Киянка Хорошунова в щоденнику 1943 року: На Сирці страшний табір. Б'ють і вбивають. Стережуть німці із собаками-звірами, навколо дріт у три ряди під струмом G

Хорошунова: Подивишся здаля на Дніпро, на місто – немов і не відбувається нічого
Фото: FORTEPAN

"ГОРДОН" продовжує серію публікацій зі щоденника Ірини Хорошунової – художника-оформлювача, корінної киянки, яка пережила окупацію української столиці в роки Другої світової війни. Цей документ – унікальне історичне свідчення, не спогади, а опис подій у реальному часі. Редакція публікує щоденник у ті дати, коли його писала Хорошунова, якій на початок війни було 28 років. Сьогодні ми подаємо запис від 26 травня 1943 року.

26 травня 1943 р., середа

Сьогодні Дунечка йде у в'язницю з передачею. Потім прийде сюди. Найімовірніше, їх там немає. Марно хвилююся сьогодні. У поліції, куди я зважилася все-таки піти, слідчий сказав, що справа серйозна, щоб я не робила жодних спроб шукати, що і мене заберуть. Узяли в мене підписку про невиїзд із міста. Але адреси моєї не запитали. Не шукати можна до відомої межі. І якщо вони в тюрмі?

Не вірю ні в що гарне і втрачаю надію. У списках висланих до Німеччини їх немає. На Сирці – раніше не було. Не дай боже туди потраплять. Там страшний табір. Б'ють і вбивають. Стережуть німці із собаками-звірами, а навколо дріт у три ряди і струм через нього пропущено. Про Шурку – нічого. Будинок на Білицькій – управський, із дітьми шкільного віку. Знову жодних відомостей про тюремний дитбудинок. У моїй кімнаті на Андріївському світло яскраве щовечора. Там столярна майстерня. Кімнати Тетяни забиті, хоча звідти все вже вивезли. Розграбували. Хтось бачив жінку на вулиці в Тетяниній сукні. У дворі запустіння. І порожній будинок. Німці тепер господарі. У флігелі, кажуть, казино буде з виходом у сад. А під горою – бетоноване бомбосховище має бути.

Усе минає. І зламалося, мабуть, остаточно. Мені краще. Якби там залишилася – гірше було би. І Дніпро далеко тепер. А він красивий! Учора такий сірий і рожевий, немов посріблений був після дощів цих днів. І місто вмите. Зелень пишна цього року. Подивишся здаля на Дніпро, на місто – немов і не відбувається нічого. Мостом несуться поїзди. І далечінь рожева, імлиста. Тягне до Дніпра, але подивишся – бігти тільки, щоб не згадувати.

Нічого не знаю про те, чи тривають тепер арешти. Знаю, що в селах страшно. А тут є партійці, які живі. Про тих, кого забрало гестапо, жодних звісток

Друга у нас весна німецька. Асимілювалася наша публіка. Розмови мімічні майже зовсім зникли. Процвітаємо. Працюють чотирикласні школи. І навіть збираються знову відкрити як не консерваторію, то середню музшколу. Мої музиканти готуються до цієї події та лають складені навчальні плани. Нюся в білому халаті, як лікар або кухар, приводить у християнський вигляд бібліотеку. У неї привезли і звалили бібліотеку хореографічної школи. Елеонора Павлівна працює з ранку до вечора. Лекції, репетиції, незліченні вивчення, підготовка всіляких концертів. Готують оперу Лисенка "Ноктюрн", вечір романсів Танєєва (для обраних), російська музика для показу зацікавленим німцям, концерт із творів Чайковського для міськуправи. І ще, і ще. Навіть не знаю. Перебуває тепер Елеонора Павлівна на "громадському" харчуванні. У них тепер у консерваторії їдальня з небезнадійно поганими картопляними обідами.

Зараз уже опів на одинадцяту. Дунечки ще немає. Адміністрація ні про що мене не запитує. Тільки неофіційно цікавиться, чи немає відомостей. Більшість розуміє, що з кожним може статися таке. Нічого не знаю про те, чи тривають тепер арешти. Знаю, що в селах страшно. А тут є партійці, які живі. Про тих, кого забрало гестапо, жодних звісток. Сім'я Воробйової зникла безслідно, як Шура та її сім'я, як Ф. М., як мої.

Попередній запис у щоденнику від 24 травня. Наступний запис – 28 травня.

Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікують у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітникові Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.