+2 Київ
День, який змінив усе.
Рівно чотири роки тому ми мали "плани на завтра". На післязавтра, на місяць, на рік наперед. Я писала гумористичний сценарій до короткометражного фільму й наприкінці лютого мала презентувати його у столиці.
У мене взагалі тоді була постійно відкрита папка "сценаристка" в ноутбуці. Я так захопилася сюжетними лініями й характерами героїв, що майже не дивилася новини. І від запаху жаху, який наближався й уже витав у повітрі, просто відмахувалася.
24 лютого я пам'ятаю по хвилинах. Як почула гуркіт за вікном, як вийшла на балкон, як курила одну за одною і вдивлялася в помаранчево-червону заграву на обрії. І все повторювала: "Це неправда, це бутафорія, цього не може бути". Зненацька виявилося, що мої харківські панорамні вікна виходять на ту частину міста, де буквально видно кордон із Російською Федерацією.
Пам'ятаю, як вийшла із собакою в парк, де вибухали ракети. Тоді ще "лише" РСЗВ. Як люди вантажили валізи під під'їздами, як миттєво на подвір'ї закрилися магазинчики, аптеки, банкомати. Як несамовито плакали діти.
Упевнена, що цього дня жоден українець не забуде ніколи.
Я напередодні не заправила машину. З вечора залишалося палива на денці, я подумала: "Ну нехай, уранці поїду гуляти із собакою, заправлю". До 6.00 затори біля заправок розтяглися на кілометри.
І, можливо, якби я мала тоді бензин, моя доля склалася б інакше. Я не знаю, правда.
Але ось що я знаю точно: жодної хвилини не шкодую про те, що ці пекельні чотири роки я провела тут, у Харкові.
Це не героїзм, не патріотизм, не дурість, не відвага. Цьому феномену, можливо, ще не вигадали визначення. Я називаю його "почуття дому". Коли ти любиш своє місто, коли поряд є люди, якими ти захоплюєшся, коли ти точно знаєш, що тут потрібен. І ще багато чого дрібного, непомітного. Наприклад, твій синій махровий халат у ванній кімнаті або старенька кавоварка на кухні. І ніде у світі немає кави смачнішої, ніж у ній.
Знаєте, я вперше розридалася в лютому 2022-го не в той момент, коли біля будинку впали хвостові частини ракет. І навіть не тоді, коли дізналася, що осколком убило Свєтку. Це було гірко, дико, нестерпно. Але я трималася. Істерика в мене сталася, коли я побачила чергу біля військкомату.
Ці чоловіки, молоді і зрілі, сім годин стояли на морозі, щоб записатися добровольцями. Я не знаю їхніх імен, але пам'ятаю їхні обличчя.
Я тоді виплакалася, заспокоїлася і точно, цілком точно зрозуміла – якщо є такі люди, ми вже перемогли. Уже.
За ці чотири роки було стільки горя, що неможливо розповісти про кожного. Я ховала найближчих мені людей – маму й тата. Одного за одним. Я стояла біля могил друзів і знайомих. Я возила матерів на цвинтар до синів. Здавалося б, сльози давно скінчилися. Але я досі плачу.
Плачу, коли Ігор надсилає відео, де його рятувальний загін під обстрілом виносить прикуту до ліжка бабусю. Плачу, коли бачу діда в нас у парку, який майструє будку бродячому псові Рижику. Плачу, коли на заправці дівчинка простягає хлопцеві в камуфляжі шоколадку. Плачу, коли незнайомий чоловік із далекого селища десь у карпатських горах надсилає пластикову баклажку з медом "для поранених, у шпиталь".
За ці жахливі чотири роки ми точно перестали бути "населенням". Ми – народ. Ми – нація. Я неймовірно пишаюся тим, що українка. Кому звучить надто пафосно, той ніколи не жив у прифронтовому місті, не ображайтеся.
Так, ми й далі живемо під обстрілами. Ми одночасно проклинаємо орків, укладаємо спати дітей у ванній, молимося, щоб дожити до ранку і... працюємо, волонтеримо, одружуємося, народжуємо, ходимо до театрів.
Ми сидимо без електрики, води й тепла, ми постаріли не на чотири, а на всі 44 роки, але... Ми стали символом стійкості й боротьби за свободу для всього світу.
Колись моя онучка проходитиме цей "матеріал" на уроках історії в сьомому класі. Можливо, останні чотири роки нашого життя стануть лише одним розділом у підручниках. Головне, хай він закінчується словом "перемога".
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
