Ми – контрнаступальний кабздець, хоч у це ніхто й не вірив. Українцям настав час переставати прибіднятися, бо ми об'єктивно круті

Фото: Victor Tregubov / Facebook

Я не люблю, коли люди ниють. Це вартувало мені кількох добрих знайомих, але натури не позбудешся. Ниття викликає в мене щире роздратування.

Сьогодні в мене запитали, чому я такий життєрадісний, коли кругом такий триндець. Я чесно зізнався, що саме через нього. Бо в мене не дуже висока планка очікувань. Росіяни забрали в мене один будинок,  а могли б два. Знищили дві мої казарми, а мене там якраз не було. Не дійшли до моєї квартири і квартири моєї мами кількадесят кілометрів.

Іде війна. У ній ми ганяємо армію, яку щиро боявся весь світ, топимо ракетний крейсер, не маючи флоту, заганяємо флот супротивника в бухту недорогими морськими дронами й підтираємося свіжозміненою конституцією РФ набагато красивіше, ніж це робить сам Путін.

Чого сумувати? Нам напророчили стільки кабздеців, що я рахувати збився, але виявилося, що головний кабздець – це ми, і ми одній голомозій тваринці зараз наступимо. Чи не привід порадіти? Ми – контрнаступаючий кабздець.

У це ніхто не вірив. У це не вірили навіть ми самі. Але це сталося.

А от зараз я трішки стану руки в боки. Шановні, а як так вийшло, що ніхто не вірив?

Зараз, кажуть, модно розбиратися, через кого Путін напав. Окей, давайте розберемося. Путін напав тому, що щиро вірив, що Україна слабка. Не українське керівництво, не українська армія, а вся структура. Що йому не будуть чинити опору. Звісно, значна роль тут належить Медведчуку, що роками йому на вуха вішав навіть не локшину, а прямо лазанью. Але ж не Медведчуком єдиним.

А давайте подумаємо, чи є в усьому цьому світовому переконанні у слабкій, нерішучій, корумпованій, злиденній Україні трішки нашого внеску?

Чи не ми, посполиті, роками скиглили про те, який кругом кабздець?

Чи не в нас панночки із пляжу в Паттаї ділилися історіями про те, як бабусі зважують пів вареника?

Чи не в нас під кожен текст про російські будні збігалися з розповідями: "Ой, у нас так само", хоча в нас було не так?

Чи не наші хлопи оббігали весь Брюссель і пів Вашингтона, переконавши світ, що Україна не виробляє нічого, окрім корупції?

Чи не ми слухали "закордонних військових експертів", які нам торочили про "маленьку радянську армію"?

Чи не ми співали тужливих пісень про власну нікчемність, у які зрештою повірили самі, а потім змусили повірити і Схід, і Захід?

В українській національній звичці – прибіднятися. Це не просто так виникло. Прибідняйся – і сусід не позаздрить і хату не підпалить. Прибідняйся – і не донесуть. Прибідняйся – і обкрадуть не твій дім, а той, що навпроти. Прибідняйся – і якщо щось не так, то винуватий будеш не ти, а хтось інший.

Ця звичка довго допомагала виживати. Як і багато інших подібних звичок, зі зміною обставин вона з корисної перетворилася на шкідливу.

Її треба полишати. Так, важко. Але ми виявилися значно міцнішими, ніж вважали самі. Не треба вихвалятися, не треба солодкої патоки, але так само шкідливе те саме ниття, яке всі дурні й окремі таксисти видають за цинізм і прохаваність.

Будемо об'єктивними. Об'єктивно ми круті. Але попереду ще багато роботи.

Джерело: Victor Tregubov / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора