Я боюся моменту, коли закінчиться війна

Я боюся.

Я боюся моменту, коли закінчиться війна.

Чомусь держава не хоче думати на кілька кроків уперед.

Ви мене знаєте. Якщо я критикую, я пропоную, що можна зробити. Тому вважайте цей допис публічною офертою для влади.

Перше, що треба зробити, – це легалізувати зброю. Так, треба. Бо після воєнних дій у 2014–2016 роках хлопці поверталися з величезною кількістю зброї.

Зараз на лінії зіткнення є величезна кількість трофейної зброї, яка не на обліку. І просто повірте, ніхто її здавати не буде. Повертаючись у мирні міста, її будуть привозити із собою додому.

Так, я допускаю, що не всі в разі легалізації зброї прийдуть і поставлять її на облік. Але ж більша частина прийде.

Так, я допускаю, що не всі підуть до психіатра, хтось купить довідку, а хтось і сходить. Тому легалізація зброї не те що на часі, це треба було робити на позавчора.

Друге. Є військові, які ніколи не повернуться у мирне життя. У мене є особисті знайомі, яких із роти лишилося п'ять чоловік, і вони кожної ночі їздять на "зайців" навіть не в сіру зону. Так вони це називають.

Це Рембо, які сенсом свого життя вже вважають війну. Для них уже зараз на рівні держави необхідно створювати миротворчі місії, якісь спільні тренування з армією НАТО, та все, що завгодно, але треба готувати проєкти, де ці люди можуть знайти своє місце в житті після війни.

Третє. Зробити обов'язковими збори раз на три – шість місяців на полігонах усіх, хто повернувся з війни. Вони мають там вибігатися, постріляти, поговорити, скинути адреналін, може, і випити, згадати полеглих. Це просто життєво необхідно.

Четверте. Психологічна підтримка. Із кожної праски має звучати, що звертатися до психологів – це нормально. Паралельно має йти підготовка психологів, які вміють працювати із психотравмою, із гострим ПТСР.

Може, вам здається це все неважливим. Але я дуже не хочу переживати стрілянину в мирних містах. А вона буде, якщо нічого не робити вже зараз.

Джерело: Dana Yarovaya / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора