Утрачене з кров'ю повертають лише кров'ю 

Чому в епоху екзистенційних загроз головним стає не ідеальна форма правління, а здатність держави зберегти себе й перемогти?

Історія людства знає одну сувору закономірність: держави оцінюють не тільки за тим, як ними керують у спокійні часи, але насамперед за тим, як вони поводяться в моменти найбільших випробувань. У мирний час суспільство може дозволити собі розкіш політичних суперечок, тривалих дискусій, конкуренції різних сил і складних процедур ухвалення рішень. Саме в цьому полягає сила демократії – вона дає змогу враховувати різні думки, контролювати владу й виправляти помилки. Але історія знає моменти, коли держава опиняється перед зовсім іншим вибором. Коли йдеться вже не про політичну конкуренцію, а про саме існування країни. Коли під загрозою – не рейтинги політиків і не результати чергових виборів, а незалежність, територія та майбутнє цілого народу. Сьогодні світ опинився саме в такій епосі.

Повномасштабна агресія Росії проти України, криза міжнародного права, фактичний параліч багатьох міжнародних інституцій, зокрема Ради Безпеки ООН, нові конфлікти на Близькому Сході, зростання протистояння між найбільшими світовими центрами сили – усе це свідчить про те, що архітектура безпеки, сформована після Другої світової війни, переживає глибоку кризу. Після закінчення холодної війни багато хто повірив, що світ увійшов в епоху, де сила остаточно поступилася місцем праву, а міжнародні організації зможуть гарантувати безпеку держав.

Але XXI століття зруйнувало цю ілюзію. Виявилося, що міжнародне право без механізмів його захисту часто залишається лише декларацією, що наявність міжнародного визнання сама собою не гарантує збереження територіальної цілісності і що зрештою в кожної держави має бути власна стратегія виживання. Саме тому сьогодні перед багатьма країнами постає головне питання: як має діяти держава, коли вона бореться не за політичну перевагу, а за саме право на існування?

Кілька днів тому під час IV Міжнародного медіафоруму, який відбувався у звільненій Шуші – місті, яке стало символом відновлення територіальної цілісності Азербайджану, – під час однієї з відвертих розмов мої українські колеги попросили мене поділитися своїм поглядом на ситуацію навколо України й імовірними сценаріями розвитку цієї війни. Розмова була непростою, бо іноді справжні друзі мають говорити не те, що приємно почути, а те, що вважають за потрібне сказати, і я відповів їм відверто. Я сказав, що в умовах такої війни, яку сьогодні веде Україна, державі потрібна максимальна концентрація управлінських ресурсів і повноважень для досягнення головної мети – перемоги і збереження своєї державності.

Я розумів, що така позиція може спричинити суперечки, але мій висновок ґрунтується не на теорії, він ґрунтується на історії. Коли держава опиняється в умовах екзистенційної загрози, нею не можна керувати так, ніби навколо панують мир і стабільність. Війна потребує іншої швидкості ухвалення рішень, іншої відповідальності й іншого рівня мобілізації всіх ресурсів країни. Це не означає відмову від демократії. Це означає розуміння простої історичної істини: щоб зберегти демократію, спочатку потрібно зберегти саму державу. Коли будинок горить, головне завдання – загасити пожежу. Безумовно, після цього треба з’ясувати, чому сталося загоряння, хто зробив помилки і хто має відповідати за наслідки. Але неможливо вимагати від пожежників припинити гасіння будівлі для того, щоб цієї миті провести політичну дискусію про причини пожежі. Спочатку треба врятувати людей, а потім проводити розслідування. Так само й держава, яка опинилася у стані війни, насамперед має подолати загрозу своєму існуванню.

Історія дає нам безліч схожих прикладів. Під час Другої світової війни Великобританія залишалася демократичною державою. Працював парламент, були політичні партії, залишалися демократичні інституції. Але водночас уряд Вінстона Черчилля дістав надзвичайні повноваження, потрібні для ведення війни. Уся країна була підпорядкована одній меті – перемозі. Економіка, промисловість, транспорт, виробництво – усе було мобілізовано для опору нацистській Німеччині. І ніхто тоді не говорив, що Великобританія відмовилася від демократії. Усі розуміли: якщо країна програє війну, нікому не буде захищати демократичні цінності.

Саме тоді Черчилль виголосив свою знамениту фразу: "Демократія – найгірша форма правління, якщо не брати до уваги всі інші, які людство пробувало час від часу". Цю фразу часто сприймають лише як захист демократії, але в неї є й інший бік. Черчилль розумів: демократія існує лише тоді, коли держава здатна захистити себе, і саме тут постає важливе запитання, яке сьогодні є особливо актуальним для України.

Чи можна вести повномасштабну війну, де на кону стоять території, людські життя і саме майбутнє держави, використовуючи лише механізми мирного часу? На мій погляд – ні. Під час війни держава має діяти як єдиний механізм. Армія не може перемагати, якщо кожен наказ стає предметом нескінченного погодження. Державна система не може ефективно працювати, якщо кожне оперативне рішення перетворюється на тривалу політичну процедуру. Війна завжди потребує єдиноначальності, відповідальності й швидкості. Саме тому у верховного головнокомандувача країни, яка воює, мають бути потрібні повноваження для ухвалення рішень. Особливо якщо цей лідер здобув владу внаслідок демократичних виборів і саме йому народ довірив керівництво країною в найважчий момент її історії.

Звичайно, після закінчення війни в суспільства має бути можливість оцінити дії влади, мають працювати демократичні інституції, має бути політична конкуренція і мають бути зроблені висновки. Але спочатку потрібно перемогти. Бо держава, яка програла, уже не зможе обирати власну політичну модель.

І тут особливо важливий досвід Азербайджану. Я добре пам’ятаю початок 1990-х років. Тоді я обіймав керівні посади в уряді, а потім і в парламенті Азербайджану і, як багато представників молодої незалежної країни, щиро вірив, що після закінчення холодної війни міжнародне право й демократичний Захід стануть природними гарантами нашої безпеки й територіальної цілісності. Ми тоді вірили: якщо держава має міжнародне право на своєму боці, то й міжнародна система обов’язково відновить справедливість. Але реальність виявилася набагато складнішою. Дуже швидко стало зрозуміло, що світова політика ґрунтується не лише на принципах, а й на інтересах, балансі сил та здатності держави самостійно захищати свої позиції.

Багато держав пострадянського простору зіткнулися з однаковою проблемою: Азербайджан, Грузія, Молдова, пізніше Україна. Усі вони зіткнулися з наслідками незавершеного розпаду радянської імперської системи та проблемами територіальних конфліктів. Заморожені конфлікти стали інструментом збереження впливу Москви на сусідні держави, і тоді перед кожною країною постало одне й те саме питання: чекати, що хтось інший розв'яже проблему, чи створювати власну стратегію? Азербайджан обрав другий шлях. Після підписання Бішкекського протоколу та припинення активної фази бойових дій 1994 року наша держава не просто чекала на політичне рішення, а почала створювати фундамент майбутнього. Підписання "Контракту століття" восени того самого 1994 року стало не лише економічною подією. Це був стратегічний крок. Азербайджан дістав змогу зміцнити економіку, залучити міжнародні інвестиції, створити нові енергетичні проєкти та сформувати основу для самостійної політики. Паралельно будували сучасну армію, зміцнювали державну систему, розвивали дипломатію, створювали міжнародні партнерства.

Усе це було частиною єдиної довгострокової стратегії, і тому перемога Азербайджану у Другій карабаській війні 2020 року не була випадковістю. Вона стала результатом майже трьох десятиліть послідовної державної політики. Сьогодні місто Шуша, де відбувався Міжнародний медіафорум, є символом саме цього історичного процесу, і це місто демонструє, що втрачене можна повернути, якщо держава має стратегію, політичну волю та здатність послідовно рухатися до своєї мети. Азербайджан переміг не тому, що мав кращі умови. Він переміг тому, що зумів перетворити обмежені можливості на довгострокову стратегію.

Сьогодні досвід Азербайджану важливий не лише для Азербайджану, він важливий для України, для Грузії, він важливий для Молдови і він важливий для багатьох країн, і не лише на пострадянському просторі. До речі, це мало дуже яскравий вияв під час зустрічі президента Азербайджану з учасниками цієї конференції й у запитаннях, які йому ставили. Він важливий для всіх держав, які стикаються з викликами щодо своєї територіальної цілісності, і головний урок полягає в одному: ніхто добровільно не повертає того, що дістали силою.

Як кажуть в Азербайджані: "Те, що пішло з кров’ю, повертають лише кров’ю". Це не заклик до війни, це історична реальність. Агресор украй рідко відмовляється від результатів агресії лише під впливом дипломатичних заяв. Для відновлення справедливості потрібні не лише правота й міжнародна підтримка, але також потрібні сила, стратегія та державна воля. Сьогодні Азербайджан є прикладом того, як держава може пройти шлях від слабкості до суб’єктності, від країни, яка на початку 1990-х років боролася за збереження своєї незалежності, до держави, котру сьогодні розглядають як середню державу – middle power, здатну впливати на процеси у своєму регіоні й за його межами. Цей шлях Азербайджану демонструє просту істину: малі й середні держави не приречені бути об’єктами політики великих держав, але для цього в них має бути власна стратегія.

Світ XXI століття стає дедалі складнішим. Старі правила працюють дедалі гірше, а міжнародні гарантії виявляються недостатніми. У таких умовах держава має насамперед навчитися розраховувати на власні сили, і саме тому головне запитання сьогодні полягає не в тому, яка форма правління є ідеальною, оскільки ідеальних систем не існує. Головне запитання інше: чи здатна держава ухвалити правильні рішення в найскладніший момент своєї історії? Адже, зрештою, історію пишуть не ті держави, які мали найгарніші політичні гасла. Історію пишуть ті держави, які зуміли вижити й зберегти себе.

Нікколо Макіавеллі якось написав: "Держави здобувають мужністю, утримують мудрістю і втрачають легковажністю". За п’ять століть ці слова й сьогодні звучать не менш актуально, оскільки історія безжальна й не запитує в загиблих держав, наскільки досконалою була їхня політична система. Історія ставить лише одне запитання: чи змогли ці держави зберегти свою свободу, свою землю та своє право на існування? Адже демократію можна відновити, політичні інститути можна змінити, а помилки влади можна виправити. Але втрачену державність повернути майже неможливо.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook