Це було моє особисте пекло на землі. Після нього моє життя змінилося назавжди

Сьогодні для мене особливий, важкий і страшний день.

Річниця Іловайська.

Я не хочу переповідати карти боїв чи чужі версії. Їх занадто багато, і вони суперечать одна одній. Але є факт. 11 років тому на територію України зайшла регулярна армія Росії. Без їхнього прямого втручання Іловайського котла просто не існувало б.

Моє життя розділилося на до і після Іловайська.

У моєму телефоні довго лежали повідомлення від загиблих хлопців: "Дано, не кинь мою сім'ю. Потурбуйся про них". Це не просто слова. Це тягар, який ти носиш у собі до кінця.

Тоді мій телефон розривався від дзвінків. Родичі шукали своїх синів, братів, чоловіків. Паніка, крики, істерика. Дні й тижні без жодних звісток. Навіть ті, хто вирвався з пекла, ще довго залишалися зниклими.

Медик батальйону "Донбас" у запорізькому морзі ідентифікував своїх побратимів. І подзвонив мені. Сказав: "Я впізнав усіх своїх. Але тут гора тіл ЗСУ. Їхні рідні під моргом. Що робити?"

І як у тому відомому мемі "два дебіли – це сила". Ми з товаришем сіли в машину й поїхали туди.

У задушливому приміщенні без вікон серед тіл і частин тіл ми сперечалися. Віддавати родині тіло, у якому немає повної впевненості, чи чекати. Я кричала: "Віддавайте. Бо тоді в матері буде могила. І заради цієї могили вона житиме".

І ми віддавали. На фоні виття і плачу жінок під моргом.

Це було моє особисте пекло на землі. Після нього моє життя змінилося назавжди.

Потім я поїхала в 61-й польовий шпиталь до Еда Хорошуна з обладнанням для шпиталю. Там було інше пекло. Нескінченний потік поранених. Сортування. Евакуації. Вертольоти. Операції по 24 години без зупинки. Нас попросили виїхати, бо вони рятували до останніх сил.

Коли я повернулася в Київ, тоді накрило вже мене. На Жилянській, де у нас тоді був волонтерський офіс, поряд із Георгієм Тукою та Інною Холодковою я раптом усвідомила. Я бачу людину. Бачу, що вона говорить. Але не розумію жодного слова. Я не могла їсти, пити, спати чи навіть дихати. Я добровільно здалась у шпиталь і попросила забрати мене. Мене поклали в лікарню і ввели в медикаментозний сон.

Ще тиждень із соняшників виходили друзі. Всеволода Стеблюка ми чекали більше тижня, якщо не помиляюся. Багато хто залишався зниклими безвісти і був ідентифікований лише через пів року.

Ці спогади я ношу в собі. Щороку після Дня пам’яті Іловайська мене накривало мідним тазом.

Тепер, у часи повномасштабної війни, дозволити собі таку розкіш я не можу.

Але пам'ять лишається.

Вічна пам'ять тим, кого ми втратили.

І вдячність тим, хто тоді вийшов через соняшники й залишився живим.

Джерело: Dana Yarovaya / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора