Суспільство має постійно обмежувати владу, бо вона задушить
Про опозицію до влади, Левіафана й Казаріна.
Коли мені ще не було й 20 років і Віктор Ющенко щойно переміг у переголосуванні другого туру президентських виборів, у "Дзеркалі тижня" вийшла стаття Юлії Мостової, де було написано приблизно таке: "Досі ми були в опозиції до президента Кучми й підтримували кандидата Ющенка. Тепер, коли Ющенко став президентом, ми переходимо в опозицію до президента Ющенка".
Цей момент врізався мені в пам’ять – і став одним із наріжних каменів мого журналістського світогляду. Але, коли я нещодавно цю статтю процитував, це викликало обурення частини читачів. Мовляв, ага, ось у чому ти бачиш суть журналістики – у критиканстві й зрадофілії!
Добре, що до рук мені нещодавно потрапила книга Робінсона й Аджемоґлу "Вузький коридор". Панове нобелівські лауреати там міркують про те, як у відносинах суспільства й держави виникає простір свободи. Передумовою для цього, стверджують вони, є боротьба суспільства проти деспотичних потягів держави. Що важливо: держава за природою своєю завжди буде деспотичною, стверджують вони. Вона завжди намагатиметься обмежити свободу громадян. Але, якщо громадяни зуміють "закувати" цього Левіафана (так, Робінсон і Аджемоґлу багато посилаються на Гоббса), поставити його в рамки, тоді й виникає свобода. Ця опозиція – ключова в їхній концепції.
Суспільство має бути організованим – і постійно обмежувати владу. При цьому між владою та суспільством постійно тривають такі собі перегони (у книзі це називається "ефектом Червоної королеви"). Але що також дуже важливо: у цих перегонах ніхто не має надто сильно вирватися уперед. Бо, якщо влада вирветься сильно уперед, вона задушить суспільство деспотизмом. Якщо вперед вирветься суспільство, воно зруйнує державу. І те, і те призводить до біди.
По суті, у цій боротьбі ніхто не має перемогти. У ній має бути постійна динамічна рівновага.
Мені здається, що, коли нещодавно Павло Казарін протиставляв антикорупцію й нацбезпеку, він мав на увазі щось приблизно таке. По суті, він описав те саме змагання: суспільство (у тому випадку представлене антикорупціонерами) проти держави (яку й символізує нацбезпека, дуже по-гоббсівськи, до речі). І застереження, яке Казарін висловлював, стосувалося, власне, цього: аби в цій боротьбі ніхто не переміг так, щоб це зруйнувало іншого. В описі Казаріна: щоб антикорупція не зруйнувала нацбезпеку. І це – валідне міркування.
Так, то був трохи однобокий опис. Бо так само міркування нацбезпеки не мають руйнувати громадянське суспільство. Бо від держави, яка задеспотилась вкінець, теж вибороти свободу назад буде дуже важко. Але що важливо: ця боротьба не є шкідливою. Вона є потрібною. І оця цитата з давньої статті "Дзеркала тижня" – вона якраз теж про це. Протистояння громадянського суспільства державі, постійне намагання "закувати Левіафана" – це нормальний процес. У ньому народжується свобода. Без цього протистояння свободи не буде. І це не я вам кажу. Це кажуть нобелівські лауреати Робінсон і Аджемоґлу.
Джерело: Danylo Mokryk / Facebook