвазовського у Феодосії, музеї Керчі й багато іншого – це тимчасово захоплені українські музеї. Те, що росіяни знищили музей Сковороди, музей Шухевича, музей у Гуляйполі, музей Чорнобиля, а тепер підпалили панораму (як раніше музей у Маріуполі), – це однакова біда. Знищення одних українських музеїв не може бути приводом для радості, коли горять інші, не такі милі вашому серцю. У музеї розміщені оригінальні речі, які є частиною української історії. Вона багата й різна. Те, що їх зараз подають у спотвореній формі, не робить їх менш цінними.
Якщо ви вважаєте інакше, чого ви тоді чіплялися до нещасного археолога Бутягіна, котрий викопував черепки в місці, яке вам нічого не говорить? Яке вам діло до Мірмекія? Чого ви тоді сіпалися через вивезення картин Айвазовського? Яке вам діло, що росіяни бульдозерами "розкопали" Херсонес і "відреставрували" Ханський палац? Яке вам діло до Криму?
Та легкість, із якою Захід проковтнув захоплення Криму 2014 року (і досі живе в ілюзії, що Крим і умовні Суми – це якісь різні сюжети), є наслідком успіху російської пропаганди й частково – наслідком примітивної гуманітарної політики України. Росіяни нав'язали, а українські держава й суспільство погодилися з повністю спотвореною концепцією історії Криму й – особливо! – Севастополя. Україна дозволила викреслити зі своєї історії Кримську (Східну) війну. Це гірше, ніж злочин, – це помилка. Її треба виправляти, а не наполягати на ній.
Кримська війна почалася з бомбардування Одеси й охоплювала все Азовсько-Чорноморське узбережжя. На заснованому в Херсоні Чорноморському флоті до 50% офіцерів становили вихідці з України (зокрема – представники родів козацької старшини, які стали російськими дворянами). До 70% нижніх чинів становили українські селяни. Український народ вивіз на собі Кримську війну, приніс колосальну жертву. "Серце горить", – стогне поранений солдат, якого першим побачив граф Лев Толстой у Севастополі (почитайте "Севастопольські оповідання"). Територія до Полтави була суцільним польовим госпіталем. Армію забезпечували заводи від Шостки до Луганська. Населення прилеглих губерній виконувало масу обов'язків – від забезпечення візницьким транспортом (залізниці ж не було) до постачання фуражу тощо.
Серед героїв війни першого ряду настільки багато українців, що цього не змогла приховати ні царська, ні радянська інтерпретація війни. Петро Кішка – українець. Ігнатій Шевченко – українець. Список можна продовжувати безкінечно. З якого переляку ми маємо віддавати цю частину історії? Через те, що тупе царське командування програло війну, яку мало виграти? Просто почитайте, які помилки й коли були допущені через клінічний ідіотизм, пихатість, надутість російських вельмож. Саме вони завадили британцям, французам, примкнулим до них сардинцям і туркам передОхнути у Криму (до чого коаліція інтервентів була дуже близька).
Яке прикладне значення? Британська аристократія має не з московськими упирями розкланюватися на згадку про "останню джентльменську війну". А приїжджати до Одеси, Києва, Дніпра, Миколаєва. Бо саме там живуть нащадки тих, хто доблесно бився в Севастополі. Обговорювати нюанси поезії Теннісона й долю "легкої бригади" теж доречніше в будь-якому з українських міст. І можна не чекати на повернення Криму, щоб розставляти ці акценти. Якраз навпаки.
Земля Севастополя просякнута кров'ю українців. Першу оборону Севастополя (на якій вибудовано героїчний міф міста) у масі тримали українці. Севастополь – це місто українських моряків. Пісню "Легендарний Севастополь" із пропагандистською метою написали лише 1954 року.
Якщо ви по-справжньому не сприймаєте цієї частини української історії як своєї, отже, росіяни переможно інфікували вас вірусом "Новоросії".
Джерело: Алексей Копытько / Facebook