Записки колишнього підполковника КДБ: Вербування й убивство Владислава Лістьєва
Один з авторів книжки "КДБ грає в шахи" і колишній співробітник Комітету держбезпеки СРСР Володимир Попов нещодавно завершив роботу над своїми мемуарами. У книзі "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" він розповідає про становлення режиму російського президента Володимира Путіна, його соратників, про свою роботу в комітеті та основні події, до яких були причетними радянські спецслужби. Раніше книги не видавали. Зі згоди автора видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує розділи з неї. У цій частині "Записок" Попов розповідає про відомого тележурналіста Владислава Лістьєва, якого вбили 1 березня 1995 року.
Владислав Лістьєв
Наприкінці 1987 року на телебачення прийшов працювати журналіст Владислав Лістьєв. Мине кілька років – і він стане одним із провідних телевізійних журналістів та всенародним улюбленцем. Цьому передували роки нелегкого заплутаного життя.
Влад, який виріс у простій сім'ї, рано втратив батька, зумів вступити у МДУ на факультет журналістики і за кілька років перевівся на факультет міжнародної журналістики.
У МДУ навчалося багато іноземних студентів, які приїжджали на навчання до СРСР із різних країн третього світу, які розвиваються, і навіть капіталістичних країн. Усі вони були об'єктами пильної уваги з боку органів державної безпеки. МДУ та Університет Дружби народів імені П. Лумумби опинилися під оперативним контролем 3-го відділу 5-го управління КДБ.
Задля здійснення найповнішого контролю за іноземними студентами, глибокого вивчення їхніх політичних поглядів та орієнтації, їхніх характерів і психологічних особливостей проводили масове вербування професорсько-викладацького складу і студентів університетів як серед радянських громадян, так і серед іноземців. Агентурі, завербованій серед іноземних студентів, приділяли велику увагу, адже з них готували, за термінологією КДБ, "агентів осідання".
На Заході таку категорію агентів називають "сплячими агентами". Першочерговим їхнім завданням була легалізація в якійсь країні і набуття статусу в суспільстві, який дає можливість здобувати інформацію, що становить інтерес для органів держбезпеки СРСР. Багато іноземців – випускників зазначених університетів – після повернення у свої країни досягали певних висот у кар'єрі й домагалися високого становища в суспільстві.
Були серед них члени кабінетів міністрів, видатні політичні та громадські діячі, дипломати й відомі журналісти. Окрім високого рівня освіти, їхньому успіху в житті часто сприяла наявність у більшості з них впливових родичів на батьківщині. Серед окремих студентів-іноземців, які не мали впливових родичів і приїхали у СРСР на навчання за рекомендацією іноземних комуністичних партій, готували агентів-нелегалів, які згодом працювали в різних країнах світу з вигаданими іменами та відповідними легендами.
Робота із залучення іноземних студентів та аспірантів в агентурну мережу КДБ потребувала наявності в ній радянських громадян, які мають серед іноземного контингенту студентів певний авторитет. Серед них був, наприклад, теж, відповідно, агент КДБ, відомий у СРСР (а після його розпаду – у Росії) економіст, публіцист і демократ Гавриїл Попов, який побував ще й мером Москви. Завдяки йому "Мост-банк" Філіпа Бобкова зміг розмістити свій офіс у будівлі московської мерії.
Саме на початку 1980-х перетнулися долі настільки різних людей – майбутнього тележурналіста Владислава Лістьєва та співробітника 3-го відділу 5-го управління КДБ оперуповноваженого, старшого лейтенанта Олександра Комелькова.
У престижних московських вишах навчалися діти радянської та партійної еліти і творчої інтелігенції. Незначній кількості вихідців із простих радянських сімей, які пробилися в такі виші, було зрозуміло, що їхні можливості після закінчення вишу різко відрізнялися від можливостей студентів, які мали впливових родичів. Найцікавіші та найперспективніші скерування на стажування у процесі навчання та на роботу після закінчення вишу діставали діти еліти.
Відповідно, їхні подальша кар'єра та життя складалися доволі добре й успішно. Тим же, хто не мав підтримки з боку родичів, доводилося розраховувати на власні сили або намагатися знайти підтримку, одружившись із представниками елітарних верств. Інші ж, несподівано для себе, знаходили цю підтримку в особі КДБ, вливаючись у лави агентів і довірених осіб цієї організації.
Добираючи кандидатів для подальшого вербування в ролі агентів органів безпеки, здійснювали своєрідну соціальну селекцію. Представників вищої партійно-радянської номенклатури та членів їхніх сімей не могли завербувати в агентурну мережу держбезпеки відповідно до суворих вказівок КДБ щодо цього. Ці ж вимоги поширювалися на родичів офіцерів держбезпеки, які перебувають на службі. Щодо представників радянської творчої еліти якихось обмежень у плані їхнього залучення в негласну діяльність в інтересах державної безпеки не було. Утім, і щодо представників цих прошарків суспільства діяли певні неписані правила. Як ілюстрацію наведу такий приклад.
У 1970-х роках у Московському літературному інституті імені М. Горького (Літінституті), розташованому у красивому старовинному маєтку, який описав Лев Толстой у романі "Війна і мир" (пам'ятаєте опис першого балу Наташі Ростової?) і Михайло Булгаков у романі "Майстер і Маргарита" (будинок Моссаліту), що його багато радянських літераторів називали Будинком Герцена, красиво і затишно розміщеному на тінистому Тверському бульварі, неподалік від площі, яка носить ім'я Пушкіна, навчався молодий, нікому не відомий поет на прізвище Вігілянський.
Мав необережність молодий початківець-поет Вігілянський спілкуватися з деякими радянськими дисидентами, зокрема й із тими, хто контактував з Олександром Солженіциним. З огляду на ці знайомства він потрапив у поле зору 9-го відділу 5-го управління, а конкретніше – Володимира Гусєва, старшого оперуповноваженого цього відділу, майора і почесного співробітника держбезпеки СРСР, який здобув це високе звання за успішне припинення антирадянської діяльності групи відомих радянських дисидентів, і насамперед Солженіцина.
Одного з весняних днів 1976 року запросив Гусєв Вігілянського для бесіди, під час якої детально розпитував його про знайомих серед дисидентів і водночас недвозначно дав зрозуміти, що, на думку КДБ, Вігілянський опинився в дуже неприємній ситуації. Вихід із цієї неприємної ситуації один – стати агентом держбезпеки і повідомляти все, що йому стане відомо про діяльність дисидентів, або розпрощатися з навчанням у Літінституті.
Розмова була у жорсткій формі, яка не допускала жодних компромісів. Це був стиль Гусєва. Він і прославився своєю жорстокістю, за що його описав Солженіцин у книзі "Буцалося теля з дубом" як людину, яка безжально б'є черевиком по обличчю знайомого Олександра Солженіцина Горлова, котрий випадково приїхав у заміський будинок письменника, коли КДБ проводив там негласний обшук, примовляючи "уб'ю, суко". Саме за цей мордобій майору Гусєву надали звання "Почесний співробітник держбезпеки". Пізніше він мені розповідав, що дійсно готовий був убити Горлова, щоб той не розповів громадськості про інцидент. Але на крики Горлова збіглися дачники, і вбити Горлова не вдалося.
Наступного дня після вербування Гусєвим Вігілянського у кабінеті заступника начальника 5-го управління генерал-майора Абрамова пролунав телефонний дзвінок від батька Вігілянського – члена Спілки письменників, давнішнього агента держбезпеки. Він скаржився на жорстоке поводження з його сином-дисидентом. Абрамов пообіцяв розібратися і справді викликав до себе Гусєва для розмови: "Ти дивись, будь уважнішим. Бачиш, кола йдуть".
Тому під час вибору кандидата на вербування вивчали не тільки можливості майбутнього агента з добування інформації, яка становить інтерес для КДБ, але також брали до уваги соціальне середовище, яке він представляв, і наявність впливових родичів. Тому агенти, завербовані серед студентів вишів, переважно були представниками середніх і нижчих верств радянського суспільства. Більшість була дітьми із простих робочих сімей, які вважали, що, надаючи допомогу органам держбезпеки, демонструють свою лояльність до радянського устрою і можуть розраховувати на допомогу у становленні кар'єри. І дійсно, органи КДБ активно просували свою агентуру, тим самим створюючи "агентів впливу", які займають чільне місце в політичному і суспільному житті країни.
Товариський і спортивний студент факультету журналістики МДУ Владислав Лістьєв не міг не привернути уваги кураторів із 3-го відділу 5-го управління. Так почалося його тривале співробітництво з цим підрозділом. Із допомогою куратора факультету він зміг потрапити (а це було нелегко – охочих було багато) у групу для поглибленого вивчення іноземних мов, а за кілька років перевестися на щойно створений факультет міжнародної журналістики, куди прагнуло потрапити дуже багато людей, зокрема й тих, які мали досить впливових родичів-прохачів. Дзвінки йшли на рівні ректора університету та декана факультету. Для всіх було очевидно – новий факультет відкриває чудові перспективи для його майбутніх випускників у плані роботи за кордоном (верх мрій багатьох радянських людей). Під час відбору на цей факультет вирішальне слово було за КДБ.
У складі 3-го відділу 5-го управління служила старшим оперуповноваженим майор Олена Борисівна Казельцева. Колеги поза очі називали її просто ОБ. Маленького зросту, невиразної зовнішності, вона мала сильний чоловічий характер. Товариші по службі її побоювалися. В усьому 5-му управлінні була лише одна людина, яка казала "ти" могутньому Бобкову. Цією людиною була Олена Борисівна. Їх пов'язувала багаторічна спільна служба. Казельцевій було дозволено говорити Бобкову "ти" навіть за присутності її безпосередніх начальників.
Казельцева займалася МДУ. На всіх, хто з нею мав справу в університеті, вона наводила панічний жах. Найвідоміший у країні вчений, ректор МДУ В. Р. Петровський ніколи не ризикував їй суперечити. Завдяки її особливому становищу, із порушенням правил КДБ, вона отримала у МДУ чудову квартиру на Ленінських (Воробйових) горах у будинку для професорсько-викладацького складу університету. Одного слова Казельцевої було достатньо, щоб потрібну людину було зараховано на відповідний факультет, переведено на якусь кафедру... І горе було тому, хто ризикував їй суперечити.
Досить вагомою була і ще одна обставина. За часів Радянського Союзу існувала організація, яка називалася Вища атестаційна комісія (ВАК). Цей орган затверджував усі наукові дисертації, які надходили з усіх навчальних і наукових закладів СРСР. Оскільки окремі роботи стосувалися військово-оборонної та іншої закритої тематики, у системі ВАК функціонував 1-й відділ, через який проходили абсолютно всі наукові роботи, скеровані на розгляд у цю організацію. Начальником 1-го відділу ВАК завжди був офіцер держбезпеки, співробітник 5-го управління КДБ. Ті, хто був у немилості у КДБ, могли чекати затвердження своєї дисертації роками і десятиліттями. Або дістати швидку, але негативну відповідь. Слово Казельцевої і тут було вирішальним.
За рекомендацією Казельцевої Лістьєв опинився серед щасливчиків, зарахованих на факультет міжнародної журналістики. Невдовзі він увійшов до складу групи студентів для проходження переддипломної практики в одній з іноземних країн – на Кубі або в Нікарагуа. Оформлення в ці країни було таким самим, як і в капіталістичні. Кандидатів на виїзд за кордон у капіталістичні і країни, що розвиваються, а також у низку соціалістичних країн – Югославію, Кубу, В'єтнам і Китай – ретельніше перевіряли відповідні підрозділи держбезпеки.
Щодо тих, які виїжджали уперше в зазначені країни, як правило, проводили так звану "установку по дому", під час якої збирали дані про спосіб життя та родичів кандидата на виїзд за кордон. Здійснював такі "установчі" заходи 7-й відділ УКДБ у Москві і Московській області. Цей підрозділ проводив зовнішнє спостереження (стеження) за об'єктами оперативної зацікавленості Московського управління та "установки по дому" для всіх оперативних кадрових підрозділів центрального апарату КДБ і його московської філії. Окрім того, "установки" проводили за запитами підрозділів, що здійснювали перевірку радянських громадян, тих, які оформлювалися для виїзду за кордон у відрядження, у приватних справах та як туристи. Така перевірка називалася "спеціальною", а підрозділи, що її здійснювали, називалися "підрозділи спецперевірки".
У справі спецперевірки (такі справи були на всіх радянських громадян, які оформлювли виїзд за кордон) була довідка: "Відомий 3-му відділу 5-го управління КДБ СРСР – Казельцева О.Б.". (Така термінологія означала, що той, кого перевіряють, або перебуває в агентурній мережі органів держбезпеки, або його вивчають як кандидата на вербування.) "Про компрометуючі матеріали, здобуті у процесі установок за адресами проживання в Інстанцію (так скорочено називався відділ виїздів за кордон та роботи з іноземними кадрами ЦК КПРС, куди повідомляли дані, одержані у процесі спецперевірок) не повідомляти". І підпис: "Старший оперуповноважений 2-го відділення 10-го відділу КДБ СРСР майор Коломейчук С.В.".
10-й підрозділ держбезпеки, окрім виконання інших функцій, здійснював спецперевірку осіб, які виїжджають за кордон, та інформував ЦК КПРС і партійні органи в союзних республіках і на місцях про її результати.
Незважаючи на зацікавленість 5-го управління у виїзді Лістьєва за кордон із метою продовження ним вивчення об'єктів оперативної зацікавленості, його виїзд за кордон не відбувся. Лістьєва вивели зі складу групи студентів, скерованих за кордон, оскільки щодо нього у процесі "установки по дому" надійшли дані, що характеризували його і його близьких родичів із негативного боку. Навіть всесильна Казельцева не змогла йому допомогти.
Добираючи кандидатів на роботу в радянські ЗМІ, передусім на радіо і телебачення, їхні кандидатури обов'язково погоджували з органами держбезпеки. Переведення на вищу посаду, як і приймання в інші масмедіа, також відбувалося під контролем КДБ. Куратори з 5-го управління КДБ не забували Лістьєва. Із їхньою допомогою, незважаючи на серйозні проблеми в особистому плані, його взяли на роботу в редакцію іномовлення Всесоюзного радіо.
Невдовзі він знову зустрівся зі знайомим йому ще з періоду навчання у МДУ Комельковим, колишнім куратором низки факультетів університету, переведеним у середині 1980-х років із 14-го відділу 5-го управління на вищу посаду – заступника начальника відділення. До моменту трагічної загибелі Лістьєва ці дві дуже різні за характером людини будуть активно співпрацювати одна з одною у вирішенні серйозних питань, пов'язаних із реформуванням телебачення.
У 1987 році відділ агітації і пропаганди ЦК КПРС ініціював створення на всесоюзному телебаченні низки нових програм, покликаних позитивно впливати на свідомість радянських громадян у період нечуваних змін, що відбувалися у країні. У 1987 році в редакції передач для молоді та юнацтва було створено програму "Взгляд". Для роботи в новій програмі запросили молодих здібних журналістів. Серед них був Лістьєв. Багаторічний редактор "молодіжки" Анатолій Лисенко в одному з інтерв'ю згадував: "Коли знайшли цих хлопців – Вакуловського, Любимова, Лістьєва і Захарова, – вони перед наведеними на них камерами губилися й були затиснутими. У звичайному ж житті вони були сповнені власної величі. У цій компанії Влад був аутсайдером. На нього ніхто не ставив. Він не був лідером".
І дійсно, Влада ставили зовсім інші люди – бійці "невидимого фронту". Завдяки їхній допомозі, незважаючи на доволі небездоганну біографію, він не тільки не втратив колишньої роботи на радіо – незважаючи на періоди тривалого запою, спробу самогубства і покинуту сім'ю, – але зміг опинитися у групі обраних молодих журналістів, запрошених для роботи на телебачення. Чимало здібних журналістів за набагато менші гріхи втрачало роботу в ідеологічних організаціях, до яких належали ЗМІ. Часом вистачало побіжно висловленого куратором держбезпеки зауваження про співробітника керівнику установи, і долю "порушника" було вирішено.
Зовсім інакше були справи з Лістьєвим. Редактор телебачення Лисенко згадував: "Тоді у Верховну Раду висунули Любимова, Політковського і Мукусєва. Висунули і Влада, але він дуже напився і на збори не прийшов... За п'янку мені якось довелося його звільняти". Причиною звільнення були постійні зриви програм, а одного разу він узагалі не з'явився на прямий ефір. Однак щодо Лістьєва діяв принцип всепрощення.
Із роками програма "Взгляд" увійшла до списку найпопулярніших на телебаченні. Зростав і авторитет Лістьєва. У 1990 році він став художнім керівником програм "Поле чудес", "Тема" і "Час пик". У 1991 році його призначили генеральним продюсером телекомпанії.
Владислав Лістьєв та Олександр Коржаков
Підполковник Комельков прийшов у СПБ Коржакова приблизно в той самий час, у 1992 році. Комельков, який був до звільнення із КДБ одним із керівників підрозділу, що курирував Останкінський телецентр, і через це зберіг у пам'яті багато цінної інформації про працівників телебачення й можливість відновити контакти з ними, як ніхто інший підходив СПБ для роботи серед "телевізійників". Враховував Коржаков, поновлюючи Комелькова на військовій службі, й інші не менш вагомі обставини. Комельков був "зіпсований", тобто звільнений із КДБ за статтею, а тому ображений на колег і насамперед на колишнього шефа Бобкова.
Окрім того, Комельков після звільнення із КДБ устиг попрацювати у приватному бізнесі – у власному ресторані, маючи контакти в середовищі московських бізнесменів та у кримінальних колах. Частими гостями в його ресторані на Кутузовському проспекті були "солнцевські", які входили до лідерів серед московських ОЗУ (організованих злочинних угруповань). Кутузовський проспект належав до урядових трас, стеження за якими вело свого часу 9-те управління КДБ, а потім служба, очолювана Коржаковим. Тож інформацію про ресторан Комелькова Коржаков мав повну.
Аналітики служби безпеки "Мост-банку" зазначали: "Замість боротьби з організованою злочинністю та корупцією у вищих ешелонах влади Коржаков, навпаки, підбирав морально брудних, нечистих на руку людей, розставляючи їх на відповідальні посади. Головне для нього було, щоб людина робила те, що їй скаже Коржаков. Він засвоїв з усього досвіду охоронця тільки те, що з людьми можна і треба розмовляти тільки з позиції сили, а ще краще, якщо людину можна поставити в рамки залежності й керувати нею як маріонеткою, використовуючи наявний на неї компромат".
Призначаючи Комелькова "смотрящим" за телецентром, Коржаков не знав усього про величезні валютні кошти, які обертаються на телебаченні. Пізніше, коли він за допомогою нового тямущого підлеглого зміг оцінити приблизний рівень валютних надходжень від реклами, він поставив собі за мету підпорядкувати собі ці валютні потоки, щоб мати не підконтрольні нікому фінансові фонди для здійснення операції "Наступник". Для цього потрібно було поставити свою людину на чолі Останкінського телецентру. За рекомендацією Комелькова вибір припав на Владислава Лістьєва.
Коржаков, вхожий у сім'ю президента Єльцина, вселяв їм думку про чудові професійні риси Лістьєва і зумів прихилити до Владислава дружину президента Наїну Йосипівну. Із допомогою Наїни Єльциної, яка симпатизувала граціозному Лістьєву, Коржакову легко вдалося переконати президента в тому, що Владислав – це майбутнє. У 1991 році Лістьєв став генеральним продюсером телекомпанії, у вересні 1994 року – віцепрезидентом Академії російського телебачення, у січні 1995 року – генеральним директором ГРТ (Громадське російське телебачення), створеного в листопаді 1994 року у підсумку приватизації Першого державного каналу, відповідно до указу президента Єльцина.
Дружина Лістьєва Альбіна Назімова згадувала: "Влад завжди мріяв про телебачення, яке він собі уявляв. Він був людиною професії. На ГРТ він хотів бути продюсером розважальних програм, і тільки. Але коли відхилили одну кандидатуру, потім іншу, виявилося, що Єльцин відразу погодився з утвердженням на посаду генерального директора ГРТ Влада".
Куратори Лістьєва Коржаков і Комельков поставили перед ним завдання підпорядкувати весь рекламний ринок на ГРТ його генеральному директору, тобто Лістьєву. Водночас було обумовлено, що всі кошти, одержані від реалізації рекламного часу, мають надходити на рахунки в банках, підконтрольні Службі безпеки президента, керованій Коржаковим.
У січні 1995 року, невдовзі після свого призначення на посаду директора, Лістьєв зробив публічну заяву, із якої випливало, що відтепер рекламу на ГРТ буде передано обмеженому колу підконтрольних йому особисто компаній. У лютому газета "Вечерний клуб" у зв'язку з цим писала: "У середовищі телевізійників спостерігається явна паніка. Воно і зрозуміло. Реклама – це живі гроші. Доходи телекомпаній та особисті доходи. Як легальні, так і нелегальні. На ТБ є навіть спеціальний термін "джинса". Ним позначають передачу, телесюжет, інформацію, зроблені за "лівим" замовленням. Оплата якого йде безпосередньо виконавцям, оминаючи офіційну касу. На "Останкіно" тепер такої годівниці не буде (таку щомісячну нестачу обчислюють у сумі 30 млн руб.) Наслідки, безсумнівно, з'являться".
30 листопада 1994 року президент Єльцин підписав указ про приватизацію першого каналу. Нова компанія стала називатися ГРТ. Одразу після приватизації генеральний директор ГРТ Лістьєв вирішив зосередити свою увагу на діяльності, за якою канал недоотримував мільйони доларів – продажі рекламного часу. Він почав вести переговори із Сергієм Лісовським, який контролював до кінця 1994 року більше ніж половину телевізійного рекламного бізнесу в Росії.
Рекламний магнат, очевидно, пропонував заплатити ГРТ відступні за право розпоряджатися рекламою на каналі і зберегти одноосібний контроль. Але переговори затяглися. 20 лютого 1995 року Лістьєв оголосив, що вводить тимчасовий мораторій на всі види реклами, поки ГРТ не розробить нових етичних норм. Почалася війна за переділ телевізійного рекламного часу.
Відома російська журналістка, яка пише про організовану злочинність, Лариса Кислинська спільно з іншими авторами писала в газеті "Совершенно секретно" 15 липня 1998 року: "До весни 1994 року серед строкатої компанії рекламних контор визначилися три лідери: "Інтервід" Владислава Лістьєва, "Прем'єр СВ" Сергія Лісовського і торгово-промислова група "БСГ" Гліба Бокія. Останній – начебто новачок у рекламній справі, але мав потужне підживлення від одного великого нафтогазового банку, а також від однієї гучної фракції Держдуми. 30 березня 1994 року в ресторанчику на Кропоткінській господар "Прем'єр СВ" призначив "стрєлку" двом основним конкурентам. Лістьєв прийшов сам і сильно здивувався кількості "биків", які супроводжували "колег".
Зайшла мова про те, щоб "зайняти" деяку кількість рекламного часу у знахабнілого "Інтервіда" і передати, так би мовити, на розвиток молодій "БСГ". Лістьєв, мабуть, зрозумів, звідки вітер дме, і активно протестував. Але недосвідчений Бокій однозначно став на бік "Великого Лиса", і спільними зусиллями вони конкурента "зламали". По суті, це був "наїзд". Виходячи на вулицю, похмурий Лістьєв кинув: "Так розмовляти не можна". А Бокій, який так нічого і не зрозумів, весело бовкнув, сідаючи в машину: "Останкіно" ми вже поділили – і я маю частку!"
За день після цих переговорів на вулиці Спартаківській "кадилак" господаря "БСГ" було продірявлено шістьма пострілами з ТТ. Для точності в машину кинули ще й гранату. Бокій помер на місці... 9 квітня застрелили керівника "Варгус-відео" Р. Топадзе, який мав 6,5-відсоткову частку в рекламному пирозі першого каналу".
У червні було здійснено замах на Березовського, унаслідок якого загинув його водій. У вересні у своєму "мерседесі" разом із водієм підірвали лідера оріховського ОЗУ Тимофєєва (Сильвестра), який був "кришею" Сергія Лісовського.
Хтось планомірно і холоднокровно усував конкурентів Владислава Лістьєва. Цим "кимось" був генерал Коржаков, планам якого зі встановлення контролю над ГРТ заважали інші претенденти.
Олександр Любимов, колега Лістьєва, говорив про нього в одному з інтерв'ю: "Він дуже легко сходився з людьми, зокрема і з не дуже охайними. Знаєте, якесь мурло в ті роки по "Останкіно" ходило... А крім того, його тягнуло до чогось більшого, він прагнув знайти нові точки опори. Йому не вистачало тієї системи, яку ми створювали разом. Налагоджував контакти поза нашим колом і з ними реалізовував нові плани. Не уявляю, що це були за плани і контакти. Знаю тільки, що його вбили".
Куратору Лістьєва офіцеру СБП Комелькову з допомогою його колег – начальника режимного відділу телевізійного комплексу підполковника ФСБ Цібізова та начальника 1-го відділу ГТРК резидента органів держбезпеки Малигіна – були досить добре відомі плани основних "рекламників" та структури, які забезпечували їм фінансову підтримку й безпеку. За прізвищами людей, що відвідували різні редакції телебачення, на яких через режимний відділ оформляли перепустки, Комелькову через оперативні обліки ФСБ – МВС Росії було не важко виявляти осіб, пов'язаних із різними організованими злочинними угрупованнями Москви. Йому також було відомо, які підрозділи правоохоронних органів їх розробляють і на якій стадії цей процес.
Коржаков квапив Лістьєва. Потрібні були гроші на підготовку громадської думки щодо заміни явно зношеного Єльцина на молодого й діяльного віцепрем'єра Олега Сосковця. Часу було мало – наближалися президентські вибори у країні, і мало було впевненості в Коржакова і членів його команди, що нинішній президент із гранично низьким рівнем особистого рейтингу зможе їх виграти. Було визначено суму майбутніх витрат – від $50 млн до $60 млн. Саме ця сума стала фатальною для Владислава Лістьєва.
Зрозумівши, що ставка на Лістьєва як на можливого фінансового донора себе не виправдала, Коржаков скинув його з рахунків. Лістьєв був приречений. Дні його добігали кінця, що він сам чудово розумів. Занадто багато сильних ворогів він набув і водночас утратив підтримку могутнього Коржакова. Коржаков не просто втратив інтерес до Лістьєва: він його побоювався як непотрібного свідка з підготовки заміни Єльцина на Сосковця. Розігруючи складну партію із захоплення влади у країні, Коржаков замислив усунути Лістьєва так, щоб його смерть викликала гучний політичний і суспільний резонанс. Це завдало б шкоди насамперед Борисові Березовському, який зумів установити довірливі стосунки з родиною Бориса Єльцина, який із допомогою свого прихильника Чубайса відсував Коржакова в бік із місця одного з найвпливовіших російських політиків. Лістьєв мав померти так, щоб його смерть обернулася політичним крахом для противників Коржакова, насамперед Березовського та Лісовського.
Коржакову було не важко розправитися з Лістьєвим. Він викликав до себе Комелькова, куратора ГРТ від Служби безпеки президента, і сказав йому, щоб більше Лістьєва на телебаченні не було. Лістьєв на той час чекав зустрічі з представниками солнцевського угруповання, які мали прийти до нього з вимогою відступного в розмірі кількох мільйонів доларів, оскільки проєкт, у якому вони були також зацікавлені, Лістьєв провалив. Лістьєв попросив могутнього Комелькова захистити його від грошових домагань "братків". Однією з форм захисту, як вважав Лістьєв, була відмова їм у виданні перепусток на ГТРК. Але перепусток не анулювали. Факт їх видання означав, що його зрадили колишні куратори із СБП. 1 березня 1995 року Владислава Лістьєва вбили.
Як і планував Коржаков, його політичний противник Березовський виявився головним підозрюваним. Завдяки цьому було ослаблено його вплив на президента Єльцина. Удалося також зберегти в таємниці підготовку заміни чинного президента на Сосковця.
І все ж противники Коржакова виявилися сильнішими за нього. Мабуть, головну роль у справі усунення його з політичної сцени Росії того періоду зіграв Чубайс. Але не тільки він. Уміло і систематично вкидуваний службою безпеки "Мост-банку" у засоби масової інформації компромат на Коржакова і його шефа Барсукова, безумовно, прискорив безславний кінець кар'єри колишніх єльцинських фаворитів.
Інакше склалася доля непотоплюваного Комелькова. Утративши СБП, яка була йому "кришею", він із допомогою друзів із 5-го управління КДБ перейшов у ФСБ Росії на посаду заступника начальника управління захисту конституційного ладу (управління "З").
Попередню частину опубліковано 19 лютого. Наступна вийде 4 березня.
Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.