0 Київ
Уранці зустріла в під'їзді консьєржку. Мила підлогу на першому поверсі. Я розгубилася, думала, вона поїхала давно. Соромно стало, я вже майже місяць у Харкові, а на прибирання жодного разу "не здавала".
– Ой, Михайлівно, – кажу, – а ви працюєте?
– Привіт люба, – усміхається Михайлівна. – Та приходжу ось іноді, бо як же ви тут без мене.
Акуратненька така, мініатюрна, років 65 їй, напевно.
– А як же ваша зарплата? – питаю. – Нас тут від сили 10 квартир живе.
– 12, – суворо уточнює Михайлівна та додає: – Та яка там зарплата, війна ж.
Виявилося, що вона "просто так" кілька разів на тиждень заглядає до нашого під'їзду – ліфти миє, квіти на поверхах поливає, "щоб життя було". У мене клубок у горлі. Простягаю їй 100 грн: "Вибачте, що мало, ну, може, хоч морозивом себе потішите". І по-дурному так почуваюся, дуже. Михайлівна брати не хоче, пручається. У кишеню їй засунула.
Повертаюся від мами, а вона, уявляєте, тамбур мені помила.
Кажу: "Ну навіщо ви це, ну господи..."
А вона: "Нічого, люба, мені нескладно, а тобі приємно буде, чистенько так, ніби й немає війни, ніби мир".
Я не втрималася, розплакалася.
І знаєте що. Цю країну не можна перемогти. Чуєте ви, тварюки. Ті, хто їсть і випорожнюється в одному місці, краде труси і стріляє у стареньких.
Ви можете нас окупувати, тримати в страху, жаху, можете кидати бомби на місто, яке спить, але... Але перемогти нас неможливо.
Джерело: Ганна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
