+1 Київ
У нас останні дні графік вимкнень простий – удень темно, уночі – світло. І тепло. І вода. І інтернет. І ліфт. Але вночі.
І наш будинок зі звичайної багатоповерхівки перетворюється на величезний вольєр для шиншил. Хто тримав, той у курсі: удень це милі сонні звірята, але з першою зіркою – вісники апокаліпсиса. Кричать, галасують, лаються, гризуть дроти і трощать меблі.
Ні, ні, меблів ми не трощимо і дротів не гриземо. Але шум від пралок, фенів і пилососів створює таку кумедну какофонію, що в мене Кіра о 2.00 літає по дому з криками "Переможемо". А цей птах зазвичай у такий час спить, навіть коли обстріл.
Я не знецінюю наших тягот, правда. Просто тато ще в дитинстві навчив мене висміювати будь-які труднощі. Казав, що так легко їх приймати. Серйозно. Пам'ятаю, була підлітком, коли йому деревообробним верстатом відірвало пальці на правій руці. Я була шокована цими кривавими пов'язками, поки батько не влаштував мені "театр тіней" на кухні. Засвітив свічку й зображував на стіні своїми куксами краба й пелікана. І ми реготали.
Збрешу, якщо скажу, що не відчувала розпачу цієї зими. Ті ночі, коли за вікном -20 °С, летять ракети, а в будинку немає опалення – мені хотілося плакати, ридати, кричати й бігти до бісової матері із цього міста. Було. Каюсь.
Але куди бігти? У мене ж собака, птах, рибки, герань і заміокулькас.
Так, я сьогодні п'ять разів спустилася й піднялася сходами й певна, якщо рахувати в метрах над рівнем моря, то за цю зиму я вже неодноразово підкорила Говерлу, наприклад.
Зате я навчилася варити борщ на туристичному пальнику!
До речі, борщ вийшов, як справжній. Походом пахне.
Адже я ще той турист. Захочете мене позбутися, просто завезіть у ліс. І дитина асфальту сама помре. Від укусу комара, вигляду кажана й загального топографічного кретинізму.
Так було раніше. До великої війни.
Ви, до речі, помітили, скільки за ці чотири роки в нас з'явилося нових звичок і навичок (на хрін би вони були потрібні, якщо чесно). Ми навчилися за три хвилини добігати до метро, тоді як раніше цей шлях долали за 15. Вивчили напам'ять телефони ліфтерів і довідалися, які стіни в будинку опорні.
А ця чудова звичка тримати бак повним, а телефон зарядженим! Мені в пам'ять назавжди врізалася фраза знайомого, який утік із сім'єю з окупації в Харківській області: "Живемо! Палива вистачить до Полтави". Не знаю, чому саме Полтава, але у слухавці це звучало, як символ порятунку. І я тепер починаю панікувати, якщо прилади в моєму автомобілі показують, що бензину залишилося менш ніж на 100 км. Не вистачить до Полтави. Та й заряд телефона нижче ніж 30% дає відчуття катастрофи, яка насувається.
У мене, до речі, зараз 28%. Електрики ще не дали. Закінчуватиму.
Синоптики обіцяють, що сьогодні в Україні був останній морозний день. У Харкові температура опускалася до -17 °С.
Уже завтра, за прогнозами, стане значно тепліше. Удень навіть +1 °С, пишуть.
Прорвемося.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
