Нефьодов: За 20 років поляки змогли побудувати країну. Немає причин, чому українці не можуть повторити цей успіх. Стверджувати, що ми зможемо швидше, – брехня
Нефьодов: "Хабармени" не хочуть здаватися без бою, і ми активно боремося з ними
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі Максим Нефьодов розповів, чому велика приватизація не дала очікуваних надходжень до бюджету, чого чекають іноземні інвестори, які закони має ухвалити Верховна Рада для їх залучення, а також про те, як позначиться на економіці країни продовження мораторію на продаж землі.
Максим Нефьодов у минулому – інвестиційний банкір. Із лютого 2015 року працює в команді управлінців Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Спочатку він обіймав посаду заступника міністра та працював над реформуванням системи державних закупівель. Група експертів і волонтерів під його керівництвом розробила платформу ProZorro, яка здобула безліч міжнародних нагород.
Після відставки з посади міністра Айвараса Абромавичуса Нефьодов також збирався покинути відомство, проте залишився в команді, й у листопаді 2016 року його призначили першим заступником міністра. У сфері відповідальності чиновника, крім публічних закупівель, опинилися управління державним майном, промислова політика, розвиток підприємництва та регуляторна політика, а також робота над залученням інвестицій.
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Нефьодов зазначив, що якщо Україна демонструє економічне зростання навіть в умовах війни, то вона має всі шанси досягти значного успіху. Він розповів, як оцінює зміни, що відбулися в бізнес-кліматі, яких законів не вистачає для залучення великих інвесторів, що заважає великій приватизації та розвитку ринку електроенергетики.
Що стосується бізнес-клімату, із 2009 року за темпом зростання ми показали другий результат у світі
– Минуло п'ять років після Майдану і старту реформ. На вашу думку, наскільки Україна змінилася в економічній сфері за цей час?
– Ситуація суттєво покращилася. Вона точно не стала ідеальною, на що є й об'єктивні, і суб'єктивні причини. Якісь половинчасті реформи, інші – наприклад, боротьба з економічними порушеннями, судова реформа йдуть мляво. А хотілося б швидшого просування.
Є об'єктивна причина – війна. Немає жодної країни у світі, де війна позитивно вплинула б на бізнес-клімат, довіру людей, туризм, інвестиції. Але навіть у таких умовах ми змогли розв′язати частину величезних структурних проблем, які були в економіці.
У 2013 році, коли я працював у фонді приватних інвестицій, я був песимістом. Тоді навіть людині без економічної освіти було зрозуміло, що ми летимо у прірву. Досить було подивитися, із якою швидкістю НБУ спалював міжнародні резерви, оцінити якість портфелів банків та кількість банків, які були "пральними конторами" в реальності, подивитися, як цілі сфери економіки віддали в господарське відання двом-трьом особам. Усе це мало дуже сумний вигляд. Зараз ми скаржимося. Повірте, мені теж хочеться скоріше пожити в щасливому майбутньому, але я бачу, що в нас тепер значно більше передумов для зростання, тому налаштований оптимістичніше.
У нас відбулася чистка в банківській системі. Покращилася ситуація на енергетичному ринку (ми не залежимо від постачань газу з Росії, ще не наблизилися до повної лібералізації ринку, але вже зробили для цього дуже багато), триває монетизація субсидій, скасовують режим регулювання цін на газ, ринок лібералізується, і коли на останні вільні сегменти зможуть зайти нові гравці, почнеться жива конкуренція. Залишилося тільки лібералізувати сектор для громадян, анбандлінг труби (провести відділення від "Нафтогазу" функції транспортування природного газу) і сертифікувати оператора. Тобто багато роботи, але вже видно світло в кінці тунелю. Водночас на ринку електроенергетики все ще тільки починається.
Що стосується бізнес-клімату, із 2009 року за темпом зростання ми показали другий результат у світі. У 2018 році ми росли швидше, ніж наші сусіди. Наразі ми на 71-му місці в рейтингу Світового банку Ease of Doing Business. Зважаючи на те, що ми були на 130-му місці, це дуже добрий результат. Треба тільки не збавляти темпів.
– А про яке місце в рейтингу ви мріяли б?
– Мені хочеться, щоб Україна була в топ-30. Для нас це цілком реально. Що треба зробити? У нас є дві сфери, де ситуація дуже погана.
Перша – відновлення платоспроможності. За цією назвою ховається простий принцип: ви – бізнесмен, вам хтось заборгував і не повертає, скільки в середньому ви можете повернути в судах, унаслідок банкрутства, санації тощо. Україна за цим критерієм – один із лідерів із кінця списку. На щастя, уже проведено велику роботу, Верховна Рада ухвалила Кодекс про банкрутство, який змінює все законодавство в цій сфері. Документ чекає на підпис президента. Перш ніж він вплине на рейтинги, мине кілька років – хтось має пройти цей процес за новим законом.
Друге суперхворобливе питання – доступ до електромереж. Тут є об'єктивні та суб'єктивні причини. Об'єктивні в тому, що це не паперова реформа. Можна ухвалювати будь-які закони, але вони не запрацюють. Ринок монополізовано, обленерго та електрогенерувальні компанії не звикли, що їм треба боротися за споживача. Вони мислять категоріями: куди ви подінетеся з підводного човна, усе одно до нас прийдете.
Є очевидний конфлікт інтересів. Акціонер енергетичної компанії зацікавлений у під′єднанні якнайбільшої кількості споживачів, адже що більше клієнтів, то більше грошей. Однак для менеджменту компанії, особливо середньої ланки, гроші акціонера – щось дуже далеке, зате хабар за інформацію про доступ до трансформатора – дуже близький. Багато в чому ця проблема пов'язана з доступом до землі. З електромережами часто проблема не тільки в тому, що немає трансформатора, а в тому, що мережу треба прокладати по чиїйсь землі. Місцеві ради діють дуже повільно, а люди, які володіють землею, часто відмовляють енергетикам. Ми активно працюємо з Національною комісією з державного регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг, це велике завдання на найближчі кілька років.
Звісно, треба рухатися й за іншими компонентами, зокрема за будівництвом (Україна вже в топ-40 за легкістю будівництва – не ідеально, але прогрес відчутний) і за легкістю сплати податків (важливо перевести все в онлайн, уніфікувати платежі, створити один рахунок, на який людина буде вносити кошти).
– Що означає для інвестора наше 71-ше місце?
– Якщо ви глобальна компанія і вирішуєте, де будувати завод, перед вами весь світ – від Азії й до Латинської Америки та Східної Європи. Ви вибираєте за певними параметрами, дивитеся на відомі міжнародні рейтинги. Адже треба пояснити акціонерам, чому ви вирішили розвивати бізнес у конкретній країні, які конкурентні переваги? Є безліч рейтингів. Doing Business – один із найвідоміших. Коли Україна за цим параметром має нормальний вигляд, ми можемо розраховувати на свою частку міжнародних інвестицій.
Щоб виграти в лотерею, треба хоча б квиток купити. Так і тут: якщо в нас не буде закону про концесію, сподіватися, що хтось побудує автобан або модернізує порт, не варто
– Скільки інвестицій залучили протягом минулого року?
– $2,5 млрд. Це на 8% більше, ніж попереднього. Крім цього, за три посткризові роки (2016–2018) внутрішні та зовнішні капітальні інвестиції в Україну зросли майже на 68%. Це добрий показник. Соромитися нічого.
– Це просто смішна цифра порівняно з обсягом переказів, які надсилають додому українські трудові мігранти. Тільки з Польщі надіслали $3,6 млрд, а загалом за 2018 рік українці переказали приблизно $11 млрд.
– Я б так не говорив. Нагадаю, у 2015 році в Україні тривали найбільші танкові битви в історії Європи із часів Другої світової війни. Нереально очікувати, що вже у 2016 році хтось принесе сюди $10 млрд. Світова історія такого не знає.
Спочатку люди мають побачити, що тут є стабільність і реальний курс на поліпшення, тоді почнуть приходити капіталомісткі підприємства. Спочатку заходять трудомісткі інвестиції, що теж непогано, тому що створюється багато робочих місць. Після цього починають приходити більш капіталомісткі – люди вкладають у будівництво, порти, інфраструктуру, енергетику тощо.
– Скільки має пройти часу?
– Давайте не забувати, що українські солдати гинуть чи не кожного дня, зовнішні загрози зберігаються, Росія й далі докладає зусиль, щоб ускладнити нам життя і зіпсувати імідж. Тому рано говорити, що ми пережили складні часи. Війна – це виклик, із яким ми маємо впоратися. Ми сформулювали, що розвиток України має базуватися на трьох стовпах: сільське господарство, виробництво для Європи та IT. У цих сферах ми реально конкурентоспроможні.
Навіть без відкритого ринку землі (хоча з ним було б ще краще) Україна може займатися індустріальним сільським господарством, подвоїти і навіть потроїти врожайність. У нас є глибоководні порти, нормальна інфраструктура (залізнична, елеваторна тощо), ми можемо досягти високого результату.
Ідея розвитку виробництва дуже проста: навіщо європейцям виробляти у В'єтнамі чи Китаї, коли можна налагодити виробництво поруч із кордонами ЄС, користуватися перевагами логістики та Угоди про асоціацію. Вони можуть не вірити в український внутрішній ринок, але це не важливо. Коли ви робите щось у В'єтнамі, ви ж не дуже сподіваєтеся, що В'єтнам поглине всю вашу продукцію. Побудувавши тут свій завод, можна легко надсилати продукцію на експорт. Такий підхід реально працює, тому в нас швидко зростають автомобільний кластер і заводи з електроніки.
IT-сектор має дві глобальні конкурентні переваги: ми традиційно випускаємо багато математиків та інженерів (хоч як би ми ставилися до української системи освіти, погодьтеся, побудувати нормальний університет у джунглях, щоб він випускав тисячі фахівців щорічно – не дуже реалістично) і ми посідаємо доволі високе місце у світі з погляду якості життя. Звісно, ми звикли порівнювати себе з мріями – Швейцарією або Швецією. Але давайте тверезо судити: щоб програміст переїхав у Силіконову долину і мав там такий самий рівень життя, як в Україні, його зарплата має зрости вшестеро. У США вищі податки, дорогі нерухомість, освіта, платна медицина тощо. Звісно хтось їде за кордон, але для пересічного українського айтішника очевидно: тут комфортно жити і працювати.
– А деякі програмісти стверджують, що в Білорусі комфортніше.
– Категорично ні. Із повагою ставлюся до того, що вони роблять, але Білорусь – це Україна у 2012 році. Що буде з цією країною, коли Росія поглине її? Економічний успіх Білорусі базується на величезних російських субсидіях і авторитарно-диктаторському керівництві: президент сказав: "Тут буде бізнес-парк", – влили туди купу державних грошей і в ручному режимі рулять, сказали всім структурам їх не чіпати. У короткостроковій перспективі це може мати привабливий вигляд, але в довгостроковій – ні. Можна в ручному режимі керувати 5–10 компаніями, але якщо ви хочете зростати далі, ручне управління просто захлинеться. А потім, успішних диктаторських країн я не пригадаю. Історія однозначно показує, яким шляхом іти не треба.
– Які ще сфери економіки, крім трьох названих, привабливі для інвесторів?
– Наприклад, зелена енергетика. Тут у нас гарні умови щодо "зеленого" тарифу, оскільки це історія не так про гроші, як про безпеку країни, дуже важливо повністю усунути енергетичну залежність від РФ. У цій сфері теж треба продовжувати вдосконалення, ухвалювати закон №8449-д про "зелені аукціони", який готують до другого читання.
Великі інвестиції вже йдуть в інфраструктуру, а можуть бути ще більшими. У нас буквально черга інвесторів, готових вкладати в порти, елеватори, буксирні роботи, виробництво техніки, будівництво автомобільних і залізних доріг тощо. Ми дуже розраховуємо на законопроект про концесію, який готують до другого читання. Частина інвестицій в інфраструктуру без концесійного механізму просто неможлива. Щоб виграти в лотерею, треба хоча б квиток купити. Так і тут: якщо в нас не буде закону про концесію, сподіватися, що хтось побудує автобан або модернізує порт, не варто.
На нашу велику приватизацію попит не надмірний, тому що ми продаємо не золото. Це питання до популістів, які так багато років гальмували приватизацію
– Аналітики вважають, що українська економіка має зростати хоча б на 5% ВВП щорічно, щоб наше відставання від Заходу не було катастрофічним. Минулого року ми зросли на 3,4%, а цього прогноз НБУ 2,5% ВВП. Як це розуміти?
– Подвійні вибори в жодній країні світу позитивно не впливають на економіку та інвестиції, що вже казати про наше загострення пристрастей. Нам треба порівнювати себе із собою в минулому, а не з якоюсь омріяною країною майбутнього, яка має зростати на 10% на рік просто тому, що ми цього варті. Будьмо реалістами. Ви не знайдете жодної країни у світі, яка одночасно могла б утримувати фронт, збільшила витрати на оборону до 5% ВВП, знизила податки і водночас демонструвала хоча б 3% економічного зростання. Це велике досягнення. Я сподіваюся, тепер, коли закладено сильну основу, зроблено більше структурних реформ, наше зростання прискориться. Реформи – це процес, як заняття спортом: мало двічі сходити в зал, треба працювати далі.
– Вдале порівняння зі спортом. Але я не можу уявити, коли спортсмен узяв висоту 3,4 метра на Олімпіаді, а потім раптом передумав і на наступних змаганнях сказав: це зависоко, давайте краще 2,5 метра.
– Очевидно, що інвестори притримують свої інвестиції до того часу, поки все не визначиться. Причому так поводяться і зовнішній, і внутрішній інвестори. Якщо я й можу щось побажати політикам, то тільки втриматися від спокуси виходити з політичними заявами, які стосуються економічних питань. Економічні законопроекти, які Мінекономрозвитку подає на розгляд у Верховну Раду, не є провладними (як часто кажуть) чи опозиційними. Вони – для бізнесу. У країни немає інших грошей, окрім тих, які заробляє її бізнес, тому до бізнесменів слід ставитися з повагою. І навіть якщо в нас вибори, у парламенті треба працювати й ухвалювати закони, щоб бізнес-клімат у країні покращувався.
– Ви вже згадали кілька сфер, де з реформами не все райдужно, обговорімо ще кілька гострих питань. Наприклад, заковику з ринком землі. Незважаючи на переконання економістів і західних партнерів, наші нардепи продовжили мораторій. Які наслідки цього рішення влади для економіки?
– Це велика втрата для країни. Мінекономрозвитку офіційно запропонувало президенту ветувати цей, на мою думку, не дуже реформаторський закон. Тут треба почати не з економіки, а з питання про право вільно розпоряджатися своїм майном. Чому люди вірять, що ринок землі – це коли держава буде щось продавати, набіжать олігархи та іноземці й усе заберуть. Але ні, насправді це те саме, що депутати заборонили б вам купувати і продавати мобільний телефон тільки тому, що ви можете виявити необережність і у вас його вкрадуть. І щоб вас захистити, депутати заборонять торгівлю телефонами. Нерозумно. Не можна порушувати права людини, навіть якщо ви хвилюєтеся про її безпеку.
Погляньмо: великі агрохолдинги та селяни – за зняття мораторію. Хто ж найбільше виступає проти ринку землі? Люди, у яких землі немає. А в підсумку виграють тільки чорні нотаріуси, різні земельні посередники і "рішали" на місцях, тому що, коли не можна легально купити і продати землю, вдаються до їхніх послуг.
З економічного погляду відкриття ринку землі позитивно вплинуло б і на залучення інвестицій, і на розвиток сільського господарства. Адже зараз треба бути дуже хороброю людиною, щоб будувати систему іригації або закладати сад, який почне плодоносити за кілька років, на землі, яка вам не належить.
– Багато років чекали велику приватизацію, оголосили, а результат, м'яко кажучи, так собі: планували надходження від продажу на 22 млрд, а отримали лише 50 млн грн. Наші об'єкти нікому не потрібні?
– Ситуація значно складніша, ніж здається. На нашу велику приватизацію попит не надмірний, тому що ми продаємо не золото. Це питання до популістів, які так багато років гальмували приватизацію. Переважно продають компанії, створені в радянські часи, у кращому разі їм 30 років. А переважно – 40–60 років. І, звісно, годі й говорити, що в цих виробництвах є суперцінність. Але це все одно активи, їх можна продати і до них є інтерес.
Оскільки це досить складні об'єкти, із ними треба працювати. Підхід "у лоб" – неефективний. Там є борги, токсичні питання, наприклад кредити Фірташа, яких іноземці бояться, тому що він під арештом. Ми вже змінили закон про приватизацію. Тепер процес може йти виключно через інвестиційних радників. Зараз ми в сумній ситуації, коли проведено конкурси з добору радників і ці радники судяться між собою. Є підозра, можливо, це неспроста і пов'язано з політичним циклом, готовністю чи неготовністю виставити ці об'єкти на продаж.
Моє особисте бачення: жодної альтернативи приватизації просто не існує. Це активи, які дешевшають із кожним роком. На жаль, там є корупція, зокрема й політична, системно ситуація не поліпшується, тому поки їх можна продати, треба продавати.
Що можна зробити, якщо підійти до процесу з головою, ми демонструємо на прикладі малої приватизації, де об'єкти розлітаються як гарячі пиріжки, навіть такі, які, здається, неможливо продати. Але для того, щоб це сталося, треба було пройти великий шлях, побудувати процес простий, прозорий і швидкий. Тепер усі задоволені. Я дивлюся і дивуюся: за якийсь підвал у Києві торгувалося 100 осіб! Аукціон тривав до п'ятої ранку. Насправді це круто. Тож альтернативи приватизації немає. Не хочу давати поради Фонду держмайна, який займається великою приватизацією, але йому явно щось треба робити.
Коли закон порушує одна людина, по неї мають прийти правоохоронні органи. А якщо всі порушують, напевно проблема в законі, а не в людях
– Якщо чесно, багато хто з українців розчарований, що радикальних змін у сфері оподаткування так і не відбулося, та й інвесторів напевно це теж відлякує?
– Треба розуміти, що Україна – не тропічний острів без електрики і каналізації, тому ми не можемо конкурувати з класичними офшорами. Ми країна з інфраструктурою, залізницями і великими портами, яка має Угоду про асоціацію з ЄС і є конкурентоспроможнішою, ніж наші сусіди.
Податковий клімат у нас дійсно не найкращий у світі. Але певні зміни все ж таки відбулися. Удалося суттєво знизити нарахування на фонд оплати праці (майже вдвічі), ми зберігаємо спрощену систему оподаткування, яка є однією з найліберальніших серед країн світу. Для малого бізнесу ДФС уже надає багато послуг онлайн, що теж є ознакою прогресу. Залишається нерозв′язаним питання адміністрування податків. Це єдине, у чому ми не просунулися дуже далеко. Сподіваюся, поділ на податкову і митну служби, кадрове оновлення відіграє свою роль.
Якщо вже говорити про якісь провали, то, напевно, один із головних у тому, що досі не відбулося розділення перевіряльних і каральних функцій. І другий – не запроваджено ризик-орієнтований підхід у перевірках. Я не підтримую наївних думок, мовляв, давайте нічого не контролювати, само налагодиться. Після такого в нас трапляються пожежі та отруєння. Я вважаю, що держава не повинна лізти туди, де може впоратися приватний сектор, але вона має ставити якусь рамку для гри.
До будь-яких перевірок слід підходити раціонально. Головне – розуміти, навіщо ми їх проводимо і де. Компанії слід поділити за ризик-критеріями. Якщо є проблема невиконання дохідної частини бюджету, зрозуміло, у такій ситуації непорівнянні ризики, що не заплатить податки умовна людина, яка торгує картоплею на базарі, і велика енергетична або хімічна компанія. Тобто перевіряти треба там, де ризик вищий. Тоді з'явиться чітке розуміння, куди має ходити перевіряльник, що йому слід робити і який результат очікувати.
Мені особисто, як і іншим людям, було неприємно бачити ганебну інформацію від народних депутатів, що витрати на зарплати податкової міліції вищі, ніж обсяг зібраних штрафів і стягнень. У такій ситуації перевіряльників треба розганяти або суттєво змінювати їхні умови роботи. Це загальна реформа системи контролю, а не окремо взятої податкової сфери. Ми запустили сайт inspections.gov.ua, куди заносять усі дані щодо планових перевірок, і вперше в нас з'явилася якась інформація для аналізу та опрацювання. Тепер ми бачимо, де є суб'єктивізм, корупція, управлінські помилки тощо.
Ще приклад: пожежна інспекція у 2017 році виявила порушення в 99% перевірок. Так не буває. Виходить, дешевше зупинити перевірки і просто розсилати рахунки поштою: сплатіть штраф, ми знаємо, ви – порушник. Заощадимо на зарплатах інспекторів. А може, це означає, що вимоги, які висуває держава, настільки абсурдні, що бізнес не може їх виконати? Коли закон порушує одна людина, по неї мають прийти правоохоронні органи. А якщо всі порушують, напевно, проблема в законі, а не в людях. Отже, ми маємо ухвалювати обґрунтоване рішення про необхідність змін у законі.
Ще раз скажу, реформи тривають, попереду ще п'ять років працювати в режимі налагодження процесу: перевірили – подивилися, чи привело це до змін, якщо ні – змінили критерії та плани перевірок, докручуємо до того моменту, поки все не запрацює, як треба.
– Глава Міжнародного фонду Блейзера Олег Устенко, наприклад, зазначає, що проблема не у відсутності привабливих проектів в Україні, а у високому рівні ризику. Інвестори не поспішають вкладати великі гроші, тому що не почуваються в безпеці. Наскільки зволікання з тією самою судовою реформою та недостатня антикорупційна активність впливають на бізнес-клімат і нашу інвестиційну привабливість?
– Не так сильно, як здається. Нещодавно відбувся великий форум із німецьким бізнесом. І всі учасники нам говорили, що це найкраща Україна, яку вони бачили протягом 26 років роботи тут. Більшість компаній заявила, що 2018-й – успішний рік для їхніх інвестицій у нашу країну.
Проблеми залишаються, є злодії і корупціонери, і, поки всіх посадять, пройде ще чимало років. Але системні питання все ж таки розв′язують. У 2015 році, коли я прийшов у Мінекономрозвитку, кожна зустріч із бізнес-асоціацією починалася із клятого питання повернення ПДВ. Не було жодної компанії, яка могла повернути ПДВ без хабара. Сьогодні такого питання більше немає. Трапляються окремі випадки, і правоохоронна система може на них реагувати.
Залишилося не так багато сфер, де зберігаються великі системні проблеми. Одна з них – ми досі не пройшли варіанта нульового декларування. Бізнес в Україні розділено на дві сфери – білий і сірий. Я збрешу, якщо скажу, що в жодній компанії в Україні немає проблем. Але вони в більшості мають несистемний, епізодичний характер. Чи можна вести в Україні бізнес "у білу" і не платити ані копійки хабарів? Так, можна.
Але сірий бізнес часто такий не зі своєї провини. Тут не той випадок, коли люди зібралися і вирішили не платити податків, порушувати закон і давати хабарі перевіряльникам. Цей бізнес було засновано за часів минулої влади, коли інакше він працювати просто не міг. І це провина держави.
Тепер створено неприємну ситуацію – приходять силовики, в історії компанії є порушення, закрити очі на це не можна. Ми повинні якось вийти з цього становища, створити якийсь механізм для розв′язання питання. Ідеться не про легалізацію доходів, одержних злочинним шляхом, а про доступний механізм – сплату якогось штрафу, наприклад, для переходу в білу категорію. Тоді в нас залишиться поза законом тільки зовсім чорний бізнес, яким мають займатися силовики.
Також є половина проблеми: доступ до державних ресурсів (ліцензії на використання землі, корисних копалин, лісу тощо). Наше головне завдання – збільшення конкуренції в цьому секторі й полегшення доступу до цих ресурсів. Ми проводимо аукціони, що, відповідно до економічної теорії, найвдаліший метод для забезпечення чесного і прозорого розподілу. Наприклад, ми виставляємо всі дозволи на використання надр на "ProZorro.Продажі", усі можуть побачити лот, подати заявку й узяти участь. Хто виграв, той і молодець. Можна обговорювати, чи подобається вам переможець, але людина прийшла і заплатила більше за інших. Справедливішого методу розподілу ресурсів у світі ще не придумано. Те саме стосується лісу, оренди землі, малої приватизації тощо.
"Хабармени" не хочуть здаватися без бою, і ми активно боремося з ними. Загалом, мені здається, у нас досить потужний результат: ми продали майже на 15,5 млрд грн майна в багатьох сферах. Не дарма ми здобули купу міжнародних нагород і за систему ProZorro, і за "ProZorro.Продажі".
Якщо ми врегулюємо всі ці проблеми, то з погляду бізнес-клімату ситуація суттєво покращиться. Не хочу, щоб це здавалося надмірним оптимізмом. Неможливо за п'ять років і навіть за 15 років зробити з України Німеччину чи Японію. Але подивіться на Польщу – за 20 років поляки змогли побудувати країну. Не бачу причин, чому українці не можуть повторити цей успіх. І не слід стверджувати, що ми зможемо швидше, – це брехня.
Я впевнений, коли через 20–30 років подивимося на цей період, він матиме дуже бурхливий і продуктивний вигляд
– Максиме, ви подали заявку для участі в конкурсі на посаду глави митної служби. Скажіть, а вас держслужба ще не дістала?
– Я до цього ставлюся як до важкого обов'язку. Це те саме, що запитати солдата, чи не набрид йому окоп, у якому він сидить. У теорії кожен хотів би сидіти в цей час у барі з друзями. Але це робота. Поки є вікно можливостей, треба рухати країну вперед.
– А вікно вже зачиняється?
– Я не вірю, що певну річ можна зробити в будь-який час. Скажімо, якщо ви зараз збираєтеся будувати нову соціальну мережу, це буде досить складно. Колись соцмережі були популярними і давали гроші, ринок був порівняно відкритим і на ньому можна було побудувати новий Facebook, Instagram чи ще щось. Наразі популярність падає, вікно можливостей звузилося. Це нормальний життєвий процес.
Так і для країни є об'єктивне вікно можливостей, яке відчинилося після Майдану. У нас є запит на реформи в суспільстві, їх можна проводити, є наявність чи відсутність ресурсів – зовнішнього і внутрішнього тиску, консенсусу, наявності людей тощо.
Ми багато чого робимо, і зі швидкістю, яка незвична навіть для розвинених країн. Президент США Барак Обама за свою каденцію реалізовував одну велику соціальну реформу – Obama Care – і то він повністю її не імплементував. Ми одночасно робимо реформи в медицині, освіті, армії, судах, закупівлі, а також дерегуляцію, приватизацію, створюємо антикорупційну інфраструктуру і багато іншого. Не хочу сказати, що все виходить ідеально. Але я впевнений, коли через 20–30 років подивимося на цей період, він матиме дуже бурхливий і продуктивний вигляд.
– Ви оптиміст?
– Я добре поінформована людина.
– І вас ніщо не розчарувало?
– Розчарування – це питання очікувань. Що мене умовно після Майдану розчаровує, де хотілося б великих результатів, так це в питаннях справедливості. Майдан виконав усе, за що стояв, якщо сприймати буквально: "Януковича за ґрати" – його вже засудили, угоду з ЄС підписали, безвіз запровадили. Виконано. Але залишилася нереалізованою філософська вимога більшої справедливості, покарання для тих, хто розстрілював Майдан, крав із бюджету за часів Януковича.
Якщо говорити про економічні очікування. Можливо, я більше поінформований і краще розумію, куди ми мчимо. Зазначу, що до 2012 року Україна рік як була в рецесії. Зараз ми незадоволені зростанням на 3,4%, а тоді, виходить, ми були задоволені падінням економіки? Тренд переламано, ситуація має значно кращий вигляд. Що нам ще треба? Тільки більше чесних і професійних людей у державних органах, більше інвестицій, кращої освіти для українців.
– А в цей час громадяни обирають еміграцію.
– У будь-якому разі хтось обов'язково поїде. Я не вважаю, що для економіки це дуже погано. Перекази з-за кордону ми цинічно можемо розглядати як експорт послуг українців. Більша частина тих, хто виїхав на заробітки, готова повернутися, якщо Україна буде конкурентоспроможною за рівнем життя і зарплат. Я бачу в цьому користь. Була б у мене можливість, я б кожного студента скерував за кордон попрацювати або хоча б на стажування, щоб вони побачили, що таке Захід, і захотіли тут побудувати Європу.
Стратегічне значення безвізу ми недооцінюємо. Основний його ефект у тому, що нарешті в ЄС змогли поїхати люди, яким раніше не давали візи або для яких 35 євро за візу – суттєва сума. Усі українці мають з'їздити і подивитися, щоб розбити пострадянські фантастичні ілюзії, відчути, що досягнення західних країн сформовано працею їхніх громадян. Якщо ми хочемо будувати Європу в Україні, треба всім менше скаржитися і більше працювати. Тоді, я впевнений, усе в нас буде добре.