-6 Київ
Протягом останніх чотирьох років ми настільки просочилися атмосферою війни і безвиході на Донбасі, що часто забуваємо: там живуть такі самі люди, як і в інших українських містах. Живуть, не ремствують, і сподіваються тільки на себе. Хоча у них є набагато більше причин скаржитися на життя:
• там складніше з пошуком роботи, ніж у Києві чи Одесі, тому що більшість підприємств або припинила роботу, або скоротила виробництво;
• немає сильного IT-кластеру, тому що через війну айтішники, звісна річ, роз'їхалися по інших містах, а то і країнах;
• їх часто одні співгромадяни сприймають як депресивних і чужих, а інші бачать приниженими і нещасними.
Але ми, журналісти проекту "Близький Схід" на "112 Україна" – хочемо показати, чому їм удаєтья не просто виживати, а будувати бізнес, ростити дітей, облаштовувати парки, відкривати хаби, займатися благодійністю. У нашому фокусі ті, хто не здався, і не завдяки обставинам, а всупереч їм – втілив свою мрію поруч із лінією розмежування.
Історії наших героїв можна було б слухати на конференції TED, але більшість із них не прагне популярності і слави. Усі вони прості, але разом із тим, дуже сильні люди, у яких є чому повчитися.
Кирило Дубровін ішов до своєї мрії створити хаб – простір для соціальних і культурних ініціатив – вісім років. Працював кабельником на заводі, але хотів займатися громадською діяльністю. І займався, але у вільний від роботи час. А зараз – мете підлогу перед заняттями з вокалу та англійської, тому що на прибиральницю грошей немає. Але він це робить із посмішкою. У його хабі завжди збирається молодь, через що старші люди думають, що це секта. Але Вадим критики не боїться, а натомість хоче створити мережу хабів по всій Луганській області.
Фото надано Дариною Шпортко
Вадим Любченко понад 40 років за кермом. І всі ці роки він скаржився: "Ну коли у нас з'являться гарні дороги?" А потім сам почав їх робити. Обладнання купив на виграний грант і протягом року по Луганській і Донецькій області з напарниками залатав 4000 ям. Доводиться дихати смолою і розплавленим асфальтом, але метр за метром він поліпшує місцеві дороги і постійно жартує. На запитання, чи ризикований бізнес, із усмішкою відповідає: "Д-у-уже, страх як боюся, а що робити?"
75-річна Євдокія Мілашова з Рубіжного відкрила хостел, щоб задовольнити попит на недороге житло. Хоче накопичити грошей і відремонтувати ще два поверхи занедбаного будинку, щоб клієнтам було комфортніше. Робить зарядку "тибетських лам", а енергії у неї стільки, що камера буквально "ловила" її, така вона спритна, незважаючи на вік.
У пам'яті ще одна героїня проекту "Близький Схід" – головний лікар і директор Луганського обласного будинку малюка Катерина Донцова, яка стала героєм і для мене. Її залякували, шантажували, а вона просто на кордоні з Росією лягла на дорогу і не віддала шістдесят одну дитину-сироту іншій державі. Дітей намагалися вивезти озброєні сепаратисти. А потім почала відроджувати будинок дитини, але вже у Сєвєродонецьку. Сувора і справедлива з підлеглими, лагідна з дітьми, знає усі їхні потреби. Вона захищає і так званих соціальних сиріт, яких покинули батьки. І у свої 65 не кидає справи, якій присвятила все життя.
Фото надано Дариною Шпортко
То чому ж їм удалося? Тому що вони вміють боротися за життя, цінувати його. І використовують кожну можливість, щоб утілити свою мрію, тому що знають: іншого часу немає. Робити тут і зараз, не чекаючи, що будуть кращі можливості. Звісно, будуть, але вони не готові чекати. Наші герої готові діяти і боротися за свій добробут, свого міста, своєї країни – України. Тому їм удається.
Телеканал "112 Україна" разом з UCBI II, проектом "Зміцнення громадської довіри", який фінансує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), запустили серію спеціальних репортажів "Близький Схід" про підприємців і громадських активістів у підконтрольних Україні районах Донецької та Луганської областей.
Джерело: "ГОРДОН"
