+17 Київ
Ледь більше тижня були за кордоном. Повернулися, всміхалися, як дурні, – Україна, Україна…
Скучили.
Уявляю, як воно тим, хто майже два роки живе там, тужить за Україною.
Але.
– Ви правильно робите, що тримаєте дітей тут, – сказала я одній матері.
– Ви гадаєте? – спитала вона.
– Я впевнена. Я це кажу кожній матері, що вивезла дітей із пекла. Діти наші й так мають порвані серця, сплюндроване дитинство. І якщо є можливість, тримайте дітей у безпеці. Але даючи їм Україну. Зберігаючи мрію про неї та любов.
Там – зберігають.
Ми зустрічалися з різними людьми, ми говорили з ними. Іноді вони до нас самі підходили, побачивши українські номери авто. Одне запитання:
– Що там у вас?
За кордоном власні телемарафони. Кажуть, що Україна зникає з екранів і шпальт.
– Ми думали, що ваша війна давно закінчилася.
Так говорили теж.
Але байдужих практично не було. Але взнавши, що ми тут у справах і вже їдемо назад, люди округлювали очі.
– Назад, у війну? – питали із жахом.
– Ага! – щасливо кивали ми.
Також було одне в очах у всіх. Повага. При слові "Україна" – повага. Здавалося, не лишилося тих, хто б не знав такої країни. І якщо раніше за кордоном – ааа, Україна, Кличко і Шевченко, той, що не поет. То зараз просто – ооо, Україна! Це там, де рвуть зло на шмаття. Там, де надирають задницю злу неназиваємої країни.
До речі, про неназиваєму.
Вечеряли в кафе, говорили між собою – аж гульк, два чоловічка за сусіднім столиком аж вуха повивертали. Кажу Санді: "А нашорош свій абсолютний слух".
– О, точно, – каже Санді.
Підхоплюємося й переміщаємося за дальній столик.
– Проблеми? – летять офіціанти.
– Ні, просто там росіяни, – каже Санді.
Офіціанти кивнули, не стримали розуміючих посмішок. Оточуючі, що чули, теж.
– Це ж лише уявити. Із тобою поруч гребують сидіти. І оточуючі це розуміють. Бо ти з неназиваємої країни.
Ті двоє посовалися дупами на стільцях і вийшли. Вивертаючи вуха.
О, так не скрізь, я розумію. Але оце відчуття остракізму до неназиваємої країни на мить зависло в повітрі. І я із вдячністю запам'ятала цю мить.
Наша велика частина фонду тим часом їхала на схід. Нам висипалися фото. Ми жадібно вдивлялися.
Там наші порвані серця.
Ми вибігли на кілька днів до світу, де мирні міста й щасливі люди. Та різні люди, більшість із них навіть не розуміє, чому вони щасливі.
Ми розуміємо, ми.
Ви, люди закордоння, щасливі тим, що ви не в пеклі. І округлюючи очі при слові "Україна", ви не завжди розумієте, наскільки ви близькі до пекла.
Якби не Україна.
Але хтось усе ж розуміє.
– Мені здається, світ на порозі чогось набагато більшого і страшнішого.
– Нам здається, щось насувається. Таке страшне, що зачепить усіх.
Такі слова нам теж казали.
Люди щасливого краю закордоння. Краю, де немає комендантської години, блокпостів. Де люди не дивляться із тривогою в небо, зачувши гул літака.
Люди, яким здається, що зло повзе і скоро накриє й вас – вам не здається. Зло повзе.
А накриває зло зазвичай так.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
