Записки колишнього підполковника КДБ: "Літературна група" 5-го управління Комітету держбезпеки
Один з авторів книги "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує уривки з неї. У цій частині "Записок" Попов розповідає про роботу Центру громадських зв'язків КДБ і літературну агентуру комітету.
Микола Нікандров
Співробітники "літературної групи" 5-го управління КДБ уважно відстежували процеси в середовищі літераторів. Не була винятком діяльність так званих русистів. Із їхніми видатними представниками підтримував оперативний контакт окремо згадуваний нами оперуповноважений 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ Микола Нікандров. Виходець із Новосибірська, він починав службу держбезпеки в рідному місті, на початку 1970-х років його перевели до Москви. У столиці він, як і раніше, залишався вихідцем із провінції і за манерою одягатися, і за своєю прихильністю до письменників-селюків.
Через цей свій потяг і неприхований живий інтерес до їхньої творчості, невдовзі після переведення в "літературну групу" 5-го управління він установив оперативний контакт із відомим літературним критиком і літературознавцем Вадимом Кожиновим. Услід за ним із відомим поетом, головним редактором видавництва "Современник" Валентином Сорокіним, і потім із відомим літературним критиком Євгеном Сидоровим, якого Нікандров завербував як агента КДБ.
Від Кожинова і Сорокіна Нікандров діставав інформацію на довірчій основі. На цій самій основі Нікандрову надходила інформація від молодого іркутського письменника Валентина Распутіна, який набирав силу. На прохання Нікандрова з Распутіним його познайомив однокашник Распутіна, що став офіцером ПГУ КДБ СРСР. Про всі свої зустрічі з Распутіним його товариш по університету надавав докладні звіти в "літературну групу" 1-го відділу 5-го управління КДБ. Під час відвідування Распутіним Москви Нікандров зустрічався з ним особисто.
Серед оперативних контактів Нікандрова був також поет і літературний критик Станіслав Куняєв, який не без підтримки чекістів став у 1976 році секретарем Московської письменницької організації.
У середині 1970-х років у Нікандров з'явився агент із табору, що протистояв "русистам". Ним був відомий поет-сатирик Олександр Іванов, який обрав собі своєрідний псевдонім Тугар. Тугарин Змійович у російських билинах був противником російських богатирів, Альоші Поповича або Добрині Микитовича. З допомогою Тугара-Іванова "літературній групі" 5-го управління серед перших "довірених читачів" на кілька годин діставалися "гарячі" машинописні примірники роману Василя Аксьонова "Опік" і безцензурна збірка "Метрополь", які після їх копіювання повертали Іванову.
На початку 1980-х років Нікандров очолив 14-й відділ 5-го управління КДБ, який займався Держкомітетом радіомовлення і телебачення та телецентром в Останкіно. З допомогою Нікандрова Іванов став ведучим популярної передачі "Вокруг смеха". Подвійність життя спалювала Іванова зсередини. Він серйозно і запойно пиячив, що стало причиною його передчасної смерті від алкогольної інтоксикації.
Інші негласні помічники Нікандрова виявилися стійкішими. Євген Сидоров за посередництва КДБ СРСР став проректором Літературного інституту імені Горького, потім його ректором, міністром культури Росії. Пішовши на пенсію, тобто вийшовши у дієвий резерв, полковник Нікандров знайшов для себе притулок саме в міністерстві культури. Уміючи брати, умій і віддати. Як офіцер дієвого резерву він працював у комісії з повернення культурних цінностей, вивезених із Німеччини після закінчення Другої світової війни.
Наприкінці 1990-х років, знову не без допомоги наступника КДБ – ФСБ, Сидоров став дипломатом і вирушив до Парижа у штаб-квартиру ЮНЕСКО в ранзі надзвичайного і повноважного посла. Цю міжнародну організацію давно використовував радянський (потім російський) уряд як прикриття для діяльності радянських (тепер російських) розвідників.
Не без підтримки Нікандрова зростав у посадах і званнях колишній його підлеглий Сергій Наумов, змолоду цинічний і нахабний. Змінивши автора цих рядків у кураторстві Літературного інституту імені Горького наприкінці 1970-х, він помістив на зберігання свій особистий автомобіль у гараж Літінституту. Проректор Літінституту Юрій Чириков, завербований автором цих рядків у 1975 році під псевдонімом Свєтов, не міг відмовити Наумову в такій дрібниці.
Наполегливість Наумова допомогла йому дослужитися вже у ФСБ до заступника начальника управління "Н", що займається митницею. Вийшовши на пенсію, "скромний" полковник придбав собі віллу в Португалії і супермаркет, без проблем позичав мільйони доларів, "грався" в рейдерські захоплення, унаслідок чого опинився під слідством. Довелося на якийсь час забути про улюблену гру в гольф і ще один атрибут "крутого" росіянина – годинник за якісь $100 тис. Але російська Феміда відома своїм невибагливим судом у разі засудження соціально "близьких" їй людей. Наумов дістав умовний строк і залишився зі своїми грішми.
Так звані русисти за радянських часів активно впроваджували в суспільну свідомість тезу про нібито наявне гоніння на них із боку КДБ. Цю завідомо неправдиву тезу вони тиражують і сьогодні. Описана нами діяльність офіцера держбезпеки Нікандрова повною мірою свідчить про зворотне.
Валентин Сорокін
Серед "хрещеників" Нікандрова вирізнявся поет Валентин Сорокін. Він народився 1936 року в Башкирії. Жив у Челябінську, працював кранівником на Челябінському металургійному заводі, водночас навчався у вечірній школі, потім у технікумі. Писав вірші.
У 1962 році Сорокіна прийняли на Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Горького. Після їх закінчення працював завідувачем відділу поезії журналу "Волга" в місті Саратові. У 1968 році почав працювати як керівник відділу нарису та публіцистики журналу "Молодая гвардия". У 1970 році його призначили на посаду головного редактора видавництва "Современник". Із 1983 року він керував Вищими літературними курсами. У 1986 році став лауреатом Державної премії РРФСР. Після розпаду СРСР Сорокін став співголовою Союзу письменників Росії.
В одному з інтерв'ю з літераторкою Лідією Сичовою Сорокін розповів про багаторічні домагання щодо нього з боку органів КДБ із метою залучення його до негласної співпраці. Усі ці домагання Сорокін, за його словами, із гнівом відкидав. Досить докладно він описав одну зі спроб, зроблених у Москві, після його переїзду в Підмосков'я:
"Приїздить троє людей – забирати мене одного! А я тільки нещодавно влаштувався, нікому не заважаю. Головний редактор добре до мене ставиться. Чого ж іще мене калічити?! Привезли. Умикають ліфт, рахую поверхи – четвертий. Заводять у кімнату – довгий вузький стіл, за столом ще двоє. Старшому років під 60. Розпочинають допит: "Писав – не писав? Казав чи не казав?" А я постійно п'ю склянками мінеральну воду, тому що просто задихався від люті... А серед них сиділа людина з гарним обличчям, і я помітив, що, коли мені ставало дуже складно, вона засмучувалася... Вийшли ми, познайомилися. Коля, Микола Іванович Нікандров, сибіряк... Каже мені: "Доки я живий, із твоєї голови жодна волосина не впаде... Будь здоровим!"... У нас потім було кілька зустрічей із Колею – він мені залишив свій телефон".
Спробуємо розібратися, що ж насправді відбувалося із Сорокіним.
"Привезли..." Куди привезли, звісно, пропущено. А привезли його в будинок на Луб'янці!
"Умикають ліфт, рахую поверхи – четвертий". Із наведеного опису очевидно, що ліфт працює тільки в разі спеціального увімкнення. Насправді ж у всіх будівлях, які займали органи державної безпеки, діяли звичайні ліфти. Єдиний ліфт, який вмикали спеціальним ключем, розташований у так званій спецзоні, на третьому поверсі основної будівлі КДБ, де був кабінет голови відомства, яким в описуваний період був Юрій Андропов. Він належав до категорії охоронюваних осіб. Із цієї причини поверх, на якому був розташований кабінет Андропова, виділили у спецзону, у яку навіть працівників центрального апарату КДБ допускали за спеціальними перепустками, а ліфтом міг скористатися тільки власник спеціального ключа до нього. Не в кабінеті ж Андропова побував Сорокін?
Отже, троє привезли "кудись" Сорокіна, де "за столом ще двоє". Загалом п'ятеро проти одного безстрашного Сорокіна. "Розпочинають допит: "Писав – не писав? Казав чи не казав?" Навряд чи знайдеться людина, якій доводилося чути про допит, у якому одночасно бере участь п'ятеро допитувачів.
Читаємо далі: "А я постійно п'ю склянками мінеральну воду, тому що просто задихався від люті". У 1970-ті роки мінеральної води не було навіть у кабінетах генералів КДБ, а про кабінети іншого рівня співробітників і мови бути не може. В усіх кабінетах стояли графини зі звичайною водопровідною водою, яку щоранку міняли прибиральниці, що прибирали приміщення.
Одне слово, не пив він склянками мінеральну воду із причини її відсутності в описуваній ним реальності. Хіба що це був не допит, а прийом.
Зі слів Сорокіна, у його "допиті" брала участь "людина з гарним обличчям" – Нікандров, оперативний уповноважений 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ. 5-те управління КДБ від моменту його формування 1967 року займало із сьомого по дев'ятий поверхи будівлі №1/3 у Фуркасофському провулку, який ьув частиною величезного комплексу, відомішого як будинок №2 на площі Дзержинського. Нижні поверхи, включно з четвертим, який назвав Сорокін, займало Головне управління прикордонних військ КДБ.
Мабуть, саме після розмови у КДБ Сорокіну 1970 року дісталася посада головного редактора новоствореного видавництва "Современник", яке було у відомчому підпорядкуванні Спілки письменників РРФСР та Державного комітету Ради міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі. Зазначеними організаціями займалася "людина з гарним обличчям" капітан Нікандров. З його допомогою Сорокін у віці 34 років, став наймолодшим головним редактором великого російського видавництва. У 1974 році Сорокіна нагородили престижною премією Ленінського комсомолу. У період керівництва Сорокіним видавництвом "Современник" у ньому було видано книжки більшості "письменників-селюків", яким симпатизував Нікандров.
ЦГЗ КДБ СРСР
У 1990 році пресбюро КДБ СРСР очолив генерал-майор КДБ Олександр Карбаїнов, який раніше був другим секретарем Красноярського обкому комсомолу, заступником начальника 5-го управління КДБ. Після його призначення пресбюро перетворили на Центр громадських зв'язків (ЦГЗ) КДБ СРСР. У регіональних органах держбезпеки створили відповідні підрозділи. В УКДБ у Москві та Московській області теж було створено таку групу. Очолив її оперативник із журналістською освітою Олександр Михайлов (батько його був начальником кафедри історії військового мистецтва Червонопрапорного інституту КДБ, де навчали майбутніх розвідників). Заступником Михайлова став Віктор Олегов, співробітником – Сергій Богданов, син начальника московської міліції генерала Петра Богданова. Михайлов та його заступники почали використовувати можливості телебачення і під час регулярних телепередач висвітлювали діяльність московського управління КДБ.
Головна організація – ЦГЗ КДБ СРСР – у цьому серйозно програвала. Лише окремі сюжети, підготовлені співробітниками, виходили в телеефір, причому з ініціативи телевізійників, а не ЦГЗ. Із цієї причини Михайлова у ЦГЗ боялися і не любили. Конкуренції з ним – який блискуче вів свої репортажі – ЦГЗ не витримував. Водночас керівники ЦГЗ – Карбаїнов та його заступники, полковники Володимир Масленніков і Олексій Кондауров, не припускали навіть думки про переведення Михайлова в центральний апарат КДБ, оскільки боялися, що у ЦГЗ Михайлов їх затьмарить. Замість цього у ЦГЗ переманили заступника Михайлова Олегова (найімовірнше, щоб просто засмутити Михайлова). Олегов, утім, у ЦГЗ довго не затримався.
Невдовзі після створення ЦГЗ у ньому відбулися серйозні кадрові зміни. Генерал Карбаїнов, який створював ЦГЗ, "пробивав" для нього штатний розпис і спеціальну зону, у якій опинився кабінет усіх попередніх керівників КДБ, який став за його ініціативою меморіальним кабінетом Юрія Андропова, змушений був покинути КДБ. Сам Карбаїнов до своєї вимушеної відставки займав кабінет, який за часів Андропова займав начальник його секретаріату Володимир Крючков, який став останнім головою КДБ СРСР. Кабінет Карбаїнова був навпроти андроповського і мав, як і раніше, спільну з ним приймальню. З усього складу ЦГЗ лише Карбаїнов і його секретар працювали в цій меморіальній частині. Двоє його заступників та керівники двох відділів, що входили до складу ЦГЗ, та їхні працівники були в іншому крилі, на другому поверсі величезного будинку №2.
Причина звільнення генерала Карбаїнова була тривіальною. Його секретаркою була молода, приблизно 30 років, жінка. Зовнішність мала непримітну, манера розмовляти та її лексикон свідчили про брак освіти, вищої за середню, та інтелект, нижчий за середній. Її чоловіком був прапорщик одного з підрозділів КДБ. Але однією разючою якістю вона вирізнялася: нижня частина її тіла, та, що нижче від спини, і стегна вражали своєю незвичайною шириною, поступаючись лише не набагато ширшому генеральському столу.
Захоплення Карбаїнова не було секретом для підлеглих, оскільки він ревниво стежив за спілкуванням своєї секретарки з іншими співробітниками ЦГЗ. Меморіальну зону, яка охоплювала кабінет Андропова і кімнату відпочинку в ній, вирізняла наявність в останній душової, а також ліжка для відпочинку. Краще місця для романтичних побачень придумати було складно. Але це коштувало молодому генералу кар'єри.
Спочатку Карбаїнову запропонували місце заступника міністра авіаційної промисловості в дієвому резерві, але призначення так і не відбулося. Тоді молодий генерал-пенсіонер створив мале підприємство з назвою "Серебряная подкова", у якому знайшлося місце і його пасії.
Услід за Карбаїновим покинув ЦГЗ його перший заступник Масленніков, який раніше був співробітником 5-го управління КДБ, а потім управління "З", наступником 5-го управління. Масленніков прийшов у ЦГЗ по генеральське звання, але генералом так і не став.
На початку 1991 року не повернувся із закордонного відрядження офіцер аналітичного відділу управління "З" Олександр Шитіков. Батько його у 1980-ті роки був головою Ради Союзу Верховної Ради СРСР і головою Президії товариства культурних зв'язків зі співвітчизниками за кордоном. Ось його син, Олександр, і кинувся зміцнювати ці зв'язки, ставши "зрадником".
Кар'єра старшого Шитікова на цьому обірвалася. Масленніков же незадовго до нового призначення у ЦГЗ підписував Олександрові Шитикову службово-партійну характеристику і за його неповернення дістав сувору догану. На генеральському званні довелося поставити хрест. Місце першого заступника, а потім начальника ЦГЗ, тепер уже ЦГЗ ФСБ Росії, справедливо здобув трудяга Олексій Кондауров.
Був він, однак, не без вад. Чудовий виконавець, вірний своїм керівникам, але не був ні лідером, ні оратором. Він і сам відчував свої недоліки і невдовзі після здобуття генеральського звання покинув службу у ФСБ. За протекцією свого старого друга по спільній службі в 7-му відділі 5-го управління КДБ полковника Олександра Євдокімова, який очолив один із відділів у банку "Менатеп", Кондаурова взяли на роботу в той самий банк. Після створення компанії "ЮКОС" Кондауров керував у ній інформаційно-аналітичним управлінням.
І в банку "Менатеп", і пізніше в компанії "ЮКОС" службою безпеки керував Михайло Шестопалов, який не так давно був начальником управління з боротьби з економічними злочинами ГУВС Москви. Шестопалов мав агентурні і дружні взаємини з полковником Євдокімовим, який займався МВС СРСР на початку 1980-х років.
Щодо ЦГЗ ФСБ РФ, то туди, після зміни керівництва, перейшли й почали швидко просуватися у службовій діяльності, а невдовзі стали генералами та начальниками, Олександр Зданович, який прийшов із 3-го головного управління КДБ, і Олександр Михайлов, який перейшов з УКДБ у місті Москві та МО.
Гаврило Попов
Попов Гаврило Харитонович народився 31 жовтня 1936 року в Москві. У 1959 році закінчив економічний факультет МДУ імені Ломоносова, де здобув спеціальність викладача політичної економії. У 1963 році він закінчив аспірантуру того самого університету. Після закінчення аспірантури він займався науковою роботою на економічному факультеті МДУ, обіймав посади доцента, завідувача кафедри управління та декана факультету. У 1988–1991 роках Попов працював головним редактором журналу "Вопросы экономики". У березні 1989 року його обрали народним депутатом Верховної Ради СРСР. За рік, у березні 1990 року, він став депутатом Мосради від блоку "Демократическая Россия". 20 квітня Попов очолив Мосраду. У червні 1991 року Гаврила Попова обрали першим мером Москви, а в червні 1992 року він добровільно пішов у відставку.
У період роботи завідувачем кафедри управління економічного факультету МДУ Гаврило Попов зайнявся будівництвом дачі в Підмосков'ї. Проблема була в тому, що будівництво перевищувало фінансові можливості сім'ї Попова, але відмовлятися від заповітної мрії не хотілося. Вихід було знайдено у платних консультаціях для аспірантів, здобувачів наукових ступенів. Консультації по суті були прихованою формою хабарів, але зовні все мало пристойний вигляд.
Московський державний університет імені Ломоносова та Університет дружби народів імені Патріса Лумумби були під наглядом 3-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Жоден із факультетів цих університетів не оминули увагою оперативні співробітники відділу. З урахуванням значної кількості іноземних студентів, що навчалися в них, масово вербували студентів і викладачів із метою глибшого вивчення студентів-іноземців для виявлення сред них агентури і співробітників зарубіжних спецслужб. Окрім того, ретельно вивчали прорадянськи налаштованих іноземних студентів для подальшого їх вербування та використання за кордоном в інтересах радянських спецслужб. Агентурою КДБ обидва університети були цілковито пронизані.
Економічним факультетом МГУ займався оперуповноважений Юрій Балєв. Опер Балєв зібрав достатньо серйозний компромат на завідувача кафедри Попова. Справа наближалася до передання матеріалів у слідчі органи для притягнення Попова до кримінальної відповідальності за систематичні хабарі. Однак мудрий Філіп Бобков розсудив інакше: набагато вигідніше налякати невдалого будівельника дачі кримінальною відповідальністю і завербувати його, великодушно відвівши від нього загрозу ув'язнення. Ув'язнення Попова багато б не дало – такі справи належали до компетенції МВС. А от мати завкафедри одного із престижних факультетів МДУ як агента було справою набагато доцільнішою і спокусливішою.
Наляканий Гаврило Попов дав згоду на вербування себе як агента, але попросив, щоб куратора від КДБ економічного факультету неодмінно змінили. Бобкову важливіше було мати надійного помічника в особі завербованого Попова, ніж Балєва на посаді куратора економічного факультету, і Балєва перевели у 2-ге відділення 1-го відділу 5-го управління, де йому доручеили ведення розроблення віолончеліста Мстислава Ростроповича.
Переведення з підрозділу в підрозділ "по горизонталі", на рівноцінну посаду без підвищення, не обіцяло нічого гарного тому, кого переводили. Для освоєння нової ділянки оперативного забезпечення, знайомства із ситуацією, набуття нової агентури, без чого не можна було розраховувати на підвищення в посаді і, відповідно, у військовому званні, потрібен час. Ростропович був уже за кордоном. У Москві залишилося, утім, усе майно Ростроповичів. Звісно, вони робили спроби повернути хоча б частину того, що залишилося на батьківщині. Балєв зайнявся протистоянням цьому. І це єдине, чим він міг тепер нашкодити Ростроповичу і Вишневській.
Гаврило Попов був серед тих, хто, виконуючи волю Бобкова, у Москві відчиняв Калмановичу "всі двері", хто вивів Бобкова на свого помічника віцемера Юрія Лужкова, майбутнього багаторічного господаря Москви, чиї політичні симпатії теж були не на боці Єльцина та демократів, які його оточували. Він вірив у політичні перспективи зовсім інших людей, таких як "скромний консультант" "Мост-банка" Бобков. Демонструючи лояльність цим силам, Лужков вступав у конфлікт із висуванцями Єльцина – Єгором Гайдаром, Борисом Нємцовим і Анатолієм Чубайсом. Навіть після раптової смерті Гайдара 2010 року Лужков не втримався й у співавторстві з Поповим написав статтю, обмовляючи Гайдара.
Калманович, який відкривав раніше для Питовранова – Бобкова – Іванова банківські рахунки у закордонних банках із розміщеними на них величезними коштами і "не мав" зв'язків серед московської влади, із дивовижною легкістю здобув під реконструкцію відомий Тішинській ринок. Потім під черговий ринок він отримав територію заводу "Хромотрон" та інші ласі шматки нерухомості. За короткий строк він із допомогою Бобкова став великим бізнесменом і громадським діячем.
"Мост-банк" Бобкова тимчасом зайняв кілька поверхів у будинку мерії, що розмістилася в колишньому будинку Ради економічної взаємодопомоги на престижному Новоарбатському проспекті Москви. Фінансова група "Мост", до якої структурно належав "Мост-банк", діставала від московської мерії нерухомість за залишковою вартістю. У найкоротший строк, завдяки старанням Бобкова, його структура стала власником десятків тисяч квадратних метрів власності у столиці.
На кошти, отримані із закордонних банків за посередництва Калмановича, і на "партійні гроші", завдяки старанням ще одного ставленика Бобкова, Леоніда Веселовського, "Мост-банк", який не входив до початку 1993 року за своїми активами у першу сотню російських банків, за рік був на 19-му місці. У 1994 році в "Мост-банк" було вкладено основні кошти московського уряду і банк протячгом тривалого часу залишався одним із найбільших за обсягом обслуговуваних бюджетних коштів. У "Мост-банку" було розміщено також основний поточний рахунок бюджету Москви.
Донька Бориса Єльцина Тетяна Дьяченко писала у 2010 році, що стосунки між Лужковим і Єльциним зіпсувалися восени 1994 року. Тоді голова СПБ президента Коржаков наполегливо переконував Єльцина, що Лужков виношував плани, щоб обійняти посаду глави держави. На думку Дяченко, "Коржаков почав переконувати президента в тому, що Лужков готує змову" проти Єльцина, "доповідав про зв'язки мерії та особисто Лужкова з московськими кримінальними угрупованнями". Однак Єльцин розглядав питання про призначення Лужкова на посаду прем'єр-міністра. "Що було б із країною, якби восени 98-го року прем'єр-міністром було призначено Юрія Михайловича Лужкова, який з імовірністю 99,9% став би влітку 2000 року президентом? – риторично запитувала Дяченко. – Я завжди була впевнена, що нічого доброго".
Утім, вибір, зроблений самою Дяченко – Володимир Путін, – теж "нічого доброго" не приніс.
Олег Шенін
У період керівництва структурами радянської держбезпеки в Афганістані генерал-майор КДБ Борис Іванов познайомився з Олегом Шеніним. Це знайомство мало для СРСР найтрагічніші наслідки. Шенін, як уже згадували, народився 1937 року. Після здобуття освіти в будівельному технікумі він працював як технік-десятник, виконроб та начальник виробничого відділу на будівництві Красноярськ-26.
Невелике місто з такою назвою (нині Желєзногорськ) було розташоване за 64 км на північ від Красноярська на правому березі річки Єнісей. За часів Радянського Союзу вся інформація про місто мала гриф "цілком таємно". У ньому було побудовано гірничо-хімічний комбінат, основним видом діяльності якого було виробництво збройового плутонію – компонента, необхідного для створення ядерної зброї. До будівельних робіт було залучено десятки тисяч ув'язнених радянського ГУЛАУу (Головного управління таборів), побудували практично підземне місто, довжина тунелів якого перевищувала розміри московського метро.
У віці 27 років Шеніна призначили на посаду начальника будівельного управління, який працював над будівництвом Красноярського алюмінієвого заводу. У 1967–1974 роках він був на керівних посадах у тресті "Ачинскалюминстрой". До речі, в очолюваному ним тресті починав свою трудову діяльність нинішній міністр оборони РФ Шойгу, кар'єрі якого сприяв Шенін, що товаришував із його батьком.
У 1974 році Шеніна обрали першим секретарем Ачинського міськкому партії, і все подальше життя Олега Шеніна було пов'язане з роботою в органах КПРС. У 1980 році його відрядили в Афганістан як зонального радника у провінціях Нангархар, Лагман і Кунар. Саме в Афганістані сталося зближення на ідейній основі переконаних сталіністів – генерала радянської розвідки Бориса Іванова і партійного функціонера Шеніна. Побачивши в Шеніні ідейного союзника, Іванов познайомив його з Євгеном Питоврановим, який нерідко відвідував колишнього свого учня Іванова в Афганістані.
Отже, до глибоко законспірованої групи чекістів приєднався ще досить молодий партапаратник Шенін. Після багатьох років, у 2001-му, він скаже: "Ми вже тоді (у 1979 році. – прим. В. Попова) відчували небезпеку поширення ісламського фундаменталізму і ввели війська на прохання законного керівництва Афганістану. Скажу одразу, що я ніколи не вважав цей крок помилковим. Навпаки, помилкою було непродумане виведення їх звідти" (Інтерв'ю Шеніна журналісту Олександрові Головенку – сайт Pravda.RU 8 жовтня 2001 року).
За рекомендацією Шеніна і за посередництва Бобкова в центральний апарат КДБ СРСР перевели і призначили на посаду заступника начальника 5-го управління начальника управління КДБ СРСР у Красноярському краї Валерія Воротнікова. Незабаром йому підвищили звання, і він став генерал-майором. Під час реорганізації 5-го управління в 1988–1989 роках в управління "З" ("Захист конституційного ладу") Воротнікова призначили на посаду першого заступника начальника управління "З", а в 1991 році, незадовго до запровадження у країні ДКНС, він очолив цей підрозділ радянських спецслужб.
У 1990 році на XVIII з'їзді КПРС Шеніна, до того часу першого секретаря Красноярського крайкому партії, обрали секретарем ЦК КПРС і членом Політбюро. У своєму першому виступі в новій якості перед апаратом ЦК 29 серпня 1990 року Шенін сказав таке: "Ситуація ускладнюватиметься. Нам треба орієнтувати себе і партійні комітети на надзвичайну ситуацію" (Цит. за: В. Легостаєв. "Целлулоид ГКЧП". – газ. "Завтра", №33–35, 2002 року).
Практично відразу ж після свого обрання до складу Політбюро ЦК КПРС Шенін підготував до розгляду Політбюро записку "Про невідкладні заходи щодо організації комерційної та зовнішньоекономічної діяльності партії". У ній, зокрема, ішлося про таке:
"Особливе місце в нових для КПРС умовах відводиться питанню про приєднання підприємств і господарських організацій, які належать партії, а також її грошових коштів до зовнішньоекономічної діяльності. Це важливо як для створення окремого каналу для одержання валюти в партійну касу, так і для фінансування міжпартійних зв'язків. Водночас потрібне дотримання розумної конфіденційності та використання в низці випадків анонімних форм, що маскують прямі виходи на КПРС. Кінцева мета, мабуть, полягатиме в тому, щоб поряд із "комерціалізацією", наявною в партійній власності, планомірно створювати структури "невидимої" партійної економіки, до роботи якої буде допущено дуже вузьке коло осіб, яких визначає генеральний секретар або його заступник. Необхідно підготувати пропозиції щодо створення якихось нових, "проміжних" господарських структур (фонди, асоціації тощо), які в разі мінімальних "видимих зв'язків" із ЦК КПРС могли б стати центрами формування "невидимої партійної економіки".
Складно уявити, що новачок у вищому партійному органі Шенін міг підготувати документ, який вимагав глибоких специфічних знань про таємну діяльність партії, приховану від очей не тільки її рядових членів, але й більшості керівників найвищої її ланки. Провідником прихованих операцій КПРС із фінансування зарубіжних компартій і створення за кордоном підприємств та різних фінансових інститутів, зв'язок із якими було глибоко законспіровано, традиційно була зовнішня розвідка СРСР. Рукою Шеніна водили майстри, які розумілися на таємних закордонних операціях: Питовранов та Іванов (тепер уже генерал-лейтенант, перший заступник начальника ПГУ – зовнішньої розвідки КДБ СРСР). Саме Питовранов та Іванов були ідейними наставниками Шеніна і його негласними керівниками. Для здійснення їхніх далекосяжних планів їм була потрібна своя людина у вищому партійному органі, і в особі Шеніна вони її знайшли.
Забігаючи наперед, скажемо, що саме Шенін був кандидатом від КДБ на пост глави держави. Ось що писала про нього преса вже після розпаду СРСР:
"Олег Шенін – секретар ЦК КПРС, потенційно найвидатніша особистість останніх років партії. Людина великого розуму і волі, він займався за керівництва [Михайла] Горбачова партійною роботою в армії та КДБ. У 1990–1991 роках йому негласно підпорядковувалися голова КДБ СРСР В[олодимир] Крючков, міністр оборони Д[митро] Язов. Він керував і спрямовував таємну фінансову та зовнішньоекономічну діяльність партії і кував її стратегічний курс у нових історичних умовах. До його доводів дослухався Горбачов. За його вказівками діяв М[икола] Журба. Він був автором записки про проблеми партійної власності, яку Кручина вручив Горбачову. Йому не вистачило двох – трьох років, щоб очолити партію – і тоді перебіг історії був би іншим. Зовні, не беручи участі в серпневому путчі, Шенін був його закулісним ідеологом і вождем". (Апарат ЦК КПРС: "Крадіжка тисячоліття" – газ. "Дуэль", № 11 /206/, 13 березня 2001 року)
У квітні 1991 року Шенін робив доповідь на партійній конференції центрального апарату КДБ СРСР: "Якщо подивитися, як у нас зовнішні сіоністські центри та сіоністські центри Радянського Союзу зараз потужно підтримують деякі категорії і деякі політичні сили, якби можна було показати й оприлюднити, то багато хто почав би розуміти, хто такий Борис Миколайович із товаришами... Я без запровадження режиму надзвичайного стану не бачу нашого подальшого розвитку, не бачу можливостей політичної стабілізації та стабілізації економіки".
У травні 1991 року в газеті "Советская Россия" було опубліковано статтю "Архітектор руїн", яка різко критикувала "перебудову", ініційовану Горбачовим і членом Політбюро Олександром Яковлєвим. Статтю підписав майбутній керівник російських комуністів Геннадій Зюганов. Насправді її написали співробітники аналітичного управління КДБ СРСР за вказівкою Шеніна.
Попередню частину опубліковано 4 березня. Наступна вийде 18 березня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.