Ющенко довго говорив із Путіним про Мазепу. Досі дивуюсь, як мене не спалили місцеві ченці  

Коли я побачила погруддя Івана Мазепи у Києво-Печерській лаврі, мене накрили спогади.

2008 рік. Напередодні 300-річчя Полтавської битви вся гуманітарна політика президента України Віктора Ющенко була спрямована на повернення нам справжньої історії.

Це були часи визнання Голодомору як геноциду, повернення Батурина та українського бароко, відновлення пам’яті про українське лідерство – наші гетьмани, Степан Андрійович Бандера, гетьман Скоропадський, наші лідери Володимир Винниченко, Роман Шухевич, Андрій Мельник, і, звісно, гетьман Іван Мазепа.

Нашу політику не розуміли. Не сприймали. Обсміювали та знецінювали. Я мала честь бути частиною цієї команди.

Добре пам’ятаю, наскільки важливою для президента Ющенка була постать Івана Мазепи. Це була боротьба за українську незалежність, за нашу ідентичність.

Тоді, у 2008 році, був останній офіційний візит до Москви. І серед питань офіційної програми стояло питання зняття анафеми з гетьмана Івана Мазепи.

Саме тоді президент Ющенко довго говорив з Путіним про скасування анафеми, накладеної на Мазепу Москвою ще за наказом Петра І.

А потім ми пішли в резиденцію, в патріаршу резиденцію в Даниловому монастирі до Алексія ІІ. Розмова йшла про скасування анафеми Мазепі. І я досі дивуюсь, як мене там не спалили місцеві ченці одними лиш очима.

Російська православна церква відмовилася навіть розглядати таку можливість – зняття анафеми. Імперії ніколи не боялися мертвих. Вони боялися символів. А Мазепа був і залишається символом української державності та свободи.

І зараз я трохи увімкну маму та зануду.

Ще задовго до того, як це стало популярно, я водила своїх дітей до Києво-Печерської лаври й розповідала, що значною мірою саме такою, якою ми бачимо її сьогодні, вона стала завдяки Мазепі. Ми піднімались у надбрамну церковку, яку побудував Іван Степанович Мазепа, на стінах були намальовані червонощокі веселі й гарно вгодовані янголята та святі угодники в хорошій фізичній формі.

Ми роздивлялись цю оду життю, і я казала: "Дівчата, це наша українська спрага до життя. Наша нація – радісна, жива, світла, вільна. Ми любимо життя. Тому наші святі такі веселі та пухкенькі. Ну, трошки".

Ми гуляли "Мистецьким арсеналом" і говорили про те, що колись це будував Мазепа. Для мене було важливо, щоб діти знали. Україна має своїх героїв. І Мазепа – один із них. Можливо, один із найбільших велетнів.

Тому сьогодні я щиро радію, що ім’я Мазепи нарешті повертається до українського Пантеону героїв. Саме туди, де воно мало бути завжди.

Але пам’ятник – це лише початок.

Щоб зрозуміти Мазепу, треба читати. Читати документи. Читати істориків.

І обов’язково читати письменника – Богдана Лепкого. Його трилогія відкриває зовсім іншого Мазепу. Не міфічного "зрадника", створеного російською пропагандою. А державника величезного масштабу. Людину, яка володіла кількома мовами, мислила європейськими категоріями, будувала храми, підтримувала освіту, друкарство, мистецтво, зміцнювала козацьку державу і водночас вела надзвичайно складну політичну гру, розуміючи, що ціною може стати власне ім’я.

Найсильніше мене вразив розділ "Державна конечність" у книзі "Мотря Кочубей". Роздуми про справжнє державне лідерство. Про те, що інколи керівник має ухвалювати рішення, які не принесуть йому слави сьогодні, але можуть подарувати майбутнє його народові.

Мазепа був титаном. Унікумом. Генієм. Будівничим. Бізнесменом. Героєм-коханцем. Вільним духом козацького степу.

Людиною, масштаб якої ми, здається, лише починаємо по-справжньому усвідомлювати.

Я щаслива, що ми повертаємо наших героїв.