Киянка Хорошунова у щоденнику 1943 року: Боже мій, якби я могла плакати! Але немає сліз, лише біль
"ГОРДОН" продовжує серію публікацій із щоденника Ірини Хорошунової – художника-оформлювача, корінної киянки, яка пережила окупацію української столиці у роки Другої світової війни. Цей документ – унікальне історичне свідчення, не спогади, а опис подій у реальному часі. Редакція публікує щоденник у ті дати, коли його писала Хорошунова, якій у момент початку війни було 28 років. Сьогодні ми подаємо запис від 6 березня 1943 року.
6 березня 1943 р., субота
Із ранку нічого. Я у бібліотеці. Нічого не роблю. Болісно борюся з видіннями і чекаю. Нюся й Елеонора Павлівна приходять постійно, аби одну не залишати. Після роботи – на Андріївський. Там квартира стоїть відчиненою. І знову в очі та ж картопля розсипана лізе. Валяється. Я її і не прибирала. Замкнули парадні двері. До Тетяниної кімнату двері зачинені. Але й десяти хвилин не можливо бути вдома. Там все залишилося, як було, – і речі, і стіни. А їх немає. Швидше тікати звідси! І знову ми йдемо до Елеонори Павлівни.
9 година вечора.
Нюся іде. Їй не можна більше чекати. Елеонора Павлівна лежить поруч зі мною. Мені вона дістала снодійне. Але сну немає все одно. Ні сну, ні сліз. Нічого немає, крім судоми у серці й безвихідного розпачу. Оріон цілу ніч світить прямо в очі. Ось як запізнилося для багатьох, а тепер і для моїх, наше визволення! Боже мій, якби я могла плакати! Але немає сліз, лише біль.
Попередній запис у щоденнику від 5 березня.
Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інститут юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.