Захисник "Азовсталі" Цісарук: Ми продовжуємо воювати. І я впевнений, що саме "Азов" буде першим підрозділом, який буде заходити у звільнений Маріуполь
Уже 25 лютого наша розвідка доповіла, що все досить погано, тому що противник маршем пройшов Кримський перешийок і рухається в нашу сторону і найближчими днями, скоріше за все, до 1-го числа, ми опинимося в оточенні
– Пане Cергію, доброго вечора.
– Доброго вечора.
– Я вас рада бачити. Я хочу одразу представити вас нашій аудиторії. Перед нами героїчна людина: Сергій Цісарук із позивним Мольфар, заступник командира полку "Азов", один із героїчних захисників "Азовсталі". Сьогодні ми будемо говорити і про "Азовсталь", і про війну, і про нашу перемогу, і про те, що Сергій бачив, що робив протягом років війни. Бо війна з Росією триває із 2014 року. Є багато чого розповісти. Так, пане Сергію?
– Так, трохи назбиралося історій за ці роки.
– При тому скажіть, скільки вам років.
– Мені 27.
– Лише 27 років, але вже скільки років на фронті…
– Із 2014 року.
– Із самого початку. Дослужилися до заступника командира полку "Азов". Дуже почесне звання і посада. Пане Сергію, давайте почнемо з найвизначальніших для усієї України подій, із того, що відбувалося на "Азовсталі", на тому, як вона боролася, як ви там боролися і що там було. Скільки днів тривала осада? І коли було найважче?
– Варто починати взагалі з оборони Маріуполя. Оборона Маріуполя почалася 24 лютого. Противник думав, що він пройде маршем. Вони пробували робити прориви зі сходу, із напрямку Новоазовська. Ці спроби були відкинуті. Тоді на позиціях по лінії Чермалик – Широкине стояла 36-та бригада морської піхоти. У цей час у нас якраз був невеликий відрізок, коли була можливість підготувати місто, хоча б частково, до оборони. Оскільки ми знали, що місто, на жаль, не було готове. Усі оборонні рубежі, навіть ті, що були збудовані у попередні роки, із західної околиці Маріуполя були направлені на схід, а не на захід. Тобто ніхто не очікував, що противник прийде штурмувати місто із заходу. Усі очікували, що навіть якщо будуть якісь бої, то, можливо, противник прорве оборону з напрямку сходу… Уже 25 лютого наша розвідка доповіла, що все досить погано, тому що противник маршем пройшов Кримський перешийок і рухається в нашу сторону, і найближчими днями, скоріше за все, до 1-го числа, ми опинимося в оточенні. Це була доповідь нашого начальника розвідки. І всі почали активно рухатися в цю сторону.
Ми розглядали варіант можливої висадки десанту. Оскільки ми знаємо точно, що Росія планувала такий варіант: висадка десантних угруповань на березі Азовського моря, використання БДК. І ми готувалися більше до цього сценарію. Але коли вже зрозуміли, що у них є сухопутний коридор і в цьому просто немає сенсу, і треба готуватися зовсім до іншого, міняти свої плани й підходи до оборони міста. І тоді почалася підготовка до оборони міста. У принципі, наша розвідка була абсолютно права. 1-го числа місто опинилося у повному оточенні і почалися бої по всіх околицях. По нас працював як із суші противник, так і з моря використовувалася корабельна артилерія, так і масово дуже застосовувалася авіація. У перші дні не так сильно, але вже приблизно до 10 березня противник абсолютно зрозумів, що у місті немає засобів ППО, і можна почуватися абсолютно фривольно – у повітрі можна робити все, що їм заманеться. І вони дуже швидко почали це використовувати. Авіація дуже сильно і масовано застосовувалася в Маріуполі. Це, напевно, найбільше застосування авіації у цій війні. Це було саме в Маріуполі.
– Я хочу вам поставити запитання, на яке у мене особисто немає відповіді. Ви сказали, що ворог пройшов маршем Кримський перешийок. А як так сталося?
– Очевидно, що противник готувався до цієї операції. І йому вдалося, а нам не вдалося. Я не знаю, хто був відповідальний за південний напрямок і сили, засоби, які мали там зупиняти противника. Вони, очевидно, були передбачені у якомусь плані. Я думаю, що командування Збройних сил точно розуміло, що противник спробує це зробити. Але які були прийняті контрзаходи? Що було зроблено для того, щоб цього не сталося? Це вже питання скоріше до військової прокуратури. Якщо зараз суспільство це питання старається не піднімати, тому що продовжуються бойові дії, то я впевнений, що рано чи пізно це питання має бути прозоро освітлене, мають пройти відповідні процесуальні дії і має бути суд, який точно скаже, хто винуватий у тому, що відбулося. Тому що це призвело насправді до великих жертв. Ми знаємо і трагічні події у Херсоні, ми знаємо і події, що відбувалися потім через швидку окупацію в Мелітополі, і, відповідно, те, що сталося у Маріуполі. Це теж наслідки саме цієї халатності. Я впевнений, що це халатні дії когось із військового командування: тих, хто не підготувався до оборони на Кримському перешийку.
– За вашими оцінками, скільки жертв, включно з мирним населенням, у Маріуполі на даний момент?
– Це досить складно підрахувати. Насправді цифри називають різні. Ми орієнтуємося приблизно на 20 тис. мирного населення. Оскільки точної цифри ніхто не може зрозуміти, бо противник контролює ці території і незалежних джерел чи експертів, які можуть підтвердити чи спростувати цю історію, немає. Але є приблизне розуміння того, скільки зараз поховано людей. Також ми розуміємо, що далеко не всіх людей ховали. Тому що ми знаємо, що дуже часто авіація знищувала цілі будинки, і там у підвалах, у під’їздах гинули сотні людей за раз. І точні цифри визначити дуже важко. Але найбільш адекватна попередня цифра, яка звучить, – це 20–30 тис. мирного населення.
– Мені декілька експертів казали, що 50–70 тис. навіть.
– Ну, я не знаю. Я ж кажу, об’єктивної цифри ніхто не може назвати. Проблема у тому, що частина людей виїхала на територію України, частину депортували силою в Росію. Ми ж враховуємо, яка велика кількість дітей і людей вивезена в Росію. Причому вони вивезені не тільки у найближчі області, наприклад, у Ростов. Багато кого вивезли у Сибір. І з ними немає зв’язку. Тобто є люди, які рахуються зниклими безвісти, але вони цілком можуть знаходитися на території Росії. Ми не можемо точно сказати, що і де. І, знову ж таки, історія про те, що Росія дуже сильно приховує воєнні злочини, які вона зробила у Маріуполі. І навіть тіла ховає. Бо їм простіше, щоб люди вважалися зниклими безвісти, чим надавати тіла рідним.
– Ну, вони ж мобільні крематорії туди масово позаганяли. Вони і своїх так спалювали, щоб жертви приховувати і не виплачувати своїм же мобілізованим і військовим, і українців також. Пане Сергію, ви опинилися на "Азовсталі". Як це було? Я хочу, щоб ви сказали, скільки днів тривала облога. Я це добре пам’ятаю – я кожного дня була на зв’язку і з командиром Калиною, і з командиром Прокопенком. Те, що вони розповідали, – це неймовірно жахливо. Але минає час, і щось забувається, а це важливо пам’ятати. Важливо пам’ятати, у яких ви тоді умовах були, як ви боролися. Ви стали символом цієї війни, символом спротиву України.
– На територію "Азовсталі" я потрапив як заступник командира зі зв’язку, оскільки планували розміщення командних пунктів. І я туди потрапив раніше, тому що мене цікавила система розміщення бункерів на території "Азовсталі". І я був тією людиною, яка узгоджувала все із представниками комбінату, із представниками ДСНС: інформацію про кількість бункерів на території заводу, бомбосховищ, якщо правильно сказати, їхню місткість. Я потрапив туди ще 26 лютого. Ми хотіли потрапити ще до війни – 21 лютого ми вже зверталися до всіх, до кого тільки можливо. Ми розуміли, що наближається біда, і ми розуміли, що такий об’єкт, як "Азовсталь", може стати хорошим сховищем як для цивільних, так і для військових. І ми хотіли знати об’єктивну цифру. І вже коли почалася повномасштабна війна, я одразу потрапив на територію заводу й узяв список цих бомбосховищ. Далі ми вже планували розміщення командних пунктів. І вже до 1 березня командний пункт штабу оборони Маріуполя переїхав на територію "Азовсталі". Ми розуміли, що противник уже тоді починав застосовувати авіацію і ракетні удари по території міста. І ми розуміли, що нам варто витягуватися на територію заводу. Ми знали точно, що ми будемо в оточенні. Географічно "Азовсталь" знаходиться рівновіддалено від усіх точок, тому противнику було б значно важче діставати до "Азовсталі", тому було прийнято рішення, що командний пункт і основний центр логістики мають бути на території "Азовсталі".
У нас узагалі не було нічого із засобів ППО. І противник досить вільно себе почував у повітрі
Командні пункти, саме штаб оборони Маріуполя й основні центри логістики, були розміщені на території заводу. І тоді вже почали підтягуватися всі інші. Усі розуміли, що ситуація стає катастрофічною, противник масово застосовує артилерію, не вибираючи взагалі цілі… цивільні, військові... Вони просто стріляли рандомно. Щоб не підставляти цивільних, усі служби почали підтягуватися на територію заводу. І в тому числі госпіталь. Буквально числа 5–6-го до мене підійшов представник 55-го військового госпіталю і сказав, що йому потрібен один із бункерів. Саме я відповідав за розміщення людей. Йому потрібен був якийсь бункер, щоб розмістити там шпиталь. Саме тоді була вибрана легендарна вже "Железяка". Спочатку туди доправляли легкопоранених, важких тримали у госпіталі – госпіталь ще був цілий. Такий самий був зроблений на території "Ілліча". Але я там не був. Цим завідувала 36-та бригада. І так було поділено. Тому що треба було переїжджати через річку, і тому було прийнято рішення, що військовослужбовців, які знаходяться ближче до "Азовсталі", будуть евакуйовувати туди, а тих, хто працює в напрямку північному, будуть евакуйовувати на завод "Ілліча". І так, у принципі, було поділено до моменту мого поранення. Я отримав поранення у середині березня внаслідок авіаудару. І був евакуйований саме на 555-й госпіталь, оскільки у мене було досить важке поранення і мене треба було оперувати. Мене доставили на територію шпиталю, прооперували...
– Яке поранення?
– Це був авіаналіт в одне з моїх чергових завдань на території заводу. Це був якраз такий день, коли вже авіація зрозуміла, що вона має повну безкарність у повітрі. І в той день було 100 авіанальотів на місто. Це надзвичайна кількість насправді. І в один із таких авіанальотів пара бомбардувальників скинула ФАБ-250. Я отримав поранення в ногу й у живіт. Поранення в живіт взагалі вважається важкими, тому що невелика кількість людей виживає. Особливо у таких умовах, у яких ми були. Але завдяки героїчній роботі наших лікарів, яким я безмежно вдячний, мене було доставлено на територію госпіталю, де мене прооперували лікарі досить якісно. Але наступного дня я прокинувся у коридорі. І подумав: "Ого... Значить, щось іде не так". Але я зрозумів, що у коридорі я прокинувся не тому, що захищають, а тому, що місця немає. Увесь шпиталь був забитий.
– Це на "Азовсталі" був госпіталь цей?
– Ні. Це 555-й військовий госпіталь на території міста. Він ще був тоді цілий. І там була велика кількість як цивільних, так і військових. Тому що це один із небагатьох госпіталів і лікарень, які працювали. Тому що тоді противник бив по всьому місту. А чому була велика кількість цивільних? Тому що зранку тоді противник наніс авіаудар по басейну "Нептун". Там було велике місце, де гуманітарку завозили, і люди зазвичай у місті купкувалися біля таких місць, як драмтеатр, "Нептун". У кожному районі були великі муніципальні центри, біля яких збиралися люди. І от противник наніс удар у цей центр, де була знищена величезна кількість мирного населення. Цей госпіталь знаходиться недалеко від нього. І тому люди пішли до найближчого шпиталю. Тому шпиталь був переповнений. І буквально за годину – максимум дві – противник наніс удар уже по самому шпиталю. Мені дуже сильно пощастило у той момент, тому що я був у коридорі і мене просто накрило дверима, які винесло ударною хвилею. Вони мене закрили від осколків. Тоді почали прийматися рішення, що треба евакуювати людей із госпіталю, тому що у госпіталю не було хороших підвалів. Почали одних поранених евакуйовувати на територію заводу "Ілліча", а інших – на "Азовсталь". І мене як військовослужбовця ОЗСП "Азов" відправили на "Азовсталь". Щоб було усім простіше, військовослужбовців "Азову" і Національної гвардії евакуйовували на "Азовсталь", а 36-ї бригади і ТРО – на територію заводу "Ілліча". Там був такий самий госпіталь. І так я потрапив на той самий бункер, який я буквально тиждень до того надавав медикам як резервний медичний пункт. Там я знаходився до моменту своєї евакуації на гелікоптерах, у принципі.
– Госпіталь, який був на "Азовсталі"... Реально легендарні медики, легендарні хірурги працювали без сну, без їжі, без води. Оперували без знеболювальних, без антибіотиків, бо вже останніми днями, я так розумію, усе скінчилося. Розкажіть, що відбувалося, що ви бачили і що доводилося робити.
– Ну, насправді картина незабутня. Я думаю, усі, хто там були, ніколи не забудуть це місце. Оскільки це велике приміщення, у якому були триповерхові нари, де лежить купа поранених, хтось стогне, комусь погано, хтось контужений кричить, постійний шум... І при цьому, я пам’ятаю, у мене постійний спогад – це пилюка. Через те, що там не було як робити санітарне прибирання, тому що води елементарно не було, там постійно була пилюка. І коли відбувалося бомбардування важкої авіації, уся ця пилюка піднімалася – і починався кашель. І от у мене спогади: усе в тумані, дуже погане світло, тому що світла вже не було і працювало все від генераторів, туман оцей із пилюки і постійний кашель. Постійно всі люди кашляли, бо не було чим дихати. У мене такі спогади із цього бункера.
Ну і, звичайно, постійні крики, тому що постійно привозили нових поранених, і люди досить важко реагували. Тому що якщо привозять, то привозять якихось знайомих, твоїх друзів. Я добре пам’ятаю момент, коли привезли 20-го числа Надточого, командира загону, і Хвата, це командир снайперської групи спеціального призначення "Азову", повний кавалер ордена "За мужність". Це вже було його четверте поранення. Коли ти чуєш, що когось із твоїх близьких, хороших друзів привозять на госпіталь, що вони поранені, а ти ще не знаєш, яке їхнє поранення: важке, легке – ти все одно за них дуже сильно переживаєш, тому що ти розумієш, що в тих умовах, у яких ми знаходимося, надати якісну допомогу буде дуже важко. Насправді лікарі робили просто неможливе. І це справді варто уваги. Я думаю, що про це буде написана не одна книжка, і багато хто отримав такий досвід, який потім буде передаватися з покоління в покоління: те, що робили наші медики на території цього імпровізованого шпиталю.
– Були такі історії, коли проти законів природи люди виживали просто на якомусь дусі, внутрішній силі, на молитвах... Я не знаю як, але виживали.
– Ну, велику роль грала підтримка. У мене був зламаний таз, я лежачий, я взагалі не міг ходити. Просто лежав. Але постійна підтримка побратимів, які заходили… Хтось чай зробить комусь, хтось знайшов якусь воду, хтось щось солодке знайшов. Усі один одному якось допомагали. Коли вже люди потрапляють у таку ситуацію, то... Прекрасно було бачити оце справжнє "азовське" побратимство, це те, що не відняти, те, що є в українцях. Навіть у таких складних ситуаціях усі один одного підтримували. Не було там ніяких конфліктів, усі намагалися один одного підтримати, якось допомогти, знайти варіанти хоч якось підтримати людину навіть у найважчому стані.
– Ваша евакуація теж потребує книжки і фільму. Героїчні українці, які управляли вертольотами, які планували цю операцію з такою хоробрістю… Як вони долетіли, як вони забрали поранених... Вам удалося евакуюватися як одному з важкопоранених... Розкажіть, як це було.
– Ну, перші спроби були ще на початку березня. У нас була досить критична ситуація з протитанковими засобами і ПЗРК. У нас узагалі не було нічого із засобів ППО. І противник досить вільно себе почував у повітрі, і нам це було критично необхідно. Також стало питання про засоби зв’язку ближче до середини березня. Оскільки ті засоби, які в нас були, були вже знищені. Тоді в Україні тільки з’явилися Starlink. І ми робили все можливе, щоб нам їх доставили, щоб у нас був зв’язок із зовнішнім світом. Тому що всі комунікації були відрізані. Крайня лінія – оптоволокно – підтримувала живлення... Легендарна теж є історія про "Київстар" і їхню точку доступу, яка працювала останньою в місті. Коли вона потухла, у принципі, більше зв’язку із зовнішнім світом не було. І тому всі розуміли, що треба щось із цим робити. І ми гелікоптери чекали ще на початку березня. Були спроби, але я знаю, що спроби були невдалі. Робилася ціла спецоперація. І в один момент ми навіть виїжджали і чекали ці гелікоптери, прочекали десь години дві, а потім сказали, що все-таки відбій, гелікоптерів не буде. Нам не доводили інформацію, чому їх не буде, чи вони долетіли, чи навіть не злетіли. Ми не знали цього.
В "Азову" досі залишаються проблеми з озброєнням, технікою і просто з елементарним навчанням. Але ми на власній ініціативі, на силі духу наших солдатів, офіцерів, сержантів продовжуємо боротьбу
А наступна спроба – це якраз евакуація, яка була 21-го числа, коли евакуювали мене. 20-го числа увечері прийшов на територію шпиталю друг Редіс, поспілкувався зі мною, із Раз-два, до кожного особисто підійшов поспілкувався. І сказав, що буде завтра евакуація. Спитався, чи ми готові летіти. Усі погодилися, звичайно. Евакуація повинна була бути о 5.00. Нас о 4.00 підняли, а гелікоптери прилетіли о 6.40. Я добре пам’ятаю, коли гелікоптери сіли на території "Азовсталі". І все було моментально. Тому що всі розуміли, що в нас обмаль часу. Навіть у момент, коли ми чекали вертушки, були постійні артобстріли, авіаобстріли. Швидко вивантажили майно, яке було в гелікоптерах, критично важливе. І це вже була досить велика перемога, тому що те, що було доставлено, – це зіграло у подальшому роль в обороні міста. Нас завантажили на гелікоптери – і почалася вже дорога назад. Насправді я до останнього не вірив, що вони долетять до Маріуполя, але коли ми сіли на аеродромі у Запоріжжі на дозаправку, то я просто не міг повірити, що ми вже на вільній території. Це було щось надзвичайне. Насправді пілоти зробили чудо. Це дійсно подвиг, який вартий найвищого... Я не знаю… Дуже круто те, що зробили наші пілоти.
– Ви вже закінчили реабілітацію? Чи ще у процесі?
– Ну, я до роботи приступив практично відразу, як тільки почав ходити на милицях. У мене досить складне поранення ноги, тому реабілітація ще продовжується. Вона ще буде мінімум пів року, щоб я хоча б нормально відновився. Але це мені не заважає працювати, тому що роботи ще багато. Ще 700 військовополонених тільки з ОЗСП "Азов" знаходяться в полоні. Ми робимо все можливе, щоб повернути наших бійців. Окрім того, ОЗСП "Азов" ніколи не припиняв воювати, ми продовжуємо виконувати свої завдання. Ще будучи на території "Азовсталі", розпорядженням Редіса була створена батальйонно-тактична група, яка досі виконує завдання на одному з напрямків й успішно воює. Я впевнений, що скоро ви побачите результати їхньої роботи. Ми це не афішували, щоб противнику не злити. Були певні нюанси. Але зараз, коли противнику відомо про те, що ми працюємо, буде цілий фільм, я думаю, презентація, як і що відбувалося. ОЗСП "Азов" не закінчує свою роботу на території Маріуполя, території "Азовсталі". Ми продовжуємо воювати. І я впевнений, що саме ОЗСП "Азов" буде першим підрозділом, який буде заходити у звільнений Маріуполь. Ми зробимо все для цього можливе.
– Пане Сергію, розкажіть про одного з найголовніших героїв війни – про Дениса Прокопенка, Редіса, вашого командира. Яка він людина? Як він поводився?
– Ну, Редіса я знаю досить давно. Перше наше знайомство відбулося на командному пункті в Широкиному. "Замок" він називався. Він тоді ще був командиром роти. Я тоді був в артилерії. Уже тоді для мене це був приклад справжнього військового. У нас була ротація, і кожна рота по черзі заходила і там працювала. І вже тоді було видно, що цей командир дуже сильно відрізняється від інших і що в цієї людини досить велике військове майбутнє. Потім так сталося, що я потрапив уже в батальйон, де Редіс був командиром. Коли він став командиром ОЗСП "Азов", він призначив мене начальником зв’язку. Із того часу ми постійно працювали. Я можу сказати так: ще у 2017 році, коли мені пропонували звільнятися, я сказав, що поки буде командувати загоном друг Редіс, доти я буду служити в ОЗСП "Азов". І я своєї обіцянки дотримався. Тому що це справді легендарна людина, яка вже увійшла в історію. І насправді серед військових Редіса дуже добре знали і до оборони Маріуполя, і до "Азовсталі".
Серед військових абсолютна більшість знала, хто такий Денис Прокопенко завдяки нашій роботі на Світлодарській дузі у 2019 році й до того. Військові командири, офіцери прекрасно знали, що це за людина. Саме на його авторитеті ОЗСП "Азов" завжди мав дружні відносини з підрозділами Збройних сил України. Ми разом виконували багато завдань. І це було хорошим прикладом того, що коли хороший офіцер має великі лідерські якості, ми можемо нормально співпрацювати, виконувати спільні завдання з будь-якими підрозділами і давати дуже хороший результат. Що і показала місія у Маріуполі. У Маріуполі ж воювало багато різних підрозділів, не тільки ОЗСП "Азов". І Збройні сили України, і прикордонна служба, Національна гвардія України, і поліція. І всі, хто хотіли воювати, хто були вмотивовані воювати під таким командуванням, думаю, абсолютно всі, хто дійсно толкові солдати, офіцери, сержанти, які показали себе героїчно в бою, будуть пам’ятати тільки найкраще про командування, про друга Редіса. Бо саме завдяки його особистому прикладу це давало велику мотивацію всім військовим продовжувати боротьбу і не здаватися, незважаючи ні на що, навіть на те, що відбувалося у місті Маріуполі.
– Якщо згадати надхненні, найгероїчніші історії, які відбувалися на ваших очах, що б ви могли виділити?
– Насправді дуже важко виділити якусь одну окрему історію. Тому що цих історій дуже багато. І частково ці історії навіть не можна розповісти, тому що є хлопці, які ще знаходяться у полоні, і розказувати деталі не можна. Я думаю, що обов’язково колись вийде не тільки фільм, а й багато книг, де буде описано багато подвигів. Тому що серед моїх близьких друзів, які досі знаходяться у полоні, є справжні герої України, які, я впевнений, отримають це звання, як тільки повернуться додому. І навіть серед тих, хто повернувся, величезна кількість героїв, які показали надлюдські вміння, зусилля і показали себе як люди, які готові жертвувати собою, своїм життям і здоров’ям заради інших. А це насправді дуже великий подвиг. Бачити це на власні очі – таке щастя випало далеко не всім.
– Росіяни витратили дуже багато грошей на те, щоб приліпити до азовців образ нацистів у світі, на Заході. І до великої війни це якоюсь мірою працювало. Навіть коли ми з Дмитром Гордоном на запрошення Дениса Прокопенка були у вас на базі в Маріуполі більше ніж рік тому і після цього в соцмережах стали давати інформацію, виставляти фотографії із хлопцями, із Денисом, із другом Калиною, почали приходити страйки і видаляти ці публікації. Я кажу: "А що відбувається, хлопці?" – "Оце зараз росіяни домоглися того, що є такі проблеми". І росіяни при цьому боялися вас завжди. Я правильно розумію, що сьогодні нарешті у Заходу відкрилися очі? Він зрозумів, хто є справжніми нацистами і фашистами на цій війні, що це ті самі росіяни. І сьогодні азовці захищають не лише Україну, а саме Захід, його цінності. Сьогодні вже всі ці обмеження зняті? Чи ще триває якийсь процес?
– Ну дивіться. Я б сказав, що це навіть не частковий мало успіх, а досить серйозний. Їхня пропаганда працювала і продовжує працювати. Хоча під час оборони Маріуполя у нас не було жодних зразків західного озброєння, тільки радянські й українські. Із західного – нічого. Засоби зв’язку... Ми нічого не отримували. Жодного "азовського" солдата, офіцера не пройшло жодних курсів, у яких би брали участь іноземці. Тобто це вето діяло. І успіх у них у цьому однозначно був. Те, що ми самі знаходили варіанти, як розвиватися, як не стояти на місці, – це вже зовсім інша історія. І я б не сказав, що ця історія закінчена. Російська пропаганда не зупиняється. Вони продовжують вішати ці ярлики. І ми знаємо, що й Instagram, Facebook досі блокують публікації навіть просто за слово "Азов"... Навіть після "Азовсталі", після усього... Досі жодного військовослужбовця ОЗСП "Азов" не пройшло навчання за кордоном. У нас досі є проблеми з озброєнням. Ми не отримуємо ні Javelin, ні Stinger. Частково є обмеження у тому, що коли їх була велика кількість в Україні, ми були на "Азовсталі" і просто не могли їх отримати. А зараз нам кажуть, що їх немає. Я не знаю… Може, це відмовки, може, ще щось. Тобто на словах усі кажуть, що усі обмеження зняті, ми готові з вами співпрацювати, усі вже все зрозуміли. Але я не бачу практичних дій.
На практиці, справді, в ОЗСП "Азов" досі залишаються проблеми як і з озброєнням, так і з технікою, так і просто з елементарним навчанням. І ми, знову ж таки, на власній ініціативі, на силі духу наших солдатів, офіцерів, сержантів продовжуємо боротьбу. Оскільки ми знаємо, за що ми боремося. Ми знаємо, що ту жертву, яку заплатили наші побратими, заплатили ми, борючися в Маріуполі, у попередні роки... Якщо про війну тоді не говорили, це не значить, що її не було. Ми робили свою роботу, не зважаючи ні на що і на ці цькування. І ми її продовжуємо робити. Тому що ми професійні військові, які розуміють, що вони роблять: захищають свою землю, у першу чергу наших людей. І ми зробимо все можливе, щоб звільнити землі і звільнити з окупації наших рідних і близьких, вийти на кордони. А потім уже будемо розбиратися, чому так було чи не було і чому не давали те чи інше озброєння.
Суперечити прогнозам Кирила Буданова – це, звичайно, марна справа. Чи можемо ми зайти у Крим? Звичайно, можемо. Український народ показав, що він може все, незважаючи на передбачення західних експертів
Ну, ми знаємо хороший лендліз від Росії. Ми знаємо, де взяти зброю. Потрібну зброю для себе ми здобудемо самі. Ми так звикли працювати. Ми також хочемо подякувати українській нації, українському народу за те, що вони допомагають. Насправді український народ просто величезну справу робить: нам допомагають у всьому. Тому що в нас у Маріуполі залишилося все. У нас нема ППД, форми... Абсолютно все залишилося там. І насправді те, що підрозділ продовжує своє існування, що ми далі воюємо, – це велика заслуга українського народу, який підтримує нас, який донатить, який шукає техніку, озброєння, тепловізори. І це справді велика робота. Тому що до "Азову" західне озброєння не доходить. Це те, завдяки чому ми продовжуємо воювати, ведемо боротьбу. І повірте мені: противник несе значні втрати від "Азову". І ми не зупинимося.
– Пане Сергію, коли закінчиться війна? Запитання, яке турбує і про яке думає кожен українець кожного дня. Є багато прогнозів. Не будемо згадувати експертів, можу лише згадати Кирила Буданова, який каже, що ми можемо звільнити Крим до кінця весни й улітку вийти на кордони 1991 року. До цього часу прогнози Буданова збувалися. Чи реально такі плани втілити в життя?
– Ну, суперечити прогнозам Кирила Олексійовича – це, звичайно, марна справа. Чи можемо ми? Звичайно, ми можемо. Ми можемо все. Український народ показав, що він може все, незважаючи на передбачення західних експертів і ще когось. Я впевнений, що ми переможемо. Про дати, я думаю, не варто говорити. Варто говорити, що ми переможемо тоді, коли об’єднаємося в єдине ціле, як це відбулося 24 лютого, і будемо боротися доти, доки не вийдемо до своїх кордонів. Будемо нищити противника. Я впевнений, що нашої волі до перемоги, волі українського народу вистачить, щоб знищити противника, вийти на наші кордони, щоб ми відновили велику Українську державу і щоб наші діти могли жити у мирній країні і спокійно не просто існувати, як вони зараз існують, на жаль, у ці важкі часи, а справді жити й отримувати задоволення від нашої прекрасної країни, яку я і ми всі дуже любимо. Я впевнений, що після перемоги ми її відбудуємо й усе в нас буде прекрасно.
– Які сни вам сняться?
– Ой, не знаю. Нічого поганого. Зазвичай спогади з війни, але зазвичай вони пов’язані із чимось хорошим. Побратими, друзі – щось таке. Але щоб часто вони снилися, я б не сказав.
– Пане Сергію, я вам хочу поставити останнє запитання. Позивний Мольфар звідки прийшов? Ви передбачаєте майбутнє?
– Ну, частково, можливо. Я сам з Івано-Франківської області, із Верховинського району. І тому мене нарекли Мольфаром ще у 2014 році. Тому так воно й пішло.
– А щось збувалося?
– Ну, можливо, трошки.
– Зараз побажайте щось, щоб справдилося обов’язково.
– Ми озвучувати не будемо. Бажання і так у нас у всіх одне: це перемога. І, звичайно, це бажання точно втілиться у життя. Ми обов’язково переможемо.
– Ваша мрія на одразу після перемоги.
– Ой, насправді це мрія багатьох азовців. Ми спілкувалися у своєму колі: "Що далі?" Ми хочемо після перемоги поїхати кудись відпочити в Україні. Просто великою дружною компанією, щоб не думати взагалі ні про що. Просто трохи побути військовим у мирному житті, пожити мирним життям. Просто із сім’ями, із друзями, із дівчатами поїхати кудись разом усім дружно і відпочити.
– Пане Сергію, я вам бажаю, щоб ваша мрія здійснилася якомога скоріше. Усім нам цього бажаю. І дякую вам за це інтерв’ю. Слава Україні!
– Героям слава! Дякую вам.