Я читала памʼятки, як поводитися з героєм на протезі, щоб не зачепити його почуття. Але плакала від вдячності, а він обіймав мене й казав: "Усе буде добре"

Сьогодні я плакала неочікувано для себе, можна сказати – зненацька. На плечі незнайомого чоловіка. Я плакала, а він мене заспокоював.

Я ніколи не вміла висловлювати емоції на людях, ну от не вмію, соромлюся, мабуть, не знаю. Я взагалі за полуницями ходила, аж тут побачила його. Таких багато зараз на вулицях. Ішов повільно, дуже обережно, у цивільному, мабуть, тільки вчиться ходити на протезі. Ішла собі людина, а тут я. Яка 100–500 постів і пам'яток прочитала, як поводитися, коли бачиш героя, щоб не зачепити його почуття. Ну ось це усе – "і не відводити очей, і не дивитися в очі", і так далі.

Що вам сказати, не спрацювало це зі мною. Не знаю, чому мене раптом накрило. Ніфіга я не змогла висловити свою вдячність, як це радять у памʼятках, бо як її висловити, якщо всіх слів замало?

А плакала від цієї чортової проклятої вдячності, від якої перехоплює горло, від злості на себе і ще від тисячі причин, про які я хвилину тому навіть не думала, але вони були, ці причини, і стояли невиплаканими слізьми. А він обіймав мене й казав: "Нічого, то нічого, усе добре, усе буде добре".

І от я ж знаю, що так воно й буде, урешті-решт усе буде добре. Мабуть. Завдяки йому й таким, як він.

Але ж як їх висловити – цю безмежну шану, захват і вдячність, бо "вдячність" – сильно куце слово, щоб розказати все, що я до військових відчуваю.

Джерело: Людмила Добровольська / Facebook