Я вирішив, що я вже вмер 

Сьогодні прочитав один пост, який мене прямо різанув, настільки попав в ціль. Але спочатку преамбула. Про відношення зі смертю.

ПТСР у кожного формується по-своєму. Мій сформувався з особистих причин. І це було пов'язано зі смертю.

Ви, мабуть, чули, що у деяких бійців атрофується страх небезпеки? Це правда. Я можу це підтвердити. Спочатку тобі страшно, і ти себе переборюєш. Ти сидиш в окопі, очікуючи того моменту, коли в навушниках буде команда, і ти вийдеш з безпечного окопу і зробиш крок в темряву, в невідомість. Тобі страшно, до самого останнього моменту. Але потім команда, ти встаєш та йдеш вперед. Раз. Другий. Третій.

І з часом твій мозок вирішує, що все ок. Що ці всі трігери не мають сенсу. Ти перестаєш відчувати той блокуючий страх, максимум – адреналіновий тригер, і просто йдеш та робиш, що треба.

Ви, мабуть, чули критику на адресу людей, які загинули по-тупості, в умовах, які можна було не допустити? Так ось, люди, які таке кажуть, відірвані від фронту. Всі, хто мав справу з небезпекою, періодично роблять ризикові речі. Просто тому, що вже не відчуваєш тієї небезпеки.

Ти сидиш на "спешке", яку півночі поливають майже в упор з РПК? Піх...й, ти все одно будеш підіймати голову, щоб роздивитись, звідки ж ця падла стріляє. Розуміючи, що ця точка пристріляна, а твоя голова ах...єнно видна в теплік. Спочатку ти рахуєш постріли, та стараєшся висунути голову в паузи перезарядки. Потім – просто коли думаєш, що є відповідний момент. Ти приїжджаєш до свого бліндажа, ігноруючи новини, що ці посадки вже три дні жорстко криють. Нарешті гарна погода, не хочеться втрачати польотний день. Ти хмуро дивишься на розсипь розірвашихся та нерозірвавшихся касет біля бліндажу, та нові воронки від прильотів. Пілот каже, що на полі з'явилася нова воронка від КАБа. Ти стоїш, всі чекають твого рішення. Піх...й, встановлюємо антену. Ну, пристріляються сюди, так що, не працювати? І всі спокійно роблять свою справу. Рішення прийнято, значить, працюємо. Небезпека – вторинна.

Ти чуєш звук FPV та береш дробовик, і йдеш назустріч цьому звуку по посадці. Головне щоб не опта, ця може і між дерев літати. Ти зосереджений на напрямку звуку, бо розумієш, що вкрай важливо побачити FPV першим, та відкрити по ній вогонь. Гірше, якщо FPV тебе побачить першим. Або вб'є когось тут. І ти йдеш, відчуваючи виключно адреналіновий тремор. Ти так живеш, а поруч живуть такі самі люди, з таким же баченням небезпеки. І великим пісюном, який вони на неї поклали. Бо її забагато, і мозок просто вже не реагує на неї як раніше.

Але є "але". Люди гинуть. Незнайомі. Потім знайомі. І ти розумієш, що вони були в ситуаціях, в яких і ти був. Але тобі пощастило. Їм – ніт.

Ти розумієш, що ти неправильно сприймаєш небезпеку, як і вони. І їх це підвело. І тебе підведе. Бо ти вже забув, як правильно реагувати. І тут починається ПТСР. Мозок має базову функцію – відчуття самозбереження. Це базова програма. Мозок не може її ігнорувати.

Але ти розумієш, що стався баг програми, бо її банально задодосили. І приймаєш це як данність, що колись ти помилишся, або не пощастить, і все, темрява. Але мозок не хоче це приймати. Та і заставити тебе якось по-іншому реагувати – теж. І ти просто з цим живеш, і тебе цей факт постійно бентежить. І ти стараєшся вирішити в голові цю дилему, щоб мозок нарешті заспокоївся. І ти відчуваєш напряг від цього питання. І це заважає тобі спокійно жити та зосереджуватись на сьогоденних задачах.

І я якось ії вирішив. Неочікуваним образом. І це спрацювало. Я вирішив, що що я вже вмер. Я вмер, і це було давно. Я не зміг відійти від берега Кальміуса після переправи, і мене накрили з ворожого ВОП біля берега. Я не вийшов з позиції після контрснайперської роботи, яку по дню закидали 120-ми мінами. Я залишився спати на базі, коли по ній прилетіли ракети. Я підставився на Любомирівці, коли по необачності ми тричі ходили на одне місце, стріляти російських десантів, бо іншої позиції там просто не було, бо арта буквально знищила купу посадок поруч. Я залишився там.

Я не кращий тих, хто в схожих умовах – залишився там. Я теж залишився. Я загинув, бо це логічно в тих умовах.

Але я живий. Я думаю. Існую. То як же? А це бонус. Бонус, який надало життя. Жити сьогодні, не думати про завтра, і радіти тому що ти маєш сьогодні. Бо в цьому і є цінність цього бонусу, що життя надало загиблому. Просто живи сьогодні. І цінуй це. Бо це останній бонус, який тобі надало життя. І воно завжди його може забрати. Але тоді ти вже нічого не зробиш, а сьогодні за цей бонус ти можеш бути вдячним своїй долі.

І це спрацювало. Ця дивна логічна конструкція зупинила бурління на підкорці мозку. Не знаю чому. Можливо, тому що мозок просто втомився шукати якусь логічну конструкцію, яка б не конфліктувала з логікою сьогодення. Але це спрацювало. Я відпустив цю ситуацію та перестав зосереджуватися на тому, що не треба. І так і живу досі.