+25 Київ
Василенко народився в селі Соснівка Кіровоградської області. Закінчив там школу й далі мріяв про військову кар'єру, але батьки були проти. Тож він вступив до Запорізького медичного університету.
"Навчання, строкова армія, продовження навчання. Загалом вийшло дев'ять років у мене для того, щоб почати працювати хірургом. Почав працювати в Чернігівському районі Запорізької області. Це була ургентна хірургія. Ми оперували абсолютно все. Тому що районний центр був досить віддалений від Запоріжжя й від інших місць. Там я працював приблизно 10 років", – розповідає він.
Потім із родиною чоловік переїхав до Запоріжжя, де працював у лікарні екстреної медичної допомоги до 2011 року. Згодом очолив обласний центр екстреної медичної допомоги.
"Коли почалася війна у 2014 році, я був у відпустці. Приїхав і побачив у дверях повістку. Прийшов у військкомат, де мене призвали у 55-ту бригаду. Враховуючи весь мій попередній медичний та управлінський досвід, мені запропонували посаду начмеда. 2014–2015 рік – це були непрості часи, дуже непрості. Тоді якби не допомога волонтерів, згуртованість, то було б дуже важко вистояти. Нам вдалося. Ми організували весь медичний процес", – розповідає Василенко.
Особливо важлива соціальна реабілітація. Тобто знайти й показати ветеранам ті шляхи, якими вони можуть безпечно взаємодіяти з громадою. Я вирішив, що буду займатися цим, допомагати іншим
Військовий згадує, що саме завдяки розумінню командира медики їхньої бригади мали гарне забезпечення.
"Він (командир) дуже піклувався про підопічних, про військовослужбовців усіх. Відстоював їх завжди й вимагав, щоб забезпечення було на найвищому рівні. Завдяки цій підтримці ми організували навчання. Це була волонтерська група, яка проводила навчання військових і цивільних із надання першої домедичної допомоги в надзвичайних ситуаціях. Тому фактично в нас більшість бійців була гарно навчена. У 2015 році пройшла демобілізація, і я звільнився з армії", – зазначає він.
Повернувшись із війни, чоловік до кінця 2017 року обіймав посаду начальника обласного центру медичної статистики в Запоріжжі.
Повернення з війни до цивільного життя
"Я лікар за фахом і досить таки гарно підготовлений психологічно, морально й фізично на той момент. Але ті втрати, які були пов'язані з війною, – це, певно, фізичне здоров'я. Травма спини була, хребта, гіпертонічна хвороба, інші травми. Я відчував, начебто все нормально, немає ПТСР, але він був. Я чітко потім уже зрозумів, що він є. Завдяки моїм друзям, сім'ї я відновився. Цілеспрямовано займався собою. На це в мене пішло десь років три-чотири", – каже ветеран.
Він зазначає, що, ще працюючи в районі хірургом, уже мав чітке розуміння, що "просто прооперувати людину – це 15–20% успіху. Головне – її поставити на ноги – це ще 50%. І інші 30% – це повернути її до активного соціального життя".
"Ще тоді ми напрацювали певний досвід. Фактично це надалі допомогло повернути мене самого до нормального стану: фізичного, психоемоційного і соціального. Також це стало основою методики, яку я відпрацював для того, щоб допомагати людям, таким же, як я, після травм – військовим, ветеранам, цивільним", – розповідає Василенко.
Тож після повернення з війни він почав займатися собою, вести щоденник спостереження за своїм станом й активно добирати методи реабілітації.
"На той момент у мене був друг-невролог, із яким я займався. Далі я й сам пройшов певні навчання з неврології. Також після війни мені вдалося потрапити на відновлення на Київщину. Це був не реабілітаційний центр, а просто будинок відпочинку. Але там була більшість ветеранів, і там був гарний парк, озеро, і можна було просто походити, поспілкуватися", – згадує ветеран.
Саме тоді Василенко зрозумів, наскільки це важливо ветерану в реабілітації – мати здорові фізичні навантаження, певну фізичну роботу й ментально-психологічну роботу.
"Особливо важлива соціальна реабілітація. Тобто знайти й показати ветеранам ті шляхи, якими вони можуть безпечно взаємодіяти з громадою. Я вирішив, що буду займатися цим, допомагати іншим. До речі, методика настільки доступна, проста, що я можу за пару місяців навчити людину, скажімо так, бути асистентом у кожному напрямку моєї методики. Плюс маю команду однодумців, товаришів, колег, із якими працюємо в цьому напрямку, розробляємо, доводимо методики до найвищого рівня", – зазначає чоловік.
Напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого, Василенко проводив тренінг із надання першої домедичної допомоги в разі надзвичайних ситуацій.
"З того ж 2015 року до 2024-го ми провели навчання приблизно 5,5 тис. осіб. Це і діти, і школярі, і військові, і просто люди, які зацікавлені були. Тож 23 лютого ми провели навчання, і 24-го зранку мені зателефонував мій товариш, секретар Запорізької міської ради. Каже: "Почалася війна, треба твоя допомога. Потрібно лікарню екстреної медичної допомоги очолити для того, щоб її утримати і щоб вона працювала". Того ж дня я став до виконання обов’язків", – згадує він.
Завданням Василенка було не просто утримати лікарню, а ще й навчити персонал працювати в умовах війни, реагувати на поранення, реагувати на великий обсяг надходження постраждалих.
"І хоча мені набагато цікавіше було займатися саме реабілітацією, я розумів, що маю досвід: і військовий досвід, і організації роботи, і надання екстреної медичної допомоги. Тому на той момент я потрібен був саме там, у лікарні. Нам вдалося втримати лікарню в робочому стані, вдалося провести ефективні навчання, тренінги, залучення міжнародних спеціалістів. Ми запустили ті процеси, які дозволяють лікарні приймати до 200 поранених за добу. Такі випадки були і є, на жаль. Я пропрацював до вересня 2022 року", – розповідає військовий.
Згодом ситуація стабілізувалася і керівництво вже не мало такої нагальної потреби в подальшій роботі Василенка. Тож він, за погодженням сторін, звільнився і повернувся до реабілітації.
Ведення бізнесу в умовах війни
Ветеран каже, що має серйозні наміри щодо власної справи: "Я приватний підприємець. Я займаюся реабілітацією. У мене є медична ліцензія на реабілітацію. Я чітко розумію, скільки коштів потрібно, аби якісно надавати послуги. Якщо в сучасних реаліях можна отримати грантові кошти на розвиток бізнесу, то це потрібно цінувати. Ми з дружиною почали шукати такі можливості. Вона мені в цьому активно допомагає, дякую їй. Підтримує мене в моїх починаннях, ми з нею дуже багато обговорюємо всі моменти. Плюс вона допомагає мені з фінансовою звітністю".
Саме дружина Василенка Наталія знайшла можливість отримати фінансову підтримку від Українського ветеранського фонду. Вони подалися на конкурсну програму "#Варто: Золоті Руки" і стали одними з переможців.
"Ми ретельно проаналізували ринок автомобілів. Ціль була – придбати автомобіль для перевезення маломобільних громадян до [реабілітаційного] Центру відновлення свобод. Зараз у мене є приватний кабінет як підприємця, де я займаюся реабілітацією. Плюс ми завершили ремонт, є площа, щоб проводити групові заняття. Чому групові заняття? Тому що у групових заняттях люди легше відновлюються, вони один одного підтримують. Проходить етап соціалізації, а це дуже важливо", – розповідає чоловік.
Для мене перемогою будуть не тільки салюти і сльози. Це тільки початок. Перемога – це збереження нації, міцна самоідентифікація українців, це потужне слово країни на міжнародному рівні
Тож на першому етапі він отримав автомобіль – мінівен на вісім посадкових місць разом із водієм.
"Це дуже класно, що це новий автомобіль, що він сучасний, він безпечний. Із наступним траншем ми його обладнаємо спеціалізованим підіймачем. У лютому ми відкриємо центр. Трішки ще обладнання придбаю, частину заберу зі свого кабінету. Уже майже зібрав команду, навчаю спеціалістів. Тепер ми безперешкодно і зручно для пацієнтів зможемо транспортувати їх до центру. Працюємо!" – каже Василенко.
На думку ветерана, перемога – це збереження нації, міцна самоідентифікація українців.
"Для мене перемогою будуть не тільки салюти і сльози. Це тільки початок. Перемога – це збереження нації, міцна самоідентифікація українців, це потужне слово країни на міжнародному рівні. Ми сильні, ми кмітливі, ми цінні. Я хочу, щоб ця цінність наша зростала з кожним днем. І я для цього готовий працювати 24/7. Я вмію працювати. Для маленького початку, якщо особисто, то перемога – це запуск реабілітаційно-відновлювального центру. Надалі я бачу і навчальні центри для тренерів, спеціалістів у кожному куточку України. Унаслідок простих методик, доступних, простих навичок можна робити магічні речі!" – каже ветеран.
