Марія Бурмака: Продюсер Земфіри дуже хотів зі мною працювати, але я розуміла, що Росія – не наш друг 

– Маріє, писати пісні для дітей – відповідально і ризиковано. Бачила у вас на Facebook, що ви зараз працюєте над новим дитячим проєктом – "Зелена Шапочка збирає друзів". Що буде в ньому особливого?

– Я дуже люблю писати для дітей. Я почала писати для дітей в 2011 році. Тоді вийшов перший дитячий альбом. В 2016 вийшов другий – це були пісні, які я написала спеціально для дитячої вистави "Мама сказала "ні", яка була в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

І вона фактично до початку COVID-19 і до початку повномасштабного вторгнення на сцені театру Франка йшла з моїми дитячими піснями. І в цьому другому альбомі була пісня "Зелена шапочка". Я ще тоді думала, що дуже хочу зробити виставу, де головну роль буде грати дівчинка, тому що в виставі "Мама сказала ні" там головну роль грає хлопчик. Чесно вам скажу – я дуже люблю співати для дітей. От мене зараз запитують, що дає сили, натхнення і взагалі, що дає вижити в наш час? І дають якісь абсолютно справжні речі. У кожного вони свої, а в мене ще до цього додається любов дітей, які просто знають мої пісні. І, наприклад, пісня "Руханка", яку я написала під час COVID-19 декілька років тому, її просто в дуже багатьох садочках співають. І от я придумала такий проєкт "Зелена шапочка збирає друзів". Я виступаю в ролі цієї "Зеленої шапочки", бо я часто на концертах одягаю на себе шапочку, і діти розуміють, що "Зелена шапочка" – це я.

Будуть поїздки у вересні-жовтні в декілька міст України. Ми готуємо такі зустрічі з музичними працівниками садочків. А ще скажу, що мене постійно запрошують на різні виступи для дітей, і в Україні, і за кордоном. І мені це дуже подобається, тому що дитяча любов – це те, що ніяк не можна ні інспірувати, ні придумати. Це або є, або нема. І в мене це є. Тому я вдячна, що Український культурний фонд це підтримав, бо дитячі пісні – це не те, що приносить прибуток. Навіть квитки на дитячі вистави – вони ж завжди дешевші, ніж дорослі.

Тому це завдяки Українському культурному фонду просто стало можливим. Я це зараз реалізую: пісню за піснею видаю, співаю, придумую нові.

– У вас немає і ніколи не було пісень російською. А чи були свого часу такі спроби або спонукання, щоб ви перейшли на російську?

– Справа в тому, що я народилася в Харкові, я відстоювала свою українську мову, те, що я українська співачка, з самого початку. Взагалі, причина того, що я вийшла на сцену – це були пісні українською мовою. Для того і вийшла на сцену, щоб співати українською.

Для мене не виникало питання, чи хочу я російською. Я ніколи не хотіла підлаштовуватись. Я хотіла бути українською співачкою країни Україна. Я донька свого народу. Тому я писала пісні на вірші поетів епохи "Розстріляного відродження", на вірші Олени Теліги, коли мені було 18-19-20 років. Це було тоді, коли це була антирадянщина. Тому я ніколи не писала російською. І намагань таких у мене не було.

Але в мене була ситуація, коли мене знайшов такий Леонід Бурлаков, продюсер Земфіри і "Мумий Тролля". І він дуже хотів зі мною працювати. Але це було багато років тому. Це було років 15, напевно. Це було давно. Але теж мене це не спокусило, тому що я розуміла, що Росія – це не наш друг.

Українські артисти теж співали російською мовою, аби хоч якось потрапити на той ринок. А вся поп-музика російська у нас відпочивала як в себе вдома. І це робилося спеціально, напевно тому, що є такий вислів: soft power – м'яка сила, щоб потім в якийсь момент тут російських солдатів зустрічали як рідних. Так не сталося. Я думаю, що так не сталося, зокрема, завдяки таким людям, як я.

– В липні багато публічних людей вийшло на вуличні протести проти відставки Михайла Федорова з поста міністра оборони України. Чи долучалися ви?

– Саме оці мітинги, які відбуваються зараз, – я не долучалася, тому що мене практично не було в Києві. Можна по-різному думати, але найголовніше, що люди продовжують висловлювати свою думку. Молоді люди. Це могло бути тільки в Україні.

Незважаючи на те, яким буде вихід із ситуації, яке буде прийняте рішення, але те, що у нас люди і народ можуть висловити свою думку, і влада до цього прислуховується, це, насправді, дуже важливо. Але у мене якраз дуже-дуже багато в цей час було поїздок, тому долучитися якимсь чином до цього я не могла, але тих людей, які висловили свою думку в публічних осіб, я, звичайно, підтримую.

Я дуже багато часу сама брала участь в різних таких акціях протесту, і вважаю, що демократія, свобода слова, свобода вибору – це те, що Україна зараз має.

– Маріє, Росія щодня б'є по Києву. Під час тривог ви ходите в укриття?

– Я живу на Татарці, з мого вікна видно Лук'янівку, дуже добре видно, тому що живу на досить високому поверсі.

На концерти, на виступи, я виїжджаю рано вранці і дуже пізно ввечері, під 12 годину проїжджаю, і були ситуації, коли я йду одразу в укриття, навіть не знаходжуся вдома. Звичайно, ми не знаємо, що нас чекає зараз, завтра. Нам кажуть, що буде дуже важка зима, і я не знаю, так само, як і всі, я справді не знаю, що робити, бо в мене немає куди їхати, куди тікати, та я не хочу залишати свій дім. Тому, ще такий момент, знаєте, – ми намагаємося жити і бути ефективними, і працювати, незважаючи на те, що ми практично живемо в страшному стресі.

Як в цьому вижити, я навіть не знаю, тому тут немає жодних порад. Я ловлю якісь промінчики світла, наприклад – написання дитячих пісень, або діти до мене бігають обійматися, коли мене впізнають по цій виставі, або просто виступи для військових. Оце все я роблю.

Я дуже багато долучаюся до різних зборів. Я зараз допомагаю бригаді свого брата – 43-ї артилеристській бригаді в зборі на пікап.

– Пісні, які ви пишите, – вони про війну, про кохання, або це дитячі пісні. Я хотіла б запитати про кохання. Зараз воно відчувається інакше, ніж, наприклад 20 років тому?

– Я пишу пісні про те, що мене хвилює. Вчора в мене була прем'єра пісні, яка присвячена лікарям – називається "Лікарі, лікарі". Я була запрошена якось співати на концерт до Дня медика, а які взагалі пісні є українські про лікарів? І зрозуміла, що мені на думку, не приходить нічого такого загально відомого. Звичайно пісні є, але так, щоб я одразу згадала – не було.

І я вирішила написати, тому що мені хотілося сказати дякую тим лікарям, які зіграли роль в моєму житті, які допомагають парамедикам, тим лікарям, які рятували, наприклад, мою маму і батьків, або, наприклад, мій друг-однокласник з дитячого садочка, з двох років ми дружимо – Кирило Пархоменко, хірург з Харкова. Я це зробила, написала і пісня вийшла.

Є дитячі пісні, є пісні, де якісь особисті пісні рефлексії. Знову ж таки, от я зараз співаю на сцені, наприклад, пісні "Пробач" або "Розлюби" – "Пробач" я писала 20 років тому, а "Розлюби" – 30 років тому. І минулого року вийшла колаборація з репером Хасом і з Владом Дергенем. І я можу сказати, що 30 років тому ти по одному розумієш, а проходить час, ти зовсім по-іншому розумієш. Але якщо щось було в серці, навіть якщо воно пройшло, вони десь в серці і залишилися. Тобто це все одно любов з людиною – вона не минає, вона залишається. Тому, звичайно, співати про нерозділене кохання зараз я, очевидно, не буду. Можливо, я навіть про життя і про стосунки трошки більше знаю, ніж 30 років тому. Але я не буду казати, що це пісні про кохання. Це пісні про емоції, про відчуття. А вони, звичайно, є навколо мене.

– А ще таке інтимне питання – чи заздрили ви комусь в українському шоу-бізнесі?

– В мене дуже філософська завжди була настанова життя. Є певні принципи, за якими я живу. Наприклад – все має свою причину, все має свою ціну. Тобто якщо щось стається так, а не інакше, для цього є причина. І цьому є певна ціна. І тому я ніколи не заздрила комусь, тому що прекрасно розуміла, яким шляхом я йду, і чому я так, а не інакше. Це залежить, по-перше, від мого вибору, а по-друге, ще й від обставин.

Ми можемо щось планувати, а життя може такі випробування кинути, що ти... Ну, от у мене, наприклад, спочатку було захворювання мами, а потім було у батька. Я боялася витратити якусь зайву копійку, тому що я купувала хіміотерапію, розумієте?

Все ж це не те, що я заспівала і стала помітна там за два-три роки. Це шлях довжиною в життя – 38 років я вже на сцені. Тому є якісь життєві випробування, є якісь моменти. Ну, і потім, знаєте, це не спринтерська дистанція, це, можна сказати, такий життєвий марафон. Я, наприклад, задоволена сукупністю того, що сталося в моєму житті, навіть з якимись випробуваннями, тим, що я витримала їх. І я не хотіла би бути ні на чиєму місці.

Більше того, найбільший свій здобуток я вважаю... От я вам зараз розказую про проєкт дитячий, що буде, що я собі придумала на осінь зустрічі з дітьми, а потім в мене є цікаві дуже поїздки теж, це вже заплановано, і вони будуть. Так само потім буде програма і концерти, на які я вже запрошена. Тобто саме головне, що в мене є купа планів, ідей, планів, і я їх ще й реалізую. Тому, от особливо зараз, я ні на чиєму місці не хотіла би бути. Мені достатньо того успіху і того, ну, я би сказала, знаєте, можливого впливу на серця і на розуми людей. І популярності мені достатньо, мене впізнають. Мені деколи хотілося б навіть, щоб це було трошки менше. Тому в мене виходить за рахунок можливостей впізнаваності допомагати людям. Я намагаюсь нікому не відмовляти. Тому, заздрість – це такий момент. Знаєте, бійтеся загадувати бажання, бо вони можуть збутися. От що би хотіла ще сказати. Думаєш, що щось не збулося – значить, це має свою причину, це має свою ціну.

– Наостанок хотіла поставити суто жіноче питання. От ваша ровесниця Дженніфер Лопес – красива, успішна, але після розлучення із Беном Аффлеком заріклася виходити заміж. На ваш погляд, чому успішні жінки не можуть зустріти чоловіка, з яким би вона була щаслива?

– Знаєте, я все більше починаю розуміти, що є такий стереотип, ніби жінці хтось потрібен. Сильна жінка сама обирає, як вона хоче бути. Тобто життя вдвох – це дуже велика праця, насправді. І якщо люди в юному віці пов'язують свою долю, починають жити разом і знаходять спільну мову, можуть прожити все життя разом, як от мої батьки, то це величезна праця обох, і вони цього хотіли.

В певному віці ти починаєш розуміти, що життя краще, коли воно іде отак, як я хочу. Ну, і ще я вам таки скажу, що стосується мене. Я не знаю Дженніфер Лопес, але мені здається, що коли у людини є її справа, коли у жінки є її музика, є те, що вона робить, це значно цінніше і значно повніше наповнення, ніж присвячувати життя якійсь людині, яка тебе, може, і не розуміє.

Бо мені здається, що це бажання бути з кимось, бажання бути з чоловіком дуже переоцінюється. Ми ж не знаємо, яке насправді особисте життя Дженніфер Лопес. Як я, наприклад, не виставляю своє особисте життя, яке в мене є, але я не хочу, щоб про нього всі говорили на кожному кутку. Це моя особиста справа, і я не хочу цим ділитися.

Але це не значить, що я, наприклад, хочу з кимось бути в шлюбі. З якого дива раптом? Бо я, наприклад, якщо спитати мене, я не хочу. Мені прекрасно приїжджати після концертів, дивитися у вікно і бути самій, а проводити час з коханою людиною, коли я цього хочу. А не раптом в якомусь віці намагатися з іншою людиною збудувати своє співжиття.

Тому мені здається, що це просто зараз треба відходити від цього радянського стереотипу. Мені деколи викидає в YouTube якісь уривки якихось радянських фільмів, і я просто хапаюся за голову, які патерни нам вкладали в голову насправді. Це просто такі стереотипи, і це такі дуже хибні установки – знайти чоловіка, ще щось таке. Людина, звичайно, шукає людину, їй потрібна людина, але не треба своє щастя пов'язувати з тим, що якась людина має бути запорукою того, що в тебе це є.

Треба шукати щастя незалежно від іншої людини і, насправді, ділитися своїм щастям, а не шукати, щоб хтось тобі це дав. Але це моє переконання. Можливо, в іншому світі воно не так, але я просто всіх закликала б не ставити своє щастя в залежність від якоїсь іншої міфічної людини, яка може трапитися в житті, а може і не трапитися.

– Я тоді ще коротеньке уточнення зроблю – а яке десятиліття у вашому житті було найкращим і в плані особистому, і в історичному контексті? От якщо розбити: 20–30, 30–40.

– В мене дуже насичене життя, і про кожне десятиліття можна по-різному казати і його оцінювати. От зараз найстрашніший час в історії нашої країни. І ми живемо всі на тлі цього часу. Тобто я і ви – ми всі в одному човні. І про яке щастя тут можна казати? І тим не менше, я, наприклад, вважаю, що навіть ці дитячі пісні, які я пишу, – це те, що приносить дитячу посмішку. Тобто я відчуваю, що я потрібна, що навіть зараз, навіть у цей важкий час моя життєва історія має значення. І я рада, що це було.

А раніше, наприклад, можна сказати, що я була щаслива, коли були живі мої батьки, правда? Зараз батьків немає, але я думаю, що якби вони мене бачили, вони б думали, що я правильно живу і правильним шляхом іду. Тому не можна сказати, який час найкращий. Найкращий час? Від того моменту, коли я народилася, – це 10 років. Ні, не так: від 10 до 20. Бо тоді вже, коли мені було 10, народився мій брат. Але від 20 до 30 – це був той час, коли народилася моя донька. Це був фантастичний, прекрасний час. Було багато поїздок, концертів. Росла моя донечка. Тобто про кожен час можна отаким чином сказати.

Бо я вважаю, що треба просто для того, щоб отак згадувати, треба собі кожен день казати: "А що я зроблю важливого, цікавого для світу і для себе саме сьогодні?"

– Дякую вам за цю щиру і відверту розмову.

– Тримаймося разом.