Найяскравіші емоції я бачив у шпиталі. Племінник каже: "Я – єдиний живий з усієї роти, хіба це не удача?" 

З ким не спілкуюся, у всіх одна й та сама емоція: "Як усе це замахало!" І правда, чотири роки по бомбосховищах – це те ще випробування. Але, попри все, найяскравіші емоції я бачив, провідуючи у шпиталі племінника, який повернувся з покровського напрямку. Щастя, радість і неймовірне бажання жити. І все це без ока, з понівеченим носом, простріляними ногами й контуженими руками. Каже: "Я – єдиний живий з усієї роти, хіба це не удача?"

І коли знову мене бере апатія й сум і хочеться сказати: "Як мене все замахало", – я згадую 25-річного родича, який вчасно зрозумів, що щастя – це просто жити. Тримаймося!

Джерело: Євген Рибчинський / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора