0 Київ
Увечері під'їхала до будинку і, не встигнувши заглушити двигун, відчула хвилювання.
Озирнулася. Усе, як завжди. Зелений вогник домофону, засніжена парковка, старенький Ford зі спущеними колесами, який стоїть на одному й тому самому місці ось уже 22 місяці.
Біля під'їзду – фігура чоловіка. Високий, широкоплечий, у військовій формі. Він кинув в урну недопалок і попрямував до дверей. Щось тривожне читалося в його жестах, поставі, ході.
За кілька секунд пролунав крик жінки. Жахливий плач. Виття.
Його ні з чим не сплутаєш. Так може ридати тільки мати. За своєю дитиною.
Господи, ще годину тому мені здавалося, що я давно очерствіла. Ховала батьків одного за одним, балакала із хлопчиками без рук і ніг у шпиталі, потрапляла під обстріл у місті, була контужена, їздила у спалені вщент домівки друзів.
Але нічого в житті не вразило мене так, як ця мить біля будинку.
Хода військового, остання затяжка, двері, дзвінок, жінка похилого віку.
– Ваш син загинув.
"200-й".
Знаю, їх тисячі. Море національних прапорів на цвинтарях, білборди з іменами героїв на дорогах, свічки на сторінках у соцмережах. Друзі, знайомі, однокласники. Це страшно і боляче. Це завжди сльози, клубок у горлі й дика ненависть. Але в цьому горі є якась домішка гордості, подяки, захоплення.
Я сьогодні застала момент, у якому немає ще нічого, крім нестерпного крику матері. Це найстрашніше обличчя війни, яке мені довелося бачити, чути, відчувати.
Дихати не можу.
Тварюки, що розв'язали цю війну, я не бажаю вам смерті, ні. Бажаю вам чути цей крик. Знову і знову. Знову і знову. Вічно.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
