+12 Київ
Стояла на Майдані труна.
Стояла навколо труни жменька людей. Стояло б більше, але інші були на фронті. А хтось уже там і загинув. А хтось загинув раніше на Майдані.
Бігли Майданом люди, хто куди. Хтось у справах, на роботу, хтось просто проходжався туристичним кроком. Десь ішла екскурсія. Від труни і групи людей навколо неї відводили очі. Хтось шарпнувся підійти, але не наважився.
Тіло привезли із фронту. Був липень 2014 року. Стояла на Майдані труна.
Стояла над труною група людей. Поруч шугали на роликах юнаки та юнки, якась жінка вела екскурсію, туристи фотографували стелу. Група молоді слухала якусь попсу в колонці. Попса мало не перекрикувала самотню трубу над труною. Потім над труною включили "Качу" – колонка молоді все одно перекрикувала.
Ішли люди, хто на роботу, хто туристичним кроком знайомився з пам'ятками Майдану. Усі ці люди робили вигляд, що труни немає, от узагалі немає – і їх у чомусь можна було зрозуміти. Люди не завжди вміють просто вклонитися. Просто притишити крок. Просто підійти й постояти поруч кілька хвилин.
Ішло військове фронтове прощання. Була зима 2016 року. Стояла на Майдані труна. Стояла група людей у чорному навколо.
Стояло б більше, але багато вже загинуло. А інші були на фронті. А ще хтось за кордоном, в евакуації.
Працював мікрофон і колонка. Серед цивільних у групі було кілька чоловік у "пікселі". Люди йшли Майданом, хто на роботу, хто вийшов на прогулянку, якась блогерка поруч записувала веселий стрим.
Тіло привезли із фронту. Пряме влучання. Труна була закритою. Було літо 2023 року. Але.
Але мама з дитиною, що йшли прогулянкою, – підійшли і постояли поруч. Мама щось пояснила дитині. Дитина мала сум на обличчі.
Але військовий, явно приїхав у відпустку, ішов зі своїм малим – і раптом різко звернув, підвів малого і вони разом трохи постояли й послухали. Дитя щось запитало, батько пояснив. Іще трішки постояли – і знову пішли у своїх справах. От і все.
От і весь приріст за дев'ять років. Приріст поваги, співчуття і честі. Так не завжди. Похорон відомого воїна – тут зовсім інше. Тут море людей закриває собою й усмоктує людей непричетних. Тут які вже екскурсії, які танці на Майдані. А поховання просто воїна, просто військової, знає бригада, знає тусовка, знають рідні, пам'ятають побратими – та й усе. Тут буде жменька людей. Ця жменька не перекриє гуляння й екскурсії.
Але не поспішайте засуджувати людей (хоча я їх теж засуджую). Іноді люди просто не вміють висловити шану. Просто не знають як. Або не поспішайте проклинати клятих киян за відсутність подяки, а от, мовляв, у нас у Карпатах, а от у нас у Львові!
...Пливла труна над плечима, випливав із Гарнізонного храму, плакала свою пісню самотня труба – процесія повертала в напрямку Марсового поля.
Навколо шумів і хвилювався завжди парадний, завжди туристичний Львів. Дзвонили трамваї, машини неохоче пропускали траурну процесію – а спробуй посунутися убік на вуличках Львова, хто намагався, той добре знає. Весело крокували екскурсії, ішли автентичні аніматори.
А ми ховали друга. Тіло його привезли із фронту.
І ось тобі й Львів. Те ж саме, що і Київ, авжеж?
Я знаю, знаю. Зараз усе це вже змінено. Коли труна пливе до Марсового поля – люди спиняються на львівській вузькій вуличці. Спиняються трамваї й авто. Люди стають на коліна.
Кажуть, якось це змінили. Можливо, наказовим порядком. Можливо, так і треба, тицяючи людей у чуже горе, а кожна загибель нинішніх днів є спільним горем, горем країни. Можливо, саме так і вчаться люди, коли їх тицьнути і сказати: "Роби так!"
І додати тим, у кого пізнє запалення: "Роби саме так, паршивцю, кому сказав! Не ганьбися перед людьми, спини своє авто. Вимкни свою гучну музику, сволото. Бо зараз пів процесії тобі натовче пику. Із превеликою радістю".
І люди роблять. І згодом навіть забувають, що їх у це тицьнули. Гадають, що так було завжди і вони завжди це все знали й уміли.
І не треба соромитися виховувати людей. Не треба соромитися сказати тому, хто поруч: "Я можу допомогти вам стати на коліно. І підвестися допоможу".
Делікатно сказати. Бо в нього й самого можуть бути протези замість тих колін. Бо я й сама завжди шукаю дружньої руки в такі миті, щоб допомогли стати на коліно. І піднімаюся зі стогоном.
…Так, мабуть, саме так і треба. Давайте це робити скрізь. Давайте ж, га?
Щоб не було пекуче соромно перед загиблими, яким неначе вже все одно – але ні. Не все одно, я у це вірю.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
