-1 Київ
У великому інформаційному контексті про Іран поки можна чітко виділити, до чого йшов сюжет, який почався з убивства Сулеймані. Іран явно вибрав шлях деескалації. До ситуації з катастрофою літака, щодо якої зараз занадто мало інформації і рано конкретно висловлюватися.
1. Чотири дні іранці думали, як же грандіозно помститися. І в підсумку надумали, що грандіозною помстою буде такий ракетний удар по базах, від якого не постраждав жоден американець. Водночас попередили Ірак про удар, ну а іракці, природно, маякнули американцям. Про що це свідчить? Іранці не могли не відповісти. Трамп наказав убити їхню суперзірку – саме так потрібно розглядати Сулеймані. Це не просто генерал і не просто консервативний політик. У межах культурно-політичної системи він був суперзіркою. (До речі, цікаво, чи не їздив він останнім часом в Анкару? А то в Ердогана вже занадто креативні дії пішли щодо Лівії). Але іранці однаково не зважилися відповідати так, щоб це точно зачепило Америку і було виразним актом війни. Хоча, напевно, могли. Це типово для таких режимів: на словах і поки не спіймають – вони страшні антиамериканісти, а коли доходить до прямого зіткнення – обирають не найнахабніший варіант, тому що чудово розуміють, що нахабство може закінчитися демонтажем їхньої влади.
2. Далі все залежить тільки від Трампа. Він написав у себе у Twitter, що все гаразд. All is well. Думаю, це означає, що він дійсно втішений, що Іран не пішов на серйозну ескалацію. Звісно, Дональд тепер може бити по Ірану, поки не набридне. І навіть якщо Іран запускатиме ракети в усі боки, це однаково не зрівняється з військовим потенціалом Америки. Але взагалі-то Дональд не яструб. Наприклад, коли кілька років тому всі передрікали третю світову, тому що Трамп погрожував авіаносцем Кім Чен Ину, а у КНДР відповідали, що не здадуться і що в них уже є ядерна бомба, – у підсумку жодної війни не було. Навіть більше, Трамп і Кім так зійшлися, що аж надавали один одному політичні послуги. Закінчився нічим і ракетний удар Трампа по базах Асада в Сирії після хімічної атаки у 2017 році, – Асад он досі добре почувається.
3. Дональд, природно, буде мочити демократів. Буде говорити, що вони забирають його – як верховного головнокомандувача – час та увагу фарсом під назвою "імпічмент". Буде говорити, що демократи підтримали Іран, коли Іран погрожував знищити Америку, а отже, демократи зрадили Америку. Але водночас треба пам'ятати, що американці перестали підтримувати війни. Ще коли в Обами був вибір, що робити з Асадом у Сирії, опитування демонстрували, що рівень підтримки американцями прямого військового втручання – найнижчий за десятки років. Зараз це може бути ще менше. Щоб із цим працювати в контексті виборів, Дональду не потрібна війна – йому потрібен успіх. І успіх у нього вже є – у вигляді рішучої ліквідації топворога Америки. Які успіхи можуть бути, якщо бити по Ірану надалі? Ну, руйнування в Тегерані. Але як це може зігріти серця американських виборців?
4. Саме вбивство Сулеймані має вигляд частини суперництва між Іраном і США за Ірак. Іран напевно хотів прирости Іраком і виштовхнути звідти американців. Можливо, Сулеймані таки придумав, як це зробити, і саме тому його було вбито. Щоб зберігати Ірак у своєму впливі, військової сили мало, потрібна хоч якась лояльність. Якщо Трамп із території Іраку битиме по Ірану, то меншинам в Іраку це, звісно, сподобається, а ось більшості – навряд чи. Занадто буде дороге задоволення для Америки.
5. Головне питання в усьому цьому сюжеті – це ядерна програма Ірану, інше – другорядне. Природно, іранці заявили, що й далі працюватимуть, щоб отримати ядерну зброю. Природно, найнебезпечнішому режиму в регіоні не дадуть довести це до кінця. Якими засобами – питання. Європейці кістьми ляжуть, щоб не військовими. Якщо Іран таки збив наш літак, то у нього тепер немає ну взагалі жодної пристойної позиції навіть для європейців, які завжди раді підтримати головорізів, – забагато деструктиву на одному суб'єкті. Іран не пропетляє.
Джерело: Дмитрий Литвин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
