Україна знає, як і будь-який котик, – удруге не треба
Це дуже дивна війна, напевно, одна з найдивніших, які мені доводилося вивчати або які доводилося бачити. Я можу з ходу назвати штук 20 кричущих дивацтв – як про Україну, так і про Росію, – які не мають жодного адекватного пояснення.
Більшість таких дивацтв дочекаються кінця війни, але одне – про Росію – я все-таки озвучу. У РФ втрати загиблими наближаються до половини мільйона, а можливо, коли ви читаєте ці рядки, вони вже досягли або навіть перевалили цю планку. Втрати іноді можна виправдати, якщо вони приносять дивіденди, але це не про сьогоднішню Росію і не про війну, яку вона веде. Мені категорично незрозуміло, чому після невдалого кавалерійського наскоку на Київ російське керівництво вирішило рік у рік спалювати свою армію в лоб об найзахищеніші й найукріпленіші рубежі України. Історія мало бачила такого, якщо взагалі бачила, – коли гігантську армію беруть і методично, рік у рік, уй...бують об стінку з мізерними для себе успіхами.
Мені можуть опонувати, мовляв, українці теж 2023 року наступали в лоб просто на найукріпленіші позиції. Це так, але тільки після цього українці, обпікшись, винесли уроки, і далі ми бачимо Курську операцію (тобто зміну напрямку), роботизацію, пошук нових військових рішень. А до цього були харківський бліцкриг, оборона Києва, звільнення Херсона через вибивання мостів та ізоляцію й багато іншого. Про Україну дивацтва в інших площинах, але точно не про оперативне мистецтво, тут вони продемонстрували те, що знає будь-який котик: сунув лапу у вогонь – удруге не треба.
І не треба говорити про совкових генералів – навіть радянські генерали розуміли й уміли не лише в буквар військового мистецтва, а й у матерії вищі. Але бог із цими генералами, ще дивнішим видається те, чому ж армія із цим погоджується. Нехай рядові – вони обісцяні, змучені й залякані, але офіцери молодшої та середньої ланки чому? У них не виникає запитань – елементарних, базових запитань, – що за фронту й театру понад 3 тис. км і напрямках, які або погано захищені, або уразливі, обирати раз у раз, рік у рік театр і напрямок, який є максимально захищеним, – це, м'яко кажучи, цілеспрямована стратегія знищити свою армію.
Українці повільно відходили всі ці роки назад, методично створюючи нові рубежі й водночас знищуючи й перемелюючи російську армію. Дивлячись на цю половину мільйона вбитих, закрадається та сама думка, про яку пишуть деякі Z-ники: що це не війна, це жертвопринесення. Війною у справжньому сенсі це дійсно складно назвати, бо те, що робить Росія, – ну, так просто не чинять же, навіть коли у вас совки і ви не вмієте воювати.
Адже якщо людина взяла шпагу й почала сама себе нею тикати, проколюючи руки й ноги, ви не скажете: ну, мовляв, вона просто фехтувати не вміє – совки, розумієте... Про це взагалі було сказано багато лірики, а ще більше – усяких розумних аргументів і спроб раціонально пояснити, але це все повз. Кремль – це сотні людей, якщо зовсім топи, і тисячі, якщо решта обслуги, Генштаб іще, а також старші й молодші офіцери – це десятки тисяч людей. І нікому не спадало на думку елементарне: що не можна армію уй...бувати вщент і спалювати людей сотнями тисяч у лоб, просто об укріплення ворога?
Єдиний випадок, який ми бачили, коли хтось намагався "лівнути" [від англ. leave – піти, покинути] із цієї м'ясорубки жертвопринесення, – це Пригожин Женя та його "вагнери".
Чим усе це закінчилося – відомо, але незрозуміло, чому іншим із цим усім норм. І йдеться тут не про людяність, а про банальний утилітаризм: вам потрібні ж армія, економіка й техніка – тим паче якщо у вас є амбіції. А в Росії вони є. Але Росія на повній швидкості мчить у прірву й не думає зупинятися, і хай там керівництво – довбой...би, але чому решті із цим норм?
Історія знає багато воєн – вдалих і невдалих, виправданих і не дуже, тривалих і кривавих, швидких і коротких, – але війна, яку веде сьогодні Кремль, не просто тупа, безглузда і кривава, вона ще й максимально дивна.
Джерело: Игаль Левин / Facebook
Джерело:
