-2 Київ
5 березня 1943р., п'ятниця
Уранці Нюся в бібліотеці сказала, що Бенцинг не знає ще. Луїза Карлівна й Геппенер радять на роботу вийти. Добре поставилися. Приголомшені. Не можу більше сидіти так. Ідемо разом на Андріївський. Там подзвонила у дзвінок. Дзвонить. А двері відчинені. Увійшла, не думаючи. У коридорі картопля розсипана. Кімнати Тетяни замкнені на внутрішній замок. Моя відчинена. На столі пшоно й махорка розсипані. Шафи відкриті. Проте зошит, ключ від сараю на місці. Узяли і пішли. Свою вину скинула з плечей. Тоді до двірника. Говорить, сестра і Леля сказали, що я – квартирантка, чужа їм. Каже, що даремно зникла. Прізвище інше. А Лелине прізвище навіть не запитали.
Із Дунечкою склали якісь речі у вузол і у валізу. У шафі – з цукром банка, в коридорі – трохи олії та сало наше залишилося. Рухаюся, наче заведена, намагаюся не думати. За годину, що можна було, винесли з кімнати. Книжки залишилися. На ліжку Лелину ковдру залишила. Щоб кімната житловий вигляд мала. Будильник завела. Радіо вимкнула. Квартирантка!
Пішла до житлкоопу. Картку контрольну отримала. Андрухова, сестра Воробйової, хвилюється, чи не через підписи наших забрали. Заява з нашими підписами на Воробйову так у кишені у Степана й залишилася. Проте я ж знаю, що річ не в тім. Сім'я Воробйової поки що на місці.
Вечір. Знову ніч скоро. Цю ніч – у Шляпникових.
Заснути б! А ніч, як розпечена. І серця зовсім немає. Жахливі видіння гестапівських тортур. І стоять вони – всі три – перед очима. Шурка – як руку мені цілувала. Леля із сумними, втомленими очима. А Тетяна у своїй сірій сукні танцює на одній із вечірок.
Про Степана не можу думати.
Нічого не відомо. Нічого не можу зрозуміти. Намагаюся не допускати до себе божевільних думок. Знаю добре: тільки допустиш – усе пропало. І нікому вже ніколи не допоможеш.
Попередній запис у щоденнику від 4 березня.
Про особистість автора мемуарів щодо окупації Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику й журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.
