Записки колишнього підполковника КДБ: Провокаційна діяльність генерала Питовранова у НДР G

Непотоплюваний генерал Питовранов

У 1951 році, плануючи чергову чистку, а за деякими відомостями, ще й вислання всього єврейського населення СРСР у віддалені райони країни, Йосип Сталін вирішив провести реорганізацію Міністерства державної безпеки (МДБ) Радянського Союзу. У зв'язку із цим 11 липня 1951 року було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) "Про поганий стан у Міністерстві державної безпеки СРСР":

2 липня 1951 року у ЦК ВКП (Б) надійшла заява старшого слідчого слідчої частини з особливо важливих справ МДБ СРСР тов. [Михайла] Рюміна, у якій він сигналізує про поганий стан у МДБ зі слідством щодо низки дуже важливих справ великих державних злочинців і звинувачує в цьому міністра державної безпеки тов. [Віктора] Абакумова.

Отримавши заяву тов. Рюміна, ЦК ВКП(б) створив комісію Політбюро у складі тт. [Георгія] Маленкова, [Лаврентія] Берії, [Матвія] Шкірятова, [Семена] Ігнатьєва і дав їй доручення перевірити факти, озвучені тов. Рюміним. У процесі перевірки комісія допитала начальника слідчої частини з особливо важливих справ МДБ тов. [Олександра] Леонова, його заступників тт. [Михайла] Лихачова та [Володимира] Комарова, начальника 2-го головного управління МДБ тов. [Федора] Шубнякова, заступника начальника відділу 2-го головного управління тов. [Абдул-Гамід] Тангієва, помічника начальника слідчої частини тов. [А.В.] Путінцева, заступників міністра безпеки тт. [Сергія] Огольцова і [Євгена] Питовранова, а також заслухав пояснення тов. Абакумова.

Зважаючи на те, що під час перевірки було підтверджено факти, викладені в заяві тов. Рюміна, ЦК ВКП (б) вирішив негайно усунути тов. Абакумова від виконання обов'язків міністра держбезпеки і дав доручення першому заступнику тов. Огольцову тимчасово виконувати обов'язки міністра держбезпеки. Це було 4 липня ц.р.

На підставі результатів перевірки комісія Політбюро ЦК ВКП (б) встановила такі факти.

1. У листопаді 1950 року було заарештовано єврейського націоналіста, який виявляв різко вороже ставлення до радянської влади, лікаря [Якова] Етінгера. Під час допиту, який проводив старший слідчий МДБ тов. Рюмін, заарештований Етінгер без будь-якого тиску визнав, що під час лікування тов. Щербакова А.С. мав терористичні наміри щодо нього і практично вжив усіх заходів для того, щоб укоротити йому життя.

ЦК ВКП (б) вважає, що це свідчення Етінгера заслуговує на серйозну увагу. Серед лікарів, безсумнівно, є законспірована група осіб, що прагнуть під час лікування вкоротити життя керівникам партії та уряду. Не можна забувати злочини лікаря [Дмитра] Плетньова і лікаря [Льва] Левіна, які за завданням іноземної розвідки отруїли В. Куйбишева і Максима Горького. Ці лиходії зізналися у своїх злочинах на відкритому судовому процесі, Левіна було розстріляно, а Плетньова засудили до 25 років тюремного ув'язнення.

Проте міністр держбезпеки тов. Абакумов, діставши свідчення Етінгера про його терористичну діяльність, у присутності слідчого Рюміна, заст. начальника слідчої частини [Михайла] Лихачова, а також у присутності злочинця Етінгера визнав свідчення Етінгера надуманими, заявив, що ця справа не варта уваги, заведе МДБ у нетрі, і припинив подальше слідство у цій справі. Водночас тов. Абакумов, нехтуючи застереження лікарів МДБ, помістив серйозно хворого арештованого Етінгера у свідомо небезпечні для його здоров'я умови (в сиру й холодну камеру), унаслідок чого 2 березня 1951 року Етінгер помер у в'язниці.

Отже, погасивши справу Етінгера, тов. Абакумов завадив ЦК виявити безумовно наявну законспіровану групу лікарів, які виконували завдання іноземних агентів із терористичної діяльності проти керівників партії та уряду. Водночас треба зазначити, що тов. Абакумов не вважав за потрібне повідомити у ЦК ВКП (б) про зізнання Етінгера і так приховував цю важливу справу від партії та уряду.

На підставі вищевикладеного ЦК ВКП (б) постановляє :

1. Зняти тов. Абакумова з роботи міністра державної безпеки СРСР як людину, що вчинила злочини проти партії та Радянської держави, виключити з лав ВКП (б) і передати його справу до суду.

2. Зняти з посад начальника слідчої частини з особливо важливих справ МДБ СРСР тов. Леонова та заступника начальника слідчої частини тов. Лихачова як людей, що сприяли Абакумову обманювати партію, і виключити їх із партії.

3. Оголосити догану першому заступнику міністра тов. Огольцову та заступнику міністра тов. Питовранову за те, що вони не виявили необхідної партійності і не сигналізували ЦК ВКП (б) про проблеми у МДБ.

4. Зобов'язати МДБ відновити слідство у справі про терористичну діяльність Етінгера.

Російський державний архів соціально-політичної історії.
Фонд 17, опис 162, справа 46, листи 19–21. Копія.

4 липня 1951 року міністра держбезпеки Абакумова було звільнено з посади, а за вісім днів відбувся його арешт. Обвинувачували колишнього міністра у приховуванні "сіоністської змови" у МДБ СРСР. Слідом за міністром заарештували його заступників Огольцова й Питовранова, а також низку керівників підрозділів центрального апарату міністерства держбезпеки СРСР.

Євген Питовранов, який народився 1915 року, був росіянином. У 1938 році він закінчив Московський інститут інженерів транспорту, потім Вищу партійну школу при ЦК КПРС. Із 1938 року служив в органах державної безпеки. Кар'єра його була стрімкою.

Перша посада Питовранова – заступник начальника відділу управління НКВС СРСР у Горьковській області. За чотири роки він очолив це управління. Потім перевівся на рівноцінну посаду в Кіров і у віці 28 років йому дали звання генерала. У 1944 році Питовранова скерували в Куйбишев. У 1945 році він став міністром держбезпеки Узбекистану.

У 1946 році Питовранова перевели до Москви, і вся його подальша служба була переважно пов'язана з Центральним апаратом радянських органів держбезпеки. Спочатку він очолив 2-ге головне управління, але незабаром обійняв посаду заступника міністра державної безпеки. Питовранову тоді було 35 років.

Євген Питовранов. Фото: shieldandsword.mozohin.ru

Про неординарні здібності Питовранова свідчить його вміння знаходити вихід зі складних життєвих ситуацій. Генерал радянських спецслужб [Павло] Судоплатов у своїх спогадах писав, що "Питовранов різко виділявся своїм інтелектом і кругозором серед керівництва МДБ". Його безпосереднього начальника міністра держбезпеки Абакумова розстріляли в 1954 році. Заступника міністра Огольцова позбавили військового звання й нагород. І лише генерал Питовранов уцілів, хоча...

Заступника міністра держбезпеки СРСР генерал-лейтенанта Питовранова заарештували в жовтні 1951 року. Це сталося незабаром після арешту Абакумова. Провівши кілька місяців під слідством у справі "про сіоністську змову у МДБ СРСР", Питовранов 23 квітня 1952 року звернувся з особистим листом до Сталіна. Новий міністр держбезпеки [Семен] Ігнатьєв, якому передали лист, не знав, як із ним вчинити. За порадою Маленкова він доповів про лист Сталіну.

У своєму листі Питовранов писав: "Усе, що робили в боротьбі проти єврейських націоналістів, які становлять зараз не меншу, якщо не більшу небезпеку, ніж німецька колонія у СРСР перед війною з Німеччиною, зводилося до спорадичних зусиль проти одинаків і локальних груп. Для того, щоб цю боротьбу зробити успішною, треба було б МДБ СРСР сміливо застосувати метод, про який ви згадали, приймаючи нас, працівників МДБ, улітку 1951 року, а саме: створити в Москві, Ленінграді, в Україні (особливо в Одесі, Львові, Чернівцях), у Білорусії, Узбекистані (Самарканд, Ташкент), Молдавії, Хабаровському краї (враховуючи Біробіджан), Литві й Латвії націоналістичні групи з чекістської агентури, легендуючи в низці випадків зв'язок цих груп з іноземними сіоністськими колами. Якщо не допускати шаблону й не поспішати з арештами, то через ці групи можна ґрунтовно виявити єврейських націоналістів і в потрібний момент завдати удару по них".

Питовранов у своєму листі торкнувся також діяльності керівництва радянської розвідки: "У розвідці багато років не було гарних керівників. За т. [Всеволода] Меркулова – бездарний [Павло] Фітін, за Абакумова – пройдисвіт [Петро] Кубаткін, а потім хоч і розумний, але не дуже оперативний і гострий [Петро] Федотов. Я переконаний, що т. [Сергій] Савченко теж не та людина, яка має очолити розвідку, щоб вона забезпечила виконання вимог ЦК... Якщо ви визнаєте за необхідне, я міг би свої міркування щодо цього питання та пропозиції, які випливають із них, доповісти т. Ігнатьєву. Знаючи вашу суворість, але й вашу великодушність, я як рідного батька прошу вас, товаришу Сталін, дати мені можливість виправитися".

Цей лист урятував йому життя. Під час чергової зустрічі з новопризначеним міністром держбезпеки Ігнатьєвим Сталін, за звичкою повільно походжаючи своїм кабінетом із незмінною люлькою в руках, згадав про Питовранова: "Чи не даремно він сидить? Давайте за якийсь час його випустимо... і знову візьмемо на роботу в органи держбезпеки".

За особистою вказівкою Сталіна в листопаді 1952 року Питовранова звільнили з в'язниці, слідство проти нього припинили. 15 грудня Сталін прийняв керівництво радянської держбезпеки у складі міністра Ігнатьєва та його заступників генералів Сергія Огольцова, Сергія Гоглідзе й Питовранова. Розглядали питання і про чергову реорганізацію спецслужб СРСР.

"Головний наш ворог – Америка, – сказав Сталін. – Але основний натиск потрібно робити не власне на Америку. Нелегальні резидентури потрібно створювати насамперед у прикордонних державах. Перша база, де потрібно мати своїх людей, – Західна Німеччина".

5 січня 1953 року генерал Питовранов очолив радянську розвідку. За кілька місяців у нього було нове призначення – уповноваженим МВС СРСР у Німецькій Демократичній Республіці.

Маркус Вольф

За кілька днів після капітуляції гітлерівської Німеччини в Берліні з'явився невідомий молодик, ім'я якого стане символом видатних досягнень розвідки нової держави – НДР. Ця людина "без обличчя" багато років була невідома її супротивникам, але їй судилося стати видатним розвідником ХХ століття. Звали чоловіка Маркус Вольф.

Народився Маркус Вольф у заможній та інтелігентній єврейській сім'ї 19 січня 1923 року. Його батько Фрідріх Вольф був лікарем і талановитим письменником та драматургом. Під час Першої світової війни Фрідріх Вольф перебував на фронті як військовий медик. Після закінчення війни він став комуністом.

Із приходом до влади в Німеччині нацистів єврей і комуніст Фрідріх Вольф разом із сім'єю втік у Радянський Союз. Там він написав п'єсу "Професор Мамлок" – про переслідування в нацистській Німеччині професора-єврея. П'єса йшла в багатьох театрах СРСР, на її основі було створено однойменний фільм, який мав широкий прокат.

Сини Фрідріха Вольфа – Маркус і Конрад – вчилися в Москві в німецькій школі імені Карла Лібкнехта. Після нападу Німеччини на Радянський Союз сім'ю Вольфа евакуювали в Казахстан. Старшого сина Вольфа Маркуса скерували в розвідувальну школу Комінтерну для підготовки до закидання в тил німецької армії. Школа була розташована в невеликому башкирському селі Кушнаренкове.

Під час життя у СРСР Маркус Вольф познайомився з Вільгельмом Піком, який став першим президентом НДР, і майбутнім главою Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини Вальтером Ульбріхтом, а також із відомим німецьким співаком і актором Ернстом Бушем. Маркус збереже з ними стосунки на довгі роки.

Чимала частина курсантів школи Комінтерну, яку закинули на територію нацистської Німеччини, загинула в катівнях Гестапо. Пізніше було ухвалено рішення про збереження молодих німецьких емігрантів для їх використання в повоєнній Німеччині. Маркус Вольф, який мріяв про авіацію, вступив до Московського авіаційного інституту. Проте закінчити його йому не вдалося. У травні 1945 року його у складі "групи Ульбріхта" скерували в Берлін. Німецькі комуністи мали закласти основи майбутнього прорадянського режиму.

Маркус Вольф. Фото: Bundesarchiv / Wikipedia.org

Спочатку Маркус Вольф працював на радіостанції Berliner Rundfunk і як репортер брав участь у висвітленні Нюрнберзького процесу. У 1949 році він повернувся в Москву як помічник посла НДР у Радянському Союзі. Насправді ж він протягом двох років проходив поглиблену підготовку в розвідшколі МДБ СРСР. Після закінчення навчання його скерували у НДР для роботи в новоствореній розвідці країни, яка діяла під прикриттям "Інституту науково-економічних досліджень".

Спочатку Маркус Вольф обіймав посаду заступника керівника розвідки, а за рік він її очолив – у віці 28 років – і обіймав цю посаду до своєї добровільної відставки в 1986 році, коли у СРСР уже почалася перебудова й Маркус відчув наближення кінця радянської системи.

Спільна діяльність двох розвідників – Питовранова й Вольфа, що почалася в 1950-ті роки, тривала до кінця 1980-х – переломного періоду в житті СРСР та його сателітів. Біограф НКВС/КДБ Кисельов пише:

"Із письменником Фрідріхом Вольфом Євген Петрович [Питовранов] познайомився ще у воєнні роки, коли інтелектуали-антифашисти активно працювали над політичним "перевихованням" високопоставлених німецьких військовополонених. А з Маркусом Вольфом він познайомився на прийомі в посольстві НДР на честь Дня Перемоги в 1951 році... Професійний багаж Маркуса значно поступався питоврановському, і в перші роки він вдячно ставився до постійної та різнобічної допомоги з боку досвідченішого колеги. Дуже сприяло їхньому дружньому спілкуванню блискуче знання Вольфом російської мови, яка з раннього дитинства була для нього такою ж близькою, як і рідна, німецька... Найкоротший огляд операцій, проведених у ті роки під керівництвом і за безпосередньої участі Питовранова, зайняв би багато томів. До того ж не всіх їх на цей час розсекретили" ("Сталінський фаворит із Луб'янки". Олександр Кисельов. – Попов).

Вигадані застави

Метод, про який говорив Сталін під час наради з керівництвом радянської держбезпеки влітку 1951 року, про що йому нагадав Питовранов, полягав у витонченій провокації. Ішлося про створення псевдоантирадянських закордонних організацій і структур. За допомогою цього радянським спецслужбам вдавалося вводити противника в оману й діставати достовірну інформацію про його цілі, розробників і виконавців провокаційних завдань. Найвідомішими з таких операцій у 1920-ті роки були оперативні ігри "Трест" і "Синдикат".

Генерал Питовранов у своїй чекістській практиці використовував досвід чекістів перших років радянської влади зі створення аналогічних вигаданих структур. На кордонах СРСР у режимі підвищеної таємності створювали фальшиві прикордонні застави нібито іноземних держав. На цих заставах чекісти, які володіли відповідними іноземними мовами, видавали себе за прикордонників суміжних держав. Такі застави перехоплювали втікачів із СРСР, емісарів антирадянських організацій і представників іноземних розвідувальних органів. Перехоплені співробітниками фальшивих застав особи, введені в оману, вважаючи, що вони перебувають у безпеці, розповідали те, що не сказали б навіть під тортурами.

У липні 1947 року Питовранов, який обіймав тоді посаду начальника 2-го головного управління МДБ СРСР, створив "фальшиві застави" в Тюрингії (Німеччина), на стику радянської, англійської та американської зон. У документі, надісланому щодо цього питання із МДБ СРСР у ЦК ВКП(б), принцип роботи фальшивих застав описували так:

"Умундирування для особового складу англійської застави є в наявності. Для американської застави буде також підготовлено відповідне умундирування. Офіцерський склад буде укомплектовано (чотири особи) оперативними працівниками, які вільно володіють англійською мовою та мають необхідні чесноти – оперативний досвід, витримку, уміння орієнтуватися в ситуації. Рядовий склад – перевіреними, витриманими сержантами та солдатами військ МДБ, які вивчали раніше англійську мову. Для виконання ролей радянських прикордонників добирають перевірених сержантів і солдатів внутрішніх військ МДБ, які володіють необхідними чеснотами. Вони ж забезпечують охорону об'єкта задля уникнення випадкового відвідування його місцевими жителями. Особовий склад ФЗ [фальшивих застав] протягом місяця до початку роботи об'єкта пройде спеціальну підготовку. Від усіх, хто бере участь в операціях, буде відібрано підписки про нерозголошення".

Радянську фальшиву заставу було створено також неподалік Берліна на території замку Даммсмюле, поруч із яким опинилися окупаційні сектори колишніх союзників. Замок розташовувався в лісовій місцевості в оточенні озер і до нього вела єдина шосейна дорога. У підвальних приміщеннях замку збереглися камери для ув'язнення, у яких утримували військовополонених, котрі працювали на території замку в період, коли він був резиденцією рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Місце більше ніж підходило для таємних операцій радянських чекістів.

Замок Даммсмюле. Фото: ru-abandoned / livejournal.com

Провокаційна діяльність Питовранова у НДР цим не обмежилася. Олександр Кисельов пише:

"Незабаром після приїзду до Берліна Питовранов на базі глибокого аналізу поведінки та діяльності окремих осіб, які викликали певні підозри, запропонував план раптового удару по всіх імовірних розвідувально-диверсійних групах. Операція дістала умовне найменування "Кільце". У визначений день і годину на території НДР було затримано велику кількість осіб, серед яких виявилося понад 300 агентів... Не менш значущим виявилося і захоплення на конспіративних квартирах резидентів відразу всіх західних розвідок – американської, англійської, французької та західнонімецької... За операцією "Кільце" наступного року відбулася аналогічна акція "Стріла", за нею – "Весна". Їхні результати виявилися приголомшливими: ліквідовано [було] п'ятьох резидентів ЦРУ США, по чотири [резиденти] англійської та західнонімецької розвідок, заарештовано понад 600 осіб, причетних до антидержавної діяльності" ("Сталінський фаворит із Луб'янки". Олександр Кисельов. – Попов).

Питовранов заарештовував у НДР "шпигунів" із тим самим завзяттям, із яким їх заарештовували в Радянському Союзі в 1930-ті роки. Ці масові арешти потребували збільшення складу держбезпеки Східної Німеччини. Якщо в 1952 році держбезпека НДР (Штазі) налічувала приблизно 4 тис. офіцерів і вільнонайманих, то наприкінці 1954 року – уже 9 тис., а в 1959 році – приблизно 13 тис. осіб ("Кінець Штазі: Історія однієї таємної служби". Анне Ворст. – Попов). До цього слід додати 300 тис. завербованих Штазі громадян своєї країни.

Торговельно-промислова палата СРСР

За багато років Питовранов згадував пораду генерала КДБ Філіпа Бобкова: "не шукати золото близько до смітника". Фраза ця звучала двозначно, і Питовранов не відразу зрозумів, про що йшла мова – доти, доки Бобков не порадив Питовранову в 1966 році піти у відставку й піти служити в Торговельно-промислову палату (ТПП) СРСР. "Там є гарні виходи за зовнішньоекономічною лінією, а можливо, і за іншими напрямами", – уточнив Бобков. І дійсно, ТПП курирував міністр зовнішньої торгівлі СРСР Микола Патолічев, із яким Питовранов давно був знайомим, відтоді як працював у НДР і супроводжував Патолічева в поїздках цією країною.

За кілька днів після розмови з Бобковим Питовранова дійсно було призначено на посаду заступника голови ТПП, яку так описує Велика радянська енциклопедія:

"Торговельно-промислова палата СРСР (ТПП СРСР), громадська організація, що сприяє розвитку зовнішньої торгівлі та економічних зв'язків, прискоренню прогресу науки й техніки у СРСР. Створено в 1932 р. як Всесоюзну торговельну палату (ВТП).

У 1972 році реорганізовано у ТПП СРСР у зв'язку з розвитком економіки, зростанням обсягу торгівлі та змінами в її структурі, утворенням торговельно-промислових палат у союзних республіках, розширенням економічних і науково-технічних зв'язків СРСР з іноземними країнами. У вересні 1974 р. на позачерговому з'їзді ТПП СРСР ухвалено чинний статут. Вищі органи ТПП СРСР – з'їзд, Рада та Президія ТПП (обирає з'їзд).

У 1975 р. дійсними членами ТПП СРСР були: промислові підприємства (1927), торговельні організації (729), науково-дослідні інститути (169), зовнішньоторговельні організації (65), будівельні та транспортні організації (93), установи зв'язку, навчальні заклади, громадські організації тощо (98).

Щорічно палата спільно з міністерством зовнішньої торгівлі СРСР, Державним комітетом з науки й техніки, міністерствами та відомствами, промисловими підприємствами – членами палати добирає і скеровує на міжнародні виставки до 70 тис. машин, приладів, різних товарів народного споживання. Палата організує у СРСР іноземні виставки (щорічно зарубіжні фірми ввозять для демонстрації до 80 тис. експонатів).

ТПП СРСР здійснює патентування іноземних винаходів у СРСР і радянських – за кордоном; реєстрацію товарних знаків; видає посвідчення про походження товарів, які вивозять із СРСР; проводить експертизи якості товарів. Зв'язки з діловими колами зарубіжних країн ТПП СРСР підтримує через змішані торговельні палати. ТПП СРСР має секції права, торговельного мореплавства та морського права, з охорони промислової власності, які розробляють питання, пов'язані з діяльністю палати. При ТПП СРСР постійно діють Зовнішньоторговельна арбітражна комісія, Морська арбітражна комісія і Бюро диспашерів".

Інакше кажучи, ТПП була імперією і, по суті, була підрозділом міністерства зовнішньої торгівлі з фіктивним статусом громадської організації, що у 1990 році підтверджував журнал "Власть" (№ 50, 24 грудня): "ТПП СРСР є громадською госпрозрахунковою організацією щодо розвитку економічних, науково-технічних і торговельних зв'язків СРСР з іншими країнами. Налічує приблизно 7 тис. членів-підприємств та організацій різної форми власності. Річний дохід – 200 млн руб.".

Одним зі структурних підрозділів ТПП було Всесоюзне об'єднання "Совінцентр", у віданні якого був Центр міжнародної торгівлі (ЦМТ) на Красній Пресні в Москві. За інформацією журналу "Власть", лише протягом дев'яти місяців 1990 року об'єднання заробило майже $80 млн.

Отже, генерал запасу КДБ Питовранов виявився причетним до обігу величезних валютних коштів. Він швидко зметикував, що було б непогано від державних валютних потоків відвести "струмочок" у потрібному йому напрямку – у не підконтрольні директивним органам партії нових структур, створюваних КДБ.

За рік від моменту вступу Питовранова на нову посаду у ТПП у КДБ при Раді міністрів СРСР відбулася чергова зміна в керівництві. 18 травня 1967 року радянські спецслужби очолив Юрій Андропов, який обіймав до цього призначення посаду секретаря ЦК КПРС і завідувача відділу зі зв'язків із комуністичними та робочими партіями соцкраїн.

За місяць перебування на новій посаді підвищився й політичний статус голови КДБ: Андропова було затверджено кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС. У квітні 1973 року він став членом Політбюро. Після 1953 року, коли держбезпеку очолював Берія, це був перший випадок членства керівника радянських органів держбезпеки у вищому партійному органі.

Незабаром у нового голови КДБ відбулася розмова з Питоврановим. Андропов чув про нього від багатьох ветеранів-чекістів, представників розвідки та контррозвідки, і зацікавився цією неординарною людиною. Про що була їхня розмова, було відомо тільки їм двом. Але набагато пізніше з'явилися публікації, у яких покійному Андропову приписували прагнення створити паралельну органам держбезпеки структуру, метою якої була повторна перевірка інформації, яку добували за лінією розвідок – КДБ і ГРУ. Цю ідею підкинув Андропову саме Питовранов, який осів на той час у ТПП. Як указував Кисельов, "із приходом у 1967 році у КДБ Ю.В. Андропова Борис Семенович [Іванов], заручившися підтримкою начальника зовнішньої розвідки О[лександра] М. Сахаровського, захопив голову КДБ запропонованою Питоврановим ідеєю активізації розвідувальної роботи з позицій торговельно-економічних кіл".

КДБ при Раді міністрів (РМ) СРСР, так само як і будь-яке інше державне відомство, здійснював свою практичну діяльність суворо згідно з положенням про Комітет державної безпеки при Раді міністрів СРСР та його органи на місцях, затвердженим рішенням Президії ЦК КПРС 8 лютого 1954 року. У зазначеному положенні, як і в наступних документах ЦК КПРС, під суворим контролем якого діяли органи держбезпеки, регламентували діяльність радянських спецслужб, чітко прописували їхні завдання та організаційну структуру. Ст. 3 положення проголошувала:

"Комітет державної безпеки працює під безпосереднім керівництвом і контролем Центрального комітету КПРС. Комітет державної безпеки при РМ СРСР відповідає за гарантування державної безпеки у країні і систематично звітує про усю проведену роботу перед ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР".

Ст. 8 положення вказувала: "Для виконання поставлених завдань Комітет державної безпеки має відповідну структуру та штатну чисельність, затверджувані ЦК КПРС і Радою міністрів СРСР".

Зі змісту наведеного вище документа з усією переконливістю стає очевидним, що створення будь-якої паралельної або альтернативної структури було виключною прерогативою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР. Із цієї причини дії голови КДБ при СМ СРСР Андропова і Питовранова, який втілив у життя ідею створення "паралельної" структури, із самого початку були протизаконними і, відповідно, злочинними.

Попередню частину опубліковано 22 січня. Наступна вийде 5 лютого.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.