Екс-заручник "ДНР" Чуднєцов: Навіщо зуби виривали? А який сенс коліно свердлити? Може, залякували, але після зубів я не сумнівався: треба – просвердлять
Боєць "Азова" Євген Чуднєцов, засуджений у "ДНР" спочатку до розстрілу, а після до 30 років в'язниці, в інтерв'ю "ГОРДОН" розповів про тортури "чи то бурят, чи то якутів", про те, як витягав тіла українських кіборгів із донецького аеропорту, за що потрапив у карцер напередодні звільнення і чому був готовий і далі "сидіти в полоні "ДНР", лише б Росія впала нахрін".
"Буду воювати, поки сепарів не покладемо" – перше, що заявив одразу після звільнення 28-річний Євген Чуднєцов. Уродженець Макіївки, боєць полку "Азов" Чуднєцов потрапив до рук бойовиків 14 лютого 2015 року під час боїв біля села Широкиного в Донецькій області. Так званий прокурор "ДНР" вимагав для Чуднєцова смертної кари, у підсумку українського добровольця засудили до 30 років суворого режиму.
У заручниках у бойовиків Чуднєцов провів два роки і дев'ять місяців, звільнений 27 грудня минулого року. Пройшов тортури, побиття, утратив більше ніж половину зубів, схуд на 14 кілограмів. Разом з іншими захопленими бійцями його змушували займатися розмінуванням і розчищенням донецького аеропорту. Останні півроку його утримували в макіївській колонії, за 20 хвилин пішки від рідного дому. За час полону мама Євгенія Чуднєцова померла, бабуся і молодші брат із сестрою залишилися на окупованій території.
Протягом останнього місяця Чуднєцова лікують у київській лікарні "Феофанія". В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" він зізнався, що трохи втомився від уваги журналістів, мріє обійняти автомат і зайнятися справою: "Я за три роки вже навідпочивався в сепарських "санаторіях".
За що потрапив у карцер напередодні обміну? Побив завгоспа колонії за його ставлення не до мене, а до решти пацанів
– За майже три роки полону ви не раз потрапляли до списку на обмін, але кожного разу зривалося. Коли остаточно повірили, що вас точно обміняють?
– Коли нас уже на вертольотах у Харків везли.
– А про сам обмін коли дізналися?
– За два дні. Я якраз у карцері сидів. Нам сказали, що по телевізору пройшло повідомлення про підготовлюваний обмін. 25 грудня, увечері, нас разом із Євгеном Симоненком викликали в оперчастину, там уже всі наші були, яких потім обміняли. Написали заяви типу "не маємо претензій до працівників табору".
– За що до карцеру потрапили, та ще напередодні обміну?
– Побив завгоспа.
– Чому?
– Тому що він козел. Так і напишіть. За його ставлення не до мене, а до решти пацанів. У нього татуювання "Россия" було. І взагалі він божевільний, тиранізував пацанів: то пошле на три літери, то ляпаса дасть. Але я сам його спровокував, вибив йому два зуби, розбив брову. Ну й мені трохи голову розсікли (показує шрам).
Я не один у карцері був, нас туди четверо поїхало. Але бив завгоспа я один. Троє пацанів зі мною за компанію поїхали. Один за те, що курив на зарядці, другий табличку з прізвищем догори ногами причепив, третій – Максим Терентьєв – сам зголосився, вважав, що без нього вода не освятиться (посміхається). Усім дали по 15 діб карцеру.
– А карцер, та ще в полоні, який має вигляд?
– О п'ятій ранку підйом, нари пристібають до стіни так, щоб ні лягти, ні сісти не було можливості. О 20.00 їх відстібають. Нічого не можна: ні сигарет, ні телевізора.
– Ви так бадьоро розповідаєте, що виникає відчуття: неодноразово потрапляли в карцер за час полону.
– (Усміхається). Неодноразово. На мою думку, у карцері краще, ніж у самому таборі. Чому – не буду говорити. Думаю, сепари тому мене й обміняли, що я їх дістав у колонії.
Не хотів давати сепарам і російським ЗМІ навіть шансу зрадіти: от, мовляв, навіть азовець розкаявся після полону
– Коли вперше потрапили на фронт?
– Вересень–жовтень 2014 року. Став автоматником в "Азові", стрілком. У широкинській операції був в ударно-штурмовій групі. У нас не було підтримки важкою технікою, але ми стерли сепарів із лиця землі однією піхотою, тупо гранатометами.
– А коли вперше відчули справжній страх на війні?
– Ще до того, як пішов у "Азов", у мій будинок влучання із "Граду" було, шматок стіни відвалився. Я в п'ятиповерховому панельному будинку жив. Знав, що таке, коли міни за 20 метрів лягають. Знав, що таке кулеметні черги. Тож про страх знав ще до потрапляння на фронт.
А під час бою страху не було, на це часу не вистачало. Їдеш у БТР, навколо все вибухає, а ти сприймаєш це механічно: опа, просвистіло щось поруч, напевно, куля. Мене друг питав: "Що ти в цей момент думав?" А я думав, куди заховав цигарки. Відходняки потім були.
– "Відходняки"?
– На базу коли повертаєшся, розумієш: а могло й убити. А потім усе одно відпускає. Звісно, боявся іноді. Будь-хто боїться.
– Але не будь-хто, після трьох років полону, заявить, як ви, що все одно повернеться в частину і продовжить воювати, "поки сепарів не покладемо".
– Не хотів давати сепарам і російським ЗМІ навіть шансу зрадіти: от, мовляв, навіть азовець розкаявся після полону.
У полоні я тіла наших пацанів у донецькому аеропорту витягав, по шматочках збирав
Сепари, коли мене взяли, запитували: "Ти що, не боїшся?!" Ну звісно, боюся, дурне запитання. Але ж не можна висловлювати свій страх явно. Для одних страх – це ступор, для інших – мотивація до дій. Я просто трупів надивився, мене не лякає вид розірваного тіла. Може, це звикання. У полоні я тіла наших пацанів у донецькому аеропорту витягав, по шматочках збирав.
– Це коли вас та інших полонених возили на примусові роботи?
– Ми не проти були їхати і діставати тіла наших. Ми ж не сепари, щоб кидати своїх же гнити. А вони на вежі донецького аеропорту так і залишили тіла своїх, узагалі не заморочувалися.
– Скільки тіл наших кіборгів дістали з-під розвалів аеропорту?
– 12. Останніми днями оборони аеропорту наші в одній точці були. Там їх сепари і підірвали: підклали мішки з піском, тротил і зробили спрямований вибух.
Тіла наших під бетонними плитами були, доводилося і вибухівкою розбивати, тому що по-іншому неможливо було дістати. В одного корпус під плитою був, а ногу намотало на залізну трубу, як ганчірку. Ну що робити? Я взяв лопатку саперську, відтяв ногу. Йому все одно, він уже мертвий, а так хоч тіло рідним привезуть.
– Бойовики рукавички і маски видавали для таких "робіт"?
– Звісно, медичні рукавички давали, там же Червоний Хрест усе-таки був присутній.
– А Червоний Хрест знав, що для розгрібання завалів донецького аеропорту сепаратисти використовували українських полонених?
– Звісно, знав. Там ще український полковник був присутній.
– Теж полонений?
– Вільний. Із російського боку був один офіцер і з нашого – один із СЦКК (Спільний центр із контролю та координації питань припинення вогню і стабілізації лінії розмежування сторін на Донбасі. – "ГОРДОН"). Ще ОБСЄ була. Вони разом із Червоним Хрестом під'їхали, коли ми всі тіла дістали. Тижнів зо два розгрібали. Доводилося деякі місця швидко пробігати, щоб не стрельнули. Біля аеропорту тоді були прострілювані ділянки.
Ще займалися розмінуванням. Одного разу, коли ми вже виїхали з "робіт", сепарський МНСник відхилився в бік від дороги, наступив на підствольний гранатомет. Вибух, йому стопу відірвало.
Найстрашніше в полоні – не фізичний, а моральний тиск, коли родичам погрожують. Сепари мені казали: "Зараз, падло, поїдемо і твою сестру зґвалтуємо"
– Вас узяли в полон 14 лютого 2015 року під час бою біля села Широкиного на півдні Донецької області...
– ...танк підстрелив наш БТР, нас розкидало. Постріляли трохи сепарів, а потім мені ВОГ прилетів (осколковий боєприпас для підствольного гранатомета. – "ГОРДОН"). Я впав, коли почав підніматися, сепари вже оточили. Деякі моменти опущу. Ситуації на війні різні бувають. Узяли в полон. Нічого дивного.
– Дивно, що вас живим залишили. На початку 2015-го бойовики неодноразово добивали наших просто на місці.
– Полізли з мене жетон зривати, побачили татуювання – тризуб з орлом. Ці тату мене і врятували. Один із сепарів комусь доповідав по рації: "Узяли азовця зі свастикою". Йому наказали везти мене в Донецьк. Протягом перших двох днів мене в Саханці тримали, потім потрапив на "избушку" (будівля донецької СБУ. – "ГОРДОН"). 4 квітня 2015-го перевели в ізолятор тимчасового тримання, а влітку 2017-го – у 32-гу колонію в Макіївці.