+5 Київ
Востаннє я спала у п'ятницю. До початку "негоди" – як ласкаво називають синоптики ураган, котрий розгулявся на три доби.
Хоча якщо ви не собачник, то, можливо, і не помітили, що три ночі поспіль над Харковом блискала блискавка і гримів грім.
Що цікаво – дощу майже не було. Вітер ламав гілки й розкидав дрібне сміття, іноді зривався короткочасний град. Десь навіть порвало лінії електропередавання, десь трохи підтопило каналізацію, але в Ха бувало й гірше.
Стихія цього разу виявилася моторошною саме за звуком.
Грім.
Учора біля під'їзду сусід умовляв свого кумедного спанієля вийти надвір словами: "Не бійся, це не воно!"
Не воно.
Усміхнулася. Я теж так говорю Гектору. Дивно було б пояснювати доберману, що "це не гуркіт російських ракет, це лише грім".
Він страшенно боїться. Нервується, ховається, скавучить, не хоче йти гуляти, відмовляється від їжі.
Якщо чесно, це вимотує емоційно. Собака за три дні помітно схуд, ребра видно. Плюс усі ці дні ми намагалися вийти на прогулянку разів 15. Начебто затихло, вийшли, зробили два кроки від під'їзду, гримнуло – усе, пес тягне назад.
А тягне 50-кілограмовий доберман приблизно, як самоскид. Я почуваюся марним тягарцем на тому кінці повідця. Жах у тому, що за пів години Гек знову проситься надвір й історія повторюється.
Я так деталізую для історії. Мене якось, у перший рік великої війни, польський журналіст усе допитував про деталі із життя прифронтового міста, про які не говорять у новинах. Я тоді розповіла йому, як хрускотить під ногами бите скло. І він був дуже вражений.
Загалом, зненацька, до списку речей, з якими нам тепер жити, додалося ще одне випробування – звичайний грім.
Бідні тварини.
P.S. Ураган начебто закінчився, небо над Харковом сьогодні світле. Щоправда, мене тепер можна впізнати тільки за голосом і скуйовдженим рудим волоссям. Побачите схожу панночку тільки із червоними очима й ходою сомнамбули – це я.
Джерело: Анна Гин / Telegram
Опубліковано з особистого дозволу автора
