Якщо цивільним захочеться повчити військових заходів безпеки – давайте згадаємо, коли ми востаннє йшли до бомбосховищ під час повітряної тривоги

Вулиця прифронтового міста.

Біля кожного другого будинку стоїть від одного до чотирьох військових авто. Нічого дивного. У кожному другому будинку живуть групи військових.

На вулиці СТО. Черга машин. Звичайно, військових.

Дві групи волонтерів. Приїхали одночасно, не змовляючись. В одних два авто, у других – колона на чотири. Тобто вся вулиця нанизує на себе такими собі бусиками вервечки фронтових авто. Між ними снують цифрові, мультикамові, оливкові.

Гуде людський мурашник.

Командир, дивлячись на все це, кривиться як від оскоми:

– Ну, от що? Що з усім цим робити? Один приліт – і все. Скільки там цієї вулички…

Звичайна вуличка у фронтовому місті. Таких багато. І ти нікуди не дінеш цей мурашник, військові скрізь, і це чудово.

Але місць для розміщення не вистачає. Навіть в обезлюднених фронтових містах.

Шикування теж, до речі, відбуваються постійно. А от сідати всім разом за стіл, щоб обмивати нагороди, та ще й понад фронтом, ще й, можливо, не перевівши телефони в режим польоту – це вже капець як небезпечно.

У нас є ціла низка командирів, які в очікуванні нашого приїзду завжди командують:

– При підʼїзді телефони – в польотний режим.

І ми швиденько ліземо за телефонами, ми тицяємо пальчиками у заповітну кнопочку. І можна було б узяти цих командирів за еталон витримування режиму безпеки, так думаємо ми, ідучи до них...

…Аж ось вони виходять назустріч. Без броників, без касок. Просто недалечко від лінії. Просто коли ось же над нами літає і десь там недалечко вибухає.

Ну, командир. Ти ж мусиш бути зразком для підлеглих. Зразком працюючих мізків.

Та командир – зразок, не питання. Але спитайте, як болить спина від того броника. За 10 років носіння. Спитайте.

Отож.

Тому коли люди, що не служать, не воюють, не бувають на фронті, починають кричати щось про безпеку – ой, люди, та всі знають про заходи безпеки. Але люди як люди. Усі сподіваються, що пронесе.

Ну, і якщо нам, цивільним, захочеться раптом повчити військових заходів безпеки – давайте разом згадаємо, коли ми востаннє йшли до бомбосховищ під час оголошення повітряної тривоги?

Га?

Ліс рук?

Отож…

Джерело: Diana Makarova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора