Записки колишнього підполковника КДБ: Операція "Павук", або Як проводили розроблення Ростроповича і Солженіцина
Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книжці "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті й головні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книжки не видавали. За згодою автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує уривки з неї. У цій частині "Записок" Попов розповідає про розроблення спортсменів, літераторів і музикантів.
Утеча Васси Герасимової
Після московської Олімпіади Перфільєв себе бачив на посаді начальника 11-го відділу управління КДБ. За появи вакансії після переведення колишнього начальника полковника Шведова у чинний резерв КДБ він був певен, що посяде його місце. Коли ж відбулося призначення на посаду, яка звільнилася, колишнього секретаря парткому 5-го управління Ширинського, Перфільєв не приховував свого гніву і не планував здаватися. Ширинський дійсно поступався йому в досвіді оперативної роботи. До того ж за спиною Перфільєва стояв усесильний Філіп Бобков.
Як ми вже згадували, у період підготовки з метою гарантування безпеки Олімпіади в Москві чисельність 11-го відділу 5-го управління було значно збільшено завдяки прикомандированим співробітникам із периферійних органів держбезпеки, він налічував понад 300 осіб оперативного складу. Службових приміщень у будівлі, у якій був розташований основний штат 5-го управління в будинку №1 у Фурксовському провулку, для такої кількості людей просто не було. Відділ ненабагато поступався за своєю чисельністю всьому складу 5-го управління КДБ.
Для розміщення 11-го відділу дібрали приміщення у Великому Кисельному провулку, де раніше, до свого переїзду на південний захід столиці, була розташована Вища школа КДБ. 11-й відділ 5-го управління зайняв п'ятий і шостий поверхи величезної будівлі. Начальнику 11-го відділу полковнику Шведову виділили значний за розміром кабінет на п’ятому поверсі.
За усталеною у КДБ традицією кабінет заступника начальника відділу зазвичай або межував із кабінетом керівника, або був до нього в безпосередній близькості й завжди був значно меншим за розміром. Як заступник начальника 11-го відділу Перфільєв категорично відмовився займати кабінет, що поступається за своїми розмірами кабінету начальника. Він зайняв точно такий самий кабінет на поверх вище – на шостому поверсі. Після завершення Олімпіади 11-й відділ набув звичайних розмірів і п’ятий поверх відійшов іншим підрозділам.
Для новопризначеного начальника 11-го відділу Ширинського залишався єдиний відповідний його статусу кабінет, займаний його заступником Перфільєвим. Але той категорично відмовлявся звільняти кабінет і навіть віддати величезний письмовий стіл, за яким він сидів, залишивши новопризначеному начальнику невеликий за розміром приставний столик, за яким зазвичай сідали співробітники, викликані для доповіді.
Численні звернення Ширинського в секретаріат управління, що займався питаннями секретного діловодства та розміщенням працівників, і безпосередньо до керівництва 5-го управління не подіяли. Так вони й сиділи – заступник за величезним столом, а начальник буквально тулився за крихітним приставним. Під час доповіді Перфільєву матеріалів стосовно Васси Герасимової вони не здалися йому ґрунтовними, і він не став підписувати документа, що тимчасово закривав Герасимовій виїзд за кордон.
У випадках, коли документ доповідали відповідному керівнику, але він не підписав його, на документі робили позначку про те, кому його доповідали і коли (що у випадку з документом про Герасимову зробив я). За два тижні після доповіді, 12 червня 1982 року, радянська збірна із синхронного плавання вилетіла до Іспанії для участі в міжнародному турнірі в курортному містечку Пальма-де-Мальорка. У складі команди була і Васса Герасимова. 14 червня вона опинилася в посольстві США в Іспанії, де подала прохання про надання їй політичного притулку. У СРСР на різних рівнях державної та політичної влади спалахнув грандіозний скандал. Але причиною цього була не відмова нікому невідомої Васси Герасимової повернутися у СРСР.
19 січня 1982 року, вистреливши собі в голову, пішов із життя перший заступник голови КДБ СРСР Семен Цвігун. Він був людиною Брежнєва. Несподівана смерть Цвігуна спричинила безліч пліток, тим паче, що під некрологом Цвігуну не виявилося підпису Брежнєва, що дало підстави для чуток про вбивство Цвігуна, який намагався, мовляв, звернути увагу Брежнєва на кримінальні зв'язки його доньки Галини.
За шість днів після самогубства Цвігуна не стало вірного соратника Брежнєва по партії Михайла Суслова, який був другою, після самого генсека, людиною в партії. Смерть Цвігуна послабила позиції Брежнєва у КДБ, а несподівана смерть Суслова – у Політбюро і ЦК КПРС. Сам Брежнєв, відчуваючи, що фізично слабне, був змушений серйозно замислитися про кардинальні кадрові перестановки у країні. 24 травня 1982 року голову КДБ Андропова перевели на посаду секретаря ЦК КПРС. Він змінив померлого Суслова. Головою КДБ став Віталій Федорчук, довірена особа першого секретаря ЦК компартії України Володимира Щербицького, що призвело до усунення від влади попередника Щербицького Петра Шелеста.
Звернення Васси Герасимової із проханням до влади США надати їй політичний притулок стало для нового голови КДБ зручним приводом для ревізії діяльності 5-го управління КДБ і його керівництва. Федорчук видав безпрецедентний для того часу наказ – створити спеціальну комісію з-поміж працівників інспекторського управління для розслідування обставин, що призвели до неповернення Васси Герасимової з-за кордону, і покарати винуватих.
Безпрецедентність наказу полягала в тому, що такі розслідування проводили в разі зради офіцерів КДБ, передусім співробітників зовнішньої розвідки, перехід яких на бік противника завдавав серйозної шкоди безпеці країни. Плавчиня Герасимова не належала до такої категорії осіб. Вона просто не була обізнана в якихось секретах. До того ж вона не була першою, хто, перебуваючи за кордоном, звернувся до урядів інших країн із проханням про політичний притулок.
В аналогічних випадках проводили розгляд на рівні відповідних підрозділів держбезпеки з метою виявити помилки, яких припустилися в оперативній діяльності, та не допустити таких фактів у майбутньому. Але ніколи розгляд таких фактів не піднімали до рівня голови КДБ СРСР.
Оскільки я мав стосунок до справи Герасимової, можна було припустити, що Перфільєв намагатиметься зробити з мене "крайнього". Але інспекторське управління розібралося "по совісті". Перфільєву оголосили догану за те, що йому не вдалося запобігти спланованій матір'ю Васси Герасимової акції щодо її неповернення із закордонної поїздки з метою подальшого виїзду до доньки на постійне проживання разом із чоловіком Олександром Ждановим, невизнаним у Радянському Союзі художником. Мені зробили "зауваження".
Федорчук і Бобков
Як зізнався Федорчук в інтерв'ю у 2006 році, він ненавидів Андропова, який, за його ж словами, "платив йому тією самою монетою". Основною причиною неприязних стосунків між ними була незгода Федорчука з боротьбою з дисидентами, що проводили у країні, яку, на його думку, багато в чому інспірували органи держбезпеки. Організатором розв'язаної у країні кампанії з викорінення дисидентства був начальник 5-го управління КДБ Бобков, якого у всьому підтримував Андропов. З огляду на це наявна зв'язка Бобков – Андропов становила для Федорчука серйозну загрозу.
Готуючись до сутички з Бобковим, Федорчуку вдалося, як йому здавалося, залучити на свою сторону досвідченого борця з дисидентами В'ячеслава Широніна, перевівши його з посади заступника начальника 9-го відділу 5-го управління КДБ на посаду консультанта голови відомства, яка відповідала званню генерал-майора. Невдовзі Широніну це звання дали, ось тільки прибічником Федорчука він не став, а залишився вірним Бобкову. Найімовірніше, у Федорчука з'явився в оточенні "засланий козачок".
Увечері 9 листопада 1982 року Брежнєв ліг спати здоровим і бадьорим після повернення із вдалого полювання в гарному настрої. Уранці наступного дня він уже не прокинувся, зупинилося серце. 12 листопада провели пленум ЦК КПРС, на якому черговим генеральним секретарем обрали Андропова. І вже у грудні того самого року Федорчука призначили міністром внутрішніх справ СРСР замість усунутого з посади (якого ненавиділи Андропов і Бобков) колишнього міністра Миколи Щолокова.
Слідом за Федорчуком у МВС СРСР відрядили Ширинського, що пробув на посаді начальника 11-го відділу протягом приблизно пів року. Однією із причин його видалення із КДБ СРСР була пристрасть до пиятики. Можливості в нього, коли він був начальником 11-го відділу 5-го управління КДБ, для цього були чудовими. До московської Олімпіади на Ленінському проспекті столиці побудували відомчий готель Спорткомітету СРСР "Спорт", у якому розміщували радянські та іноземні спортивні делегації. Директором готелю призначили колишнього офіцера ГРУ Бориса Чмихова, якого я завербував як резидента держбезпеки.
Члени спортивних делегацій і представники міжнародних федерацій та МОК харчувалися в ресторані готелю, який також мав бар із великою кількістю спиртних напоїв. Процес приймання і харчування іноземних спортивних делегацій був під контролем протокольного відділу Спорткомітету СРСР, співробітники якого в більшості своїй були завербованими як агенти держбезпеки офіцерами 11-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, які завжди були бажаними гостями в готелі "Спорт". Тут вони могли й міцно випити, і смачно закусити коштом іноземних спортсменів.
В описуваний період протокольний відділ Спорткомітету СРСР курував співробітник 11-го відділу 5-го управління КДБ Валерій Воробйов, який умів догоджати тим, у кому був зацікавленим. Їхав він із Ширинським у готель "Спорт" годині так об 11 ранку, й у відділі обидва вже зазвичай не з'являлися. За час, проведений у готелі, Ширинський "міцно подружився" з миловидною жінкою-метрдотелем готельного ресторану настільки, що потягнув її за собою у МВС СРСР, де його було призначено начальником протокольного відділу. Про пригоди Ширинського в подробицях було відомо Перфільєву, і той доводив цю інформацію до потрібного рівня. Не ділити ж, дійсно, із ним кабінет! Так що Ширинського перевели із КДБ, а для Перфільєва відкрився шлях до посади начальника 11-го відділу 5-го управління КДБ. Заважало лише стягнення – сувора догана. Але щойно Федорчука скерували у МВС СРСР, покарання з Перфільєва, а заразом і з мене було знято.
Новим головою КДБ СРСР призначили колишнього першого заступника голови Комітету Віктора Чебрикова, який за своїми особистими рисами та рівнем професійної підготовки значною мірою поступався Філіпу Бобкову, який за нього став фактичним керівником КДБ СРСР. А Перфільєва незабаром після зняття покарання було призначено начальником 11-го відділу 5-го управління КДБ і він продовжив своє сходження кар'єрними сходами, кожну сходинку яких було відзначено черговими мерзенностями й підлостями.
"Літературна група"
За творчими спілками у 5-му управлінні КДБ оперативно спостерігало 2-ге відділення 1-го відділу. Керував цим підрозділом підполковник Володимир Струнін. Заступником начальника 2-го відділення був підполковник Валентин Ілліч Бетєєв, який мав дивну звичку наполягати на тому, щоб його називали Володимиром Іллічем. Закінчив він службу у званні генерал-майора, начальника УКДБ в Іванівській області.
За буття КДБ СРСР у 1-му відділі 5-го управління існувала у 2-му його відділенні так звана літературна група. Була вона традиційно нечисленною. На початку 1970-х років складалася зі старшого оперуповноваженого капітана Геннадія Зарєєва, старшого оперуповноваженого капітана Євгена Аужбіковича, старшого оперуповноваженого майора Віктора Федотова, оперуповноваженого капітана Миколи Нікандрова і молодшого оперуповноваженого молодшого лейтенанта, яким був на той час автор цих рядків – Володимира Попова. Зарєєв курував Державний комітет Ради Міністрів СРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі (Держкомвидав СРСР), Держкомвидав УРСР і видавництво "Прогресс".
Окрім того, спільно з переведеним із 5-го відділу УКДБ у Новосибірській області Нікандровим Зарєєв курував Союз письменників СРСР і Російської федерації та інститут світової літератури імені Горького. Федотов оперативно обслуговував Літературний інститут імені Горького, вищі літературні та сценарні курси при цьому виші, редакції "Литературной газеты" і "Литературной России", а також видавництво "Советский писатель". Оперативна ділянка Аужбіковича була на стадії визначення. Йому ж було доручено координацію діяльності 5-го управління КДБ із відповідними підрозділами, що діють в органах соціалістичних країн.
Службу Зарєєв закінчив у званні полковника, що обіймав посаду начальника відділу чинного резерву, прикриттям якого була посада заступника начальника управління у Всесоюзному агентстві з авторських прав (ВААП). Аужбікович загинув у автомобільній аварії на початку 1980-х років, прямуючи на підмосковну дачу. Нікандров закінчив службу начальником 1-го відділу Центру громадських зв'язків (ЦГЗ) КДБ СРСР у званні полковника. Там же, у ЦГЗ, завершив службу автор цих рядків на посаді консультанта 2-го відділу і званні підполковника.
У 2-му відділенні служили також старший оперуповноважений майор Микола Жаваронков, оперуповноважений Володимир Цибізов, молодші оперуповноважені В'ячеслав Петров і Валерій Кисельов. Бетєєв курував Союз композиторів СРСР. Жавороков, спільно з Петровим – Спілку художників та Спілку архітекторів СРСР. Цибізов – Спілку театральних діячів СРСР. Кисельов – Держконцерт СРСР.
Частим гостем у "літературній групі" 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ був Володимир Зубков, напористий і надзвичайно діяльний офіцер, який мав цілу низку серйозних агентурних надбань, завдяки чому він швидко просувався по службі. На руїнах КДБ він зробив блискучу кар'єру.
Величезна кількість інформації, яка відображала всі аспекти життя величезної країни рад, одержана і систематизована органами безпеки, надходила в Центр, тобто у КДБ СРСР у Москві. Оперативні підрозділи центрального апарату КДБ СРСР у процесі агентурно-оперативної діяльності також добували інформацію згідно з напрямами своєї діяльності. На основі узагальнення інформації з місць та у столиці виробляли стратегію і тактику діяльності органів КДБ СРСР із запобігання ворожим радянському ладу виявам. Також на основі одержаної та узагальненої інформації готували інформаційні довідки в Інстанцію – ЦК КПРС, партійні органи на місцях та периферійні підрозділи держбезпеки.
У КДБ союзних республік теж були типові "літературні групи". В обласних і крайових управліннях схожі функції виконував конкретний оперативний працівник відповідного 5-го підрозділу. "Дарма вважають, що найактивніше ми працювали з московськими письменниками", – згадував Бобков (Журнал "Русская жизнь", 12 серпня 2008 року. – Попов). Далеко не тільки з московськими.
Інформація, яка відображала ситуацію в письменницькому середовищі, з усієї території країни надходила в "літературну групу" в 1-й відділ 5-го управління КДБ. Від моменту створення в 1967 році 5-го управління КДБ у "літературній групі" накопичувався величезний інформаційний масив, який складався переважно з повідомлень агентури КДБ. Усі ці донесення доповідали в літерну справу №1110, розмір якої перевищував 100 томів, понад 300 сторінок кожен.
Обсяг томів обмежував розмір коробок для архівного зберігання. Із цієї причини томи не могли перевищувати певний розмір. Якщо ж урахувати, що всі документи друкували з обох боків аркуша, не важко уявити колосальний обсяг інформації, у цих томах зосереджений. Так що відповідні підрозділи спецслужб були повною мірою поінформовані про процеси, які відбувалися у творчих організаціях СРСР.
"Основне завдання сканування суспільних процесів серед творчої інтелігенції полягало в тому, щоб сприяти розвитку, як у нас казали, радянської літератури та мистецтва", – згадував генерал-майор ФСБ у відставці Олександр Михайлов. До краху ДКНС і наступного за тим скасування КДБ і розпаду Радянського Союзу він був співробітником 5-го відділу, який став пізніше 5-ю службою управління КДБ СРСР у Москві й Московській області. Серед завербованих ним журналістів був Леонід Трахтенберг, якого колеги називали "Льоня Трах". У 1970-ті роки він був співробітником редакції газети "Московский комсомолец".
Ростропович, Вишневська, Солженіцин
Від самого початку, від моменту мого зарахування в "літературну групу", було вирішено, що я повинен буду прийняти від Зарєєва об'єкти його оперативного обслуговування. Він же мав бути моїм наставником у справі осягнення оперативних навичок. Украй неорганізований, вічно кудись поспішаючи і повсюдно запізнюючись, Зарєєв не знаходив часу на мою підготовку і передання об'єктів оперативного обслуговування й агентури, яка працювала на них.
Якось ми відвідали з ним Держкомвидав УРСР, де Зарєєв отримав від керівництва відомства абонементи на отримання книг за закритим списком, за яким книги рідкісних видань отримували керівники партії та уряду СРСР і члени колегій союзних відомств. Для КДБ, за домовленістю з керівництвом Держкомвидаву, робили виняток, і, крім членів колегії, абонементи отримували окремі заступники начальника 5-го управління КДБ Бобкова, який був членом колегії, його заступник генерал Іван Абрамов, куратор 1-го відділу, начальник 1-го відділу полковник Пас Смолін, начальник 2-го відділення підполковник Струнін. Не забував водночас капітан Зарєєв і про себе.
Уся моя уявна підготовка за індивідуальним планом звелася до ознайомлення, а точніше приведення мною до елементарного ладу оперативного розроблення видатного віолончеліста і диригента Мстислава Ростроповича. Вів цю справу Бетєєв. Становила вона дві теки з непідшитими, як того вимагали інструкції з ведення таємного діловодства, документами. Однією з них була офіційно отримана з центрального архіву обкладинка для ведення таких справ, іншою ж – звичайна шкіряна тека, у якій було зібрано шифротелеграми із закордонних резидентур з інформацією про Ростроповича і матеріали західних ЗМІ, присвячені перипетіям його справи та реакції на нього громадськості західних країн.
Під час ознайомлювання з розробленням на Ростроповича мені відкривалася картина відвертого цькування його та його дружини, солістки Большого театру Галини Вишневської. Зі справи з усією очевидністю випливало, що КДБ навмисно створював для двох видатних виконавців абсолютно нестерпні умови. Причиною розв'язаної кампанії була підтримка Ростроповичем колишнього шкільного вчителя, а до того – політичного в'язня, письменника-початківця Олександра Солженіцина, який жив тепер на їхній дачі в елітному підмосковному дачному селищі Жуковка, де за радянських часів розташовувалися дачі радянської та партійної еліти.
Проведення оперативних заходів щодо Солженіцина було вкрай ускладнене тим, що сусідом по дачі Ростроповича та його дружини був міністр внутрішніх справ Микола Щолоков, дача якого межувала з дачею Ростроповича. Розроблення Солженіцина здійснювало 1-ше відділення 9-го відділу 5-го управління КДБ. Розроблення це навіть мало свою кодову назву: "Павук".
У якийсь момент, коли ні Ростроповича, ні Солженіцина не було на дачі, офіцери, задіяні в "Павуку", кинулися на дачу з метою встановлення апаратури слухового контролю у флігелі дачі, який займав письменник. За словами співробітника відділення полковника Імеріка Шевельова, коли він підійшов до паркану, назустріч йому кинувся чоловік у піжамі (справа відбувалася на світанку) й ударом в обличчя збив його з ніг, після чого зник на території дачі міністра Щолокова. Шевельов запевняв, що це був сам міністр.
Таке сусідство, звісно ж, не могло влаштовувати розробників Солженіцина. Для них не було таємницею й те, що, користуючись сусідськими стосунками із Щолоковим, Ростропович познайомив його із Солженіциним та його творами. Міністр відчув прихильність до колишнього фронтовика, яким був він сам, і став на захист гнаного письменника. Він навіть допомагав Солженіцину в роботі над романом "Серпень Чотирнадцятого", знайшовши для нього військові карти того часу.
Ще більшою мірою особисто Андропова не влаштовувало, що Щолоков мав прихильність до Брежнєва і мав можливість подавати йому інформацію про Солженіцина, Ростроповича і Вишневську в іншому світлі, ніж це робив КДБ. Щоб перекрити цей канал інформації, Андропов ухвалив рішення усунути Ростроповича і Вишневську. Оскільки посадити їх було неможливо – люди вони були всесвітньо відомі, – довелося створити їм нестерпні умови, за яких еміграція Вишневської та Ростроповича виявлялася для них єдиним виходом. План цей спрацював. Інша річ, що виїзд Ростроповича і Вишневської практично збігся з висланням самого Солженіцина. Після 13 лютого 1974 року необхідності у виїзді Ростроповича і Вишневської з погляду КДБ уже не було, але занадто багато крові було їм до цього моменту зіпсовано:
Генеральному Секретарю ЦК КПРС товаришу Л. І. Брежнєву
Протягом останніх років навколо нашої сім'ї створювали нестерпну ситуацію цькування та ганебного обмеження нашої творчої діяльності, ігнорування нашого мистецтва.
Ми багато разів письмово зверталися до вас із проханням про допомогу, але відповіді не одержували. Не бачачи виходу зі становища, трагічного становища, просимо про вашу вказівку про дозвіл виїзду нам із двома дітьми за кордон на два роки.
Зі щирою повагою
Галина Вишневська, Мстислав Ростропович
За багато років Ростропович згадував:
Обставини, які спонукали нас виїхати, були жахливі. Ми, по суті, були позбавлені роботи... Пам'ятаю, як нас виганяли із запису опери "Тоска". "Ваша "Тоска" нікому не потрібна", – кричали вони. Кампанія цькування, яка була за цим, дала зрозуміти, що радянський уряд поставив перед собою мету нас повністю знищити. А за що?
За те, що ми дозволили Солженіцину жити в нас на дачі. Нас довели до абсолютного відчаю. Не в змозі більше терпіти знущання, я написав Брежнєву лист із проханням випустити нашу сім'ю за кордон на два роки. Я мотивував це тим, що нам не дають можливості працювати за фахом. 29 березня 1974 року я особисто відвіз заяву до ЦК партії, а коли повернувся додому, буквально хвилин за 10, Галина вже розмовляла телефоном із заступником міністра культури [Василем] Кухарським, який сам зателефонував нам і попросив, щоб ми негайно приїхали до нього. Коли ми приїхали в міністерство культури, він сказав, що, наскільки він розуміє, радянський уряд не буде заперечувати проти нашого виїзду.
Було зрозуміло, що нашу долю було вирішено наперед, просто вони шукали зручної нагоди, щоб нас позбутися. Пам'ятаю, я хотів залишитися на два тижні, щоб бути присутнім на конкурсі імені Чайковського, де грали мої учні і де я був беззмінним головою віолончельної секції. Про це я особисто просив [міністерку культури Катерину] Фурцеву, але її відповідь була твердою і недвозначною: "Їдьте негайно".
З інтерв'ю з кореспондентом "Голосу Америки" Люсьєном Фіксом.
"Нотатки з єврейської історії", № 12 /103/, грудень 2008 року
Колишній начальник 5-го управління КДБ генерал Бобков, який особисто керував розробленням письменника Олександра Солженіцина й академіка Дмитра Сахарова, вийшовши на пенсію з посади першого заступника голови КДБ СРСР та у званні генерала армії, зайнявся написанням наскрізь брехливих книжок. "Ми нікого не висилали, вони самі виїжджали", – писав він.
Ось як згадував свій "добровільний" від'їзд художник Михайло Шемякін:
Чоловік, який відрекомендувався полковником Смирновим, розмовляв зі мною дуже чемно. "У вас три шляхи на вибір. Перший – знову опинитися у божевільні, тільки вже на тривалий строк, другий – потрапити в табір, звідки ви не вийдете, бо будете весь час діставати додаткові строки перед звільненням, а третій, той, який ми вам пропонуємо й від душі радимо: безшумно покинути Радянський Союз. Не приховую: умови будуть важкими, ви не маєте права навіть із батьками попрощатися, не кажучи вже про те, щоб поставити їх про від'їзд до відома. Із собою не брати нічого, навіть маленької валізки, а на початок закордонного життя ми вам даємо $50".
"Бульвар Гордона", № 50 /294/, 14 грудня 2010 року
Тож, формально кажучи, Бобков мав рацію: "вони самі виїжджали", якщо надавали таку можливість, – після того, як жертвам у КДБ роз'яснювали альтернативні варіанти, точніше, їх відсутність.
Попередню частину опубліковано 26 лютого. Наступна вийде 11 березня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.