0 Київ
Кому добре від "200 гектарів в одні руки"?
Наближається земельна реформа. Усе більше й більше розмов навіть не про сам факт зняття мораторію, а про те, яким буде ринок землі після нього. І це дуже добре. Суспільство має звикнути до цієї думки. Поступово. І тоді мораторій, який є найбільшим економічним злочином проти України (та й юридичним, якщо чесно, теж), залишиться в минулому. І ми побачимо ринок землі.
І головне питання: яким він буде. І замість шаленого популізму з мораторієм ми можемо отримати черговий популізм "200 гектарів в одні руки". Про що мова? Про те, що після зняття мораторію купувати землю дозволять тільки фізичним особам. І не більше умовних 200 гектарів. Жодних юридичних осіб. Жодних іноземців. Ну й жодних іноземних юридичних осіб. Тільки прості українці. Фермери, напевно. Яких дуже треба підтримати.
Що це нагадує? Ваучерну приватизацію. Тоді, в 90-і, теж було кілька варіантів. Напевно. Можна було зробити великі прозорі конкурси й залучити до країни інвесторів. Зараз би в нас була інша країна. Але це було нецікаво. Цікавіше було самим заволодіти заводами й пароплавами (або пароплавствами). Конкуренції ніхто не любить. І обрали другий варіант. Виправдовуючи його, звичайно ж, народним благом. І справедливістю. Що з цього вийшло – ми знаємо.
І тепер у населення є навіть алергія на приватизацію. Бо з нею пов'язані спогади про нечесний перерозподіл благ. Вона виглядає як обман. І дуже важко пояснювати людям, що єдиним прикладом приватизації, справжньої приватизації, був другий продаж "Криворіжсталі". Який приніс величезні гроші до бюджету, привів до країни інвестора, який досі активно інвестує в завод, і зумовив справжню інвестиційну моду на Україну серед західного бізнесу. Усього один приклад. Яким дуже важко переконувати. Те саме може статися і з ринком землі.
Отже, до чого призведуть такі обмеження? По-перше, це послаблює конкуренцію. Найперше. Будь-які обмеження впливають на ціну. Що вища конкуренція, то нижча ціна. Це аксіома. У підсумку ті самі бідні українські селяни, долею яких так переймаються, спочатку 16 років позбавляли права розпоряджатися своєю власністю, а тепер зроблять усе, щоб ця власність не коштувала дорого. Якось нечесно виходить. І не дуже в інтересах самих селян.
Друге. Що відбуватиметься далі? Коли у вас є такі обмеження? Їх обходитимуть. Відомий факт. Найефективніші агрогосподарства – це не фермерські 200 гектарів. Це 10–20 тисяч гектарів під управлінням однієї юридичної особи. І з чим вони стикнуться, такі юридичні особи? Із вибором. Або залишатися орендарями. І ризикувати, що коли термін оренди закінчиться, хтось може викупити землю. І викупить. Хоча б для того, щоб просто заробити на цих юридичних особах. Або вони повинні будуть скуповувати всі ці гектари через підставних осіб. Ми самі штовхаємо бізнес до злочину. Водночас паралельно займаючись дерягуляцією в інших сферах. Не залишаючи вибору агрокомпаніям.
Хто ще буде скуповувати землю через підставних осіб? Не якісні інвестори. Аж ніяк. Українські політики й ті ж олігархи та міні-олігархи, яких ми так не любимо. Вони це вміють робити. І люблять. Спочатку обмежити конкуренцію, а потім вигадати схему. Це їхній метод. І рішення про 200 га, і допомагатиме тим, хто як риба у воді почувається в сірих схемах. І буде заважати тільки тим, хто звик працювати за правилами. Навіть більше, якщо власниками землі не зможуть бути юридичні особи, то землю, як і раніше, не зможуть використовувати як заставу. Банки не зможуть видавати кредити. Тим же фермерам.
Як виправдовують популістський лозунг "200 гектарів в одні руки"? Тим, що не можна продавати "жодного сантиметра" української землі іноземцям. Найперше. Тільки поясніть, будь ласка, чим погані іноземці? Вони вивезуть землю? Ні. Вони її зіпсують? Ні. Китайці, араби, німці. Хто завгодно. Купуючи землю в Україні, вони будуть купувати актив. Що відбувається, коли ви купуєте актив? Ви зацікавлені в двох речах. По-перше, у тому, щоб актив давав прибуток. По-друге, щоб вартість активу зростала. Що означає прибуток у цьому випадку? Це означає, що інвестор буде там вирощувати щось, даючи українцям робочі місця й створюючи додану вартість для економіки (а часто й експортну виручку, що підтримує гривню). Чим це погано?
Яка різниця пану Василеві або пані Надії, хто платитиме йому зарплату? Навіть більше, якщо це будуть іноземці, то вони платитимуть білу зарплату, а значить, до бюджету надходитимуть податки. На пенсії зокрема. Або на дороги. Хіба це погано? Це означає, що покупець буде зацікавлений у зростанні вартості активу? Це означає, що він буде дбайливо ставитися до землі. Тому що ставлення власника та орендаря дещо відрізняється. І власник ніколи не буде висаджувати соняшник три роки поспіль. Тому що це битиме по його гаманцю. І чим це погано?
По-друге, що землю скуплять агрохолдинги. Ось просто всю землю. По-перше, усю не скуплять. В Україні дуже багато землі. Тільки державний банк землі завбільшки з Болгарію. Та просто забракне грошей усе скупити. А те, що куплять, вони купуватимуть не просто так, а як актив. І ми знову повертаємося до тієї ж логіки, що була з іноземцями. Хіба що українці можуть платити зарплату в конвертах, і це не дуже допоможе пенсіонерам.
А головне, якщо вони всі, усі ці демони української реальності, олігархи, іноземці, агрохолдинги, намагатимуться скуповувати землю, то її ціна зросте. Хіба це погано? Особливо для простого українського селянина, який зараз володіє цією землею. Адже навіть якщо він землі не продає, а продовжує здавати в оренду, то вартість оренди залежить від вартості землі. І він знову буде у виграші від конкуренції. Хіба це погано?
Хто виграє від мораторію? Агрохолдинги й фермери. Вони отримують несправедливу перевагу завдяки дешевій оренді. Надто дешевій. Водночас прибуток вони отримують від експорту на зовнішні ринки. За світовими цінами. Конкуруючи з тими ж американцями, ціна землі (а значить, і оренди) в яких значно вища. Турботою про кого виправдовують бажання зробити "200 гектарів в одні руки"? Турботою про тих же фермерів. Хоч ми вже й з'ясували, що це трохи не так. І більше виграють корупціонери. Але тут питання: а навіщо нам підтримувати фермерів? Адже якщо їм потрібна підтримка, значить, вони неефективні.
Навіщо державі грошима платників податків, підтримувати неефективну частину системи? Адже на це підуть гроші, які могли б піти на дороги. Чи пенсіонерам. Чому ми всі разом маємо допомагати фермерам, яким і зараз добре. І не треба наводити приклад ЄС. Там справді багато фермерів. Але вони там усі на дотаціях. Абсолютно. ЄС – багатий, він може собі це дозволити. І робити це просто заради того, щоб надати цим людям роботу. Їхня частка в ВВП ЄС, частка сільського господарства, у десятки разів нижча, ніж відсоток людей, зайнятих в агрогосподарстві. Соціальна функція. Майже "безумовний дохід". Україна не така багата. І нам треба, щоб економіку розвивали ті, хто робить це краще. Якщо агрохолдинг ефективніший, то він повинен працювати. Простому селянинові неважливо, на кого працювати і хто платитиме йому зарплату.
Отже, аргумент про вимираюче село не є аргументом. Тому що село має вимирати. Через те, що так багато людей в агросекторі просто непотрібно. Технічний прогрес усе змінив. І якщо раніше на 100 гектарів потрібно було 100 людей із вилами, то тепер вистачить кількох із тракторами. Справді, ми ж не переживаємо через те, що більше немає професії ковалів. Як так, стількох людей позбавили їхнього ремесла. Але ковалі непотрібні. Так само, як і непотрібно стільки селян. Можливо, люди ще переїжджатимуть назад, із міст до сіл. Але тільки, щоб сидіти в автономних будиночках і працювати віддалено. Або взагалі не працювати. Але точно не вирощувати пшеницю.
Мораторій треба скасовувати. Це аксіома. Ринок землі потрібен. Навіть більше, на початковому етапі можна ухвалити навіть 200 гектарів в одні руки. Це погано. Але якщо це буде плата за перехід до справжнього ринку через рік або два, то цю плату можна заплатити. Це буде викуп, який ми заплатимо корупціонерам за те, щоб нарешті в країні з'явився ринок землі. Але він повинен з'явитися. Повноцінний. Коли землею можуть торгувати і юридичні, і фізичні особи. І коли до країни прийдуть інвестиції.
Джерело: Sergey Fursa / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
