Проблема не в Петлюрі, а в російській рамці його оцінки
Кілька слів про "контраверсійність" Петлюри і про те, чому цей термін досі спливає в українських текстах.
Проблема не в тому, що Петлюра і його історична роль не можуть бути предметом дискусії. Будь-яка історична постать може. Проблема в іншому: чому саме російська рамка (вірніше, її калька) досі дефолтно вважається в нас нейтральною й об'єктивною?
Був такий дослідник колоніалізму – Франц Фанон, психіатр із Мартиніки, який вивчав наслідки колоніального поневолення. Він казав, що зіткнення білої й чорної рас у колоніальних умовах породжує "масивний психоекзистенційний комплекс". Часто метод Фанона застосовують і до нашого колоніального досвіду, хоч він і не має расового характеру.
Отже, за Фаноном, колоніалізм – це не лише окупація території, а перш за все система виробництва інтелектуальної залежності. Колонізатор нав'язує підкореному народові владу, мову, прищеплює у свідомість власну систему оцінок, власну версію національної культури й історії. У результаті колонізований (або навіть нібито вже деколонізований) продовжує користуватися цими критеріями автоматично, навіть не помічаючи їхнього походження, або свідомо "балансує" позицію, за звичкою перестраховуючись.
Російська історіографія десятиліттями демонізувала образ Петлюри, зображала його як "погромника", "буржуазного націоналіста" або просто варвара. Згадайте, до речі, образ Петлюри й диких, побитих віспою петлюрівців у Булгакова: "То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам – то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад… Софийский тяжелый колокол на главной колокольне гудел, стараясь покрыть всю эту страшную, вопящую кутерьму. Маленькие колокола тявкали(!), заливаясь, без ладу и складу, вперебой, точно сатана влез на колокольню, сам дьявол в рясе, и, забавляясь, поднимал гвалт".
Значна частина таких і подібних інтонацій так в'їлися нам під шкіру, що досі спливають у найнесподіваніший спосіб. Це і є та травма, про яку писав Фанон, коли ми оцінюємо себе і свої історичні постаті не з власної оптики, а очима колишньої метрополії, звіряючись з її правилами і критеріями.
Рідко зараз пишу у ФБ, але цього разу вирішила таки висловитися, бо, як на мене, найнебезпечніша риса постколоніального синдрому полягає навіть не в тому, що імперія нав'язувала нам свої оцінки, а в тому, що через покоління вони починають здаватися нам природними.
Джерело: Мирослава Барчук / Facebook
