Поранена однорічна крихітка, закривавлений хірург, котрий розбирає завали, сотні киян, які передають воду по ланцюжку, – ці кадри я пам'ятатиму завжди, це мій персональний біль, як і біль кожного українця

20 років тому я лежала з донькою в лікарні, у неї була пневмонія. Це був харківський Інститут охорони здоров'я дітей та підлітків, і я досі здригаюся, згадуючи, як вона кричала, коли їй брали кров із вени у приймальному відділенні. А я металася під дверима маніпуляційної в істериці.

Дитяча лікарня – це вже враження на все життя. Я навіть пам'ятаю, у що мала була одягнена, коли нас привезла "швидка". У жовту сорочечку й смугасті колготки. А це було лише запалення легенів, не смертельне захворювання в наш час. Але я не можу забути жодного дня того тижня.

Один із перших моїх сюжетів у журналістиці був із дитячого опікового відділення. Редактори доручили зняти репортаж про дівчинку, яка впала у виварку з окропом. Матеріал мав бути соціальним, тоді часто вимикали гарячу воду в місті, і люди підігрівали її на кухні в каструлях і відрах. І я спочатку поїхала в якесь відомство, розпитувати важливого дядька про причини вимкнення, а потім у лікарню "по картинку".

Її звали Діана, я увійшла до неї в палату і... вийшла. Вискочила, розплакалася, не готова була побачити половину дівчинки. Опанувала себе лише після того, як медсестра мені дала якусь рожеву пігулку.

У матеріалі, який вийшов увечері, я сказала слова: "Якщо є пекло на землі, то це – дитяче опікове відділення". Мені зателефонував знайомий лікар і сказав: "Аню, це ти в онкологічному не була".

Дитяча лікарня – це вже неймовірний біль сам собою. Там стільки сліз, розпачу, надії. Я не можу собі уявити, як усередину цього жахливого горя залітає крилата ракета.

Учора не могла говорити, просто гортала й гортала стрічки новин, мовчки. І, напевно, сьогодні теж не знайшла б у собі душевних сил сісти за ноутбук, якби не одна публікація.

У ній людина, яка "за правдиву інформацію", серйозно розмірковує про те, що це було: пряма російська ракета чи уламки після роботи української ППО? Малює стрілочки на фото, показує напрямки, аналізує характер пошкоджень.

Тварюко ти кінчена, виродку мерзенний. Чи багато із цих слів ти написав би, якби на операційному столі вчора лежала твоя донька? Якби твій син був в одній із палат на діалізі? Якби твої діти, буквально прикуті до крапельниць, змушені були спускатися сходами на вулицю?

Ненавиджу вас, ідіоти біснуваті. Щось ще розмірковуєте, стрілочки малюєте. Порожні, тупі, брехливі гаденята. Для вас є одна проста думка, єдина – забирайтеся нахрін із нашої землі! Забирайтеся разом зі своїми ракетами, бомбами, танками, брудними руками. І не треба буде нічого аналізувати, аналітики кінчені.

В усьому горі, яке зараз переживає Україна, винні лише ви – кремлівські виродки. Крапка.

…Поранена однорічна крихітка, закривавлений хірург, котрий розбирає завали, і сотні киян, які передають воду по ланцюжку. Ці кадри я пам'ятатиму завжди. Як жовту сорочечку і смугасті колготки. Тому що це мій персональний біль, як і біль кожного українця.

Терористів потрібно знищити. Це єдиний мирний план. Іншого не існує.

Джерело: Анна Гин / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора