Учора Україні радили, як вести переговори, сьогодні пояснюють, кого вважати героями, а завтра... 

"Коли союзники вчать жертву".

Чому скандал навколо президента України Володимира Зеленського й ордена Білого Орла – це не польсько-українська сварка, а симптом кризи всього західного підходу до війни Росії проти України.

Історія знає чимало випадків, коли союзники зраджували союзників. Але вона особливо жорстоко судить тих, хто під час війни починає повчати не агресора, а його жертву.

Політичний скандал навколо рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Зеленського ордена Білого Орла цікавий зовсім не долею однієї нагороди. Орден можуть вручити, орден можуть забрати – в історії таке траплялося не раз.

Набагато важливіше інше.

На четвертому році найкривавішої війни в Європі із часів Другої світової війни частина союзників України раптово вирішила зайнятися не пошуком шляхів зупинення російської агресії, а вихованням самої жертви цієї агресії.

Замість розмов про те, як зупинити державу, котра розв'язала найбільшу війну на європейському континенті у XXI столітті, дедалі частіше звучать спроби пояснити Україні, кого їй вважати героями, яку історичну пам'ять мати і якою має бути її національна самосвідомість.

Саме тому історія з орденом Білого Орла набагато важливіша, ніж може здатися на перший погляд.

Бо йдеться вже не про нагороду.

Ідеться про право народу, який щодня платить кров'ю за своє існування, самостійно визначати своє минуле, сьогодення й майбутнє.

І саме тут виникає головне запитання: чому союзники дедалі частіше починають учити жертву, а не агресора?

Цей скандал став іще одним підтвердженням тези, яку я неодноразово озвучував у своїх виступах і публікаціях протягом багатьох років: порятунок тих, хто тоне, – справа рук самих тих, хто тоне.

Після анексії Криму 2014 року й війни на Донбасі Україна зіткнулася із суворою реальністю міжнародної політики. Тоді багато хто в українському суспільстві вперше побачив розрив між гучними заявами про західні цінності й реальною політикою західних держав. Точно так само раніше це побачили Грузія, Азербайджан та інші країни пострадянського простору, які на власному досвіді переконалися, що геополітичні угоди великих держав часто виявляються важливішими за гарні декларації.

Після початку повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року цей розрив став іще очевиднішим. Усі ці роки колективний Захід діє за формулою: не дати Україні програти, але й не дати Росії виграти. Саме цим багато в чому можна пояснити обережність, нерішучість і постійні обмеження, які супроводжують військову допомогу Києву.

Тому в поведінці президента Польщі немає нічого дивного. Навроцький ніколи не приховував свого критичного ставлення до багатьох аспектів підтримки України. У цьому сенсі його позиція мало чим відрізняється від підходу президента США Дональда Трампа, який ще недавно стверджував, що Україна нібито не має козирів і що її становище безнадійне.

Однак за минулий час було з'ясовано протилежне: Україна не тільки зберегла державність, а й довела всьому світу, що має серйозні політичні, військові й дипломатичні ресурси. Сьогодні на українську позицію змушені зважати не тільки у Вашингтоні, Брюсселі й столицях країн G7, а й безпосередньо в Москві.

Проте, історія з орденом висвітлила проблему набагато глибшу, ніж суперечка навколо однієї нагороди.

Поки Україна веде війну за власне існування, деякі її союзники дедалі частіше починають диктувати їй не лише умови допомоги, а й зміст її історичної пам'яті. Учора Україні радили, як вести переговори. Сьогодні їй пояснюють, кого вважати героями. Завтра їй можуть почати розповідати, яку історію викладати своїм дітям.

Саме тут виникає головне запитання: якщо держава не має права самостійно визначати свою історичну пам'ять, то наскільки вона взагалі є суверенною?

Можна по-різному ставитися до окремих сторінок української історії. Можна сперечатися щодо трактувань історичних подій та історичних постатей. Але право остаточного вибору належить винятково українському суспільству.

Хіба сьогодні хтось вказує Франції, кого вважати національними героями? Хіба хтось вимагає від французів відмовитися від Наполеона? Тим часом, саме Наполеон був людиною, чиї війни забрали мільйони життів по всій Європі. Проте, французи самі визначають своє ставлення до нього, формують свою історичну пам'ять і нікому не дозволяють втручатися в цей процес.

Чому ж тоді деякі європейські політики вважають за можливе диктувати Україні, кого їй вважати своїми героями, а кого ні?

Особливо дивно чути такі повчання від політиків, які протягом багатьох років демонструють дивовижну обережність перед обличчям російської загрози – аж до страху збити навіть один безпілотник у власному повітряному просторі, побоюючись "спровокувати Москву".

Але ж саме під гаслами захисту історичної пам'яті Кремль роками виправдовував свою агресію проти сусідніх держав. Саме через маніпуляції історією Росія намагалася й далі намагається нав'язувати свою волю як пострадянському простору, так і багатьом європейським країнам.

І тут виникає ще одне незручне запитання: чим принципово відрізняється підхід тих європейських політиків, котрі намагаються диктувати Україні її історичну пам'ять, від підходу Кремля, який під тими самими приводами розпочав війну проти Української держави?

Що це, як не подвійні стандарти?

Чи право на власну історичну пам'ять є лише в сильних держав?

Чи сильним можна мати своїх героїв, а слабким не можна?

Яке моральне право мають політики, які не ведуть війни за існування власної держави, вказувати українським військовим, чиє ім'я повинен мати їхній підрозділ, а чиє – ні?

Особливий цинізм ситуації полягає ще й у тому, що серед кавалерів ордена Білого Орла досі залишаються постаті, ставлення до яких у самій Польщі й у Європі залишається вкрай неоднозначним. Серед них – російська імператриця Катерина II, яка відіграла одну з головних ролей у поділах Польщі, угорський союзник лідера нацистської Німеччини Адольфа Гітлера, віцеадмірал Міклош Хорті, італійський фашист Беніто Муссоліні, а також Герхард Шредер – колишній канцлер Німеччини, котрий і сьогодні не приховує своєї близькості до нелегітимного президента країни-агресора РФ Володимира Путіна.

На цьому тлі спроба позбавити нагороди президента країни, яка вже понад чотири роки веде боротьбу проти російської агресії, видається не так історичним чи моральним актом, як політичним жестом, розрахованим на внутрішню кон'юнктуру.

Як етнічний азербайджанець я особливо добре розумію цінність національної єдності у критичні моменти історії.

Моєму рідному Азербайджану протягом десятиліть також вказували, радили, повчали, погрожували й пояснювали, що можна, а чого не можна робити заради відновлення своєї територіальної цілісності.

Однак вирішальним чинником виявилися не рекомендації зарубіжних столиць і не заяви міжнародних організацій. Вирішальним чинником стала єдність азербайджанської держави, її армії та суспільства навколо національної мети Азербайджану.

У потрібний момент Азербайджан зумів згуртуватися в єдиний кулак і відновив свій суверенітет на всій міжнародно визнаній території країни.

Ба більше, навіть сьогодні, коли між Азербайджаном і Вірменією вже набирає обертів мирний процес, ми, як і раніше, чуємо невдоволення тих самих сил, котрі так і не змогли змиритися з новою реальністю Південного Кавказу.

Але історія вчить простої істини: поважати починають не тих, хто постійно виправдовується, а тих, хто здатен захищати свої національні інтереси.

Гарантом незалежності Азербайджану є його збройні сили й увесь азербайджанський народ, який стоїть за ними. Саме тому на Азербайджан сьогодні зважають і друзі, і противники. Як кажуть на Сході: собака гавкає – караван іде.

Україна має пройти власний шлях.

Українське суспільство, політична еліта й армія як ніколи потребують національної консолідації. У світі, де сила права дедалі частіше поступається праву сили, лише внутрішня єдність здатна забезпечити виживання держави.

Україна має показати всьому світу, яку країну вона будує, які цінності захищає і яке майбутнє обирає, – до того ж, так, щоб на це зважали всі: і союзники, і противники, і друзі, і вороги.

Президент України за роки повномасштабної війни гідно витримує відповідальність верховного головнокомандувача й захищає суверенітет і територіальну цілісність своєї країни. І ніхто за межами України не має права диктувати Українській державі, як їй захищатися, як воювати, яких героїв ушановувати і яке майбутнє будувати.

Якщо не можете допомогти – не заважайте.

Польський скандал навколо ордена Білого Орла рано чи пізно закінчиться. Зміняться президенти, зміниться політична кон'юнктура, з'являться нові кризи.

Але для України залишиться головний урок цієї війни.

Ніхто не зацікавлений у безпеці України більше, ніж сама Україна. Ніхто не зацікавлений у незалежності України більше, ніж самі українці. Ніхто не зацікавлений у збереженні Української держави більше, ніж українське суспільство й армія.

Союзники важливі. Підтримка потрібна. Міжнародна солідарність має величезне значення. Але фундамент держави будується не у Брюсселі, Вашингтоні чи Варшаві.

Він будується в Києві. Бо порятунок тих, хто тоне, як свідчить історія, завжди був і залишається справою рук самих тих, хто тоне.

Усе, що є в держави в годину випробувань, – це її народ, її армія та її воля до спротиву. Усе інше – лише похідне від цієї сили. Як казав колишній прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль: "Нація, яка між війною й ганьбою обирає ганьбу, дістає і ганьбу, і війну". Україна свій вибір уже зробила.

Джерело: Ramis Yunus / Facebook